Справа № 463/8903/20 Головуючий у 1 інстанції: Романюк В.Ф.
Провадження № 22-ц/811/1576/21 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.
Категорія: 1
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 вересня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Савуляка Р.В.,
суддів: Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І.,
за участі секретаря: Савчук Г.Б.,
з участю ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 01 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного виконавця Личаківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Гальонко Романа Володимировича, приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Пиць Андрія Андрійовича про відшкодування матеріальних та моральних збитків,-
ВСТАНОВИЛА:
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 01 лютого 2021 року позовну вимогу ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Пиць Андрія Андрійовича про відшкодування матеріальних та моральних збитків, - залишити без розгляду.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до державного виконавця Личаківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Гальонко Романа Володимирович про відшкодування матеріальних та моральних збитків, - відмовлено.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 .
В апеляційній скарзі посилається на те, що державним виконавцем було порушено положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Зазначає, що іншого нерухомого майна у нього немає.
Звертає увагу на те, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.
Стверджує, що через дії державного виконавця він залишився без житла.
Вважає, що неправомірні дії державного виконавця спричинили моральні та матеріальні збитки, що дає можливість застосувати ст. 1174 ЦК України для відшкодування завданої шкоди.
Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 на підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, на примусовому виконанні в державного виконавця Личаківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гольонко Р.В. перебувало виконавче провадження ВП №60637249 щодо виконання виконавчого листа №2/463/604/14, виданий 06 липня 2017 року Личаківським районним судом м. Львова. В результативній частині зазначено: Виселити без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 . (а.с.77-78)
Державним виконавцем Личаківського ВДВС у м. Львів ЗМУМЮ (м. Львів) винесено 19 листопада 2020 року постанову про відкриття виконавчого провадження на підставі ст. 17, 19, 20, 25 ЗУ «Про виконавче провадження». (а.с.79)
Державним виконавцем 19,11.2020 року Личаківського ВДВС у м. Львів ЗМУМЮ (м.Львів) керуючись ст.ст. 3, 27,40 Закону України «Про виконавче провадження» винесена постанова про стягнення виконавчого збору. (а.с.80)
Згідно із статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно - правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною 1 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно положення ч.2 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; 4) заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; 5) роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.
Положенням ч.1 ст.13 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 4 ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що опис та арешт майна здійснюються не пізніш як на п`ятий робочий день з дня отримання інформації про його місцезнаходження. У разі виявлення майна виконавцем під час проведення перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) фізичної особи та місцезнаходженням юридичної особи здійснюються опис та арешт цього майна.
Згідно із ч.1 ст.48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.
Про проведення опису майна (коштів) боржника виконавець виносить постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника (ч.5 ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження»).
Із змісту наведених положень закону випливає, що метою виконавчого провадження є захист інтересів стягувачів шляхом здійснення сукупності передбачених законом заходів, спрямованих на дієве та ефективне виконання рішень суду та інших органів і посадових осіб.
Частиною 6 ст.56 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що перешкоджання вчиненню виконавцем дій, пов`язаних із зверненням стягнення на майно (кошти) боржника, порушення заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном (коштами), на яке накладено арешт, а також інші незаконні дії щодо арештованого майна (коштів) тягнуть відповідальність, установлену законом.
Відповідно до ч.5 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних.
У відповідності до ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (надалі – Закон про мораторій) протягом дії цього Закону не може бути примусово звернено стягнення (відчужене без згоди власника) на майно, що віднесене до об`єктів житлового фонду (далі - нерухоме житлове майно), об`єкт незавершеного житлового будівництва, майнові права на нього, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно/об`єкт незавершеного житлового будівництва/майнові права виступають як забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи (позичальника або майнового поручителя) за кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного житлового будівництва, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна; або таке нерухоме житлове майно придбавалося за кредитні кошти і при цьому умовами кредитного договору передбачена заборона реєстрації місця проживання позичальника або майнового поручителя за адресою знаходження нерухомого житлового майна, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного житлового будівництва) не перевищує 140 квадратних метрів для квартири та 250 квадратних метрів для житлового будинку.
Таким чином, Закон про мораторій містить заборону примусової реалізації на нерухоме житлове майно боржника, яке використовується ним як місце постійного проживання.
Так, згідно Акту, складеного державним виконавцем Личаківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гальонко Романом Володимировичем, по виконанню виконавчого листа Личаківського районного суду м. Львова про виселення без надання жилого приміщення ОСОБА_1 та інших, 07 лютого 2020 року, о 10:30 год. вхід в квартиру у АДРЕСА_2 здійснено шляхом демонтажу дверей. Державним виконавцем встановлено, що рішення суду виконано в повному обсязі, а саме боржник ОСОБА_1 та інші особи виселено з квартири АДРЕСА_3 .
Встановлено, що на момент проведення електронних торгів боржник ОСОБА_1 не використовував вказану квартиру як місце свого постійного проживання.
Разом з тим, електронні торги щодо примусової реалізації однокімнатної квартири загальною площею 39,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , є дійсними та не оскаржувалися в установленому порядку.
За загальним правилом реалізація арештованого майна здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною (частина перша статті 61 Закону України «Про виконавче провадження).
Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, визначено, що електронні торги - це продаж майна за допомогою функціоналу центральної бази даних системи електронних торгів, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 465/650/16-ц, провадження № 14-356цс18, та від 23 січня 2019 року у справі № 522/10127/14-ц, провадження № 14-428цс18, правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів - це оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин.
Згідно зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Вказана стаття регулює загальні підстави для відшкодування шкоди в межах позадоговірних (деліктних) зобов`язань. Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення, елементами якого є: шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою, вина. Відсутність хоча б одного з цих же елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
З наведеного вище випливає, що шкода є неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об`єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду.
Грошовий вираз майнової шкоди є збитками. Відповідно до статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно з ч.1 ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
За змістом зазначеної норми закону у правовідносинах з відшкодування шкоди діє презумпція вини заподіювача шкоди. Обов`язок доказування наявності шкоди та її розміру покладається на позивача, відсутність вини у заподіянні шкоди повинен довести відповідач. Необхідними елементами складу цивільного правопорушення як підстави деліктної відповідальності є шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою винної особи.
Отже, відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб`єкта - правопорушника. Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір.
Необхідною умовою для притягнення державного виконавця до відповідальності за дії, бездіяльність такого у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії державного виконавця, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Наявність цих умов у межах розгляду цивільної справи має довести позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1174 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно положення ч. 1, 5 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, в тому числі повинен сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Так, згідно приписів ч.1 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Окрім того, за наявності будь-яких сумнівів з приводу правомірності чи неправомірності вчинення виконавцем певних дій, останні підлягають оцінці з точки зору їх спрямованості на забезпечення виконання остаточного судового рішення.
Такі висновки Верховного Суду викладені в постанові від 28.05.2019 року у справі № 905/2458/16.
Відсутність у стягувача можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine», § 52, п. 53 рішення ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року № 18966/02).
У своєму рішенні від 15 жовтня 2009 року по справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» Європейський суду з прав людини наголосив, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна система дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення.
Європейський суд з прав людини зауважив, що «право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін» (Жовнер проти України, № 56848/00, § 33, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року, рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі «Immobiliare Saffi» проти Італії", заява № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).
У справі "Кайсин проти України" Європейський суд наголосив, що правосуддя було б ілюзорним, як би внутрішній правопорядок держави дозволяв невиконання остаточного й обов`язкового рішення суду стосовно однієї з сторін.
У справі "Фуклев проти України" (рішення від 07.06.2005) Європейський суд з прав людини вказав, що Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" від 29.06.2004 заява № 56849/00).
Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.
У рішенні у справі "Янголенко проти України", no. 14077/05, від 10.12.2009 Європейський суд з прав людини зазначив, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес.
У рішенні у справі "Савіцький проти України", no. 38773/05, від 26.07.2012 Європейський суд з прав людини зазначив, що право, захищене пунктом 1 статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін. Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок. Тому необґрунтована тривала затримка виконання обов`язкового рішення може суперечити Конвенції. Саме на державу покладається обов`язок забезпечення того, щоб остаточні рішення, постановлені проти її органів або організацій чи підприємств, якими вона володіє або які вона контролює, були виконані відповідно до вищезазначених вимог Конвенції. Держава відповідає за виконання остаточних рішень, якщо органи влади контролюють обставини, що блокують або перешкоджають їхньому повному та своєчасному виконанню.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що державний виконавець Личаківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Гальонко Р.В. під час примусового виконання виконавчого провадження ВП №60637249 щодо виконання виконавчого листа №2/463/604/14, виданого 06 липня 2017 року Личаківським районним судом м. Львова, діяв в межах Закону України «Про виконавче провадження».
Рішення Личаківського районного суд м. Львова від 13 березня 2014 року та виконавчі дії державного виконавця Гольонко Р.В. в межах даного виконавчого провадження, як встановлено у судовому засіданні, не оскаржені.
Позивачем необґрунтовано та не доведено розмір завданої державним виконавцем Гольонко Р.В. матеріальної та моральної шкоди.
З врахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку до висновку, що у задоволенні позову належить відмовити.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення немає.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Також, відповідно до практики ЄСПЛ, зокрема у справі «Гарсіа Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain) від 21.01.1999 року (заява 30544/96), п. 26: «…при відхиленні скарги апеляційний суд може в принципі просто схвалити обґрунтування рішення суду нижчого суду…».
Зважаючи на вказане колегія суддів вважає за можливе в цілому схвалити мотиви суду першої інстанції щодо розгляду усіх позовних вимог, викладені в оскаржуваному рішенні із викладеним вище своїм додатковим обґрунтуванням, вважаючи такі належними та відповідними до встановлених обставин, що мають значення та вимог закону, без додаткового дублювання.
Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення – без змін.
Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, колегія суддів, -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 01 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 10 вересня 2021 року.
Головуючий: Савуляк Р.В.
Судді: Мікуш Ю.Р.
Приколота Т.І.