ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Рішення № 95410422

Озвучення тимчасово недоступне

№ 201/4218/20

провадження 2/201/411/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права спільної часткової власності і виплату компенсації, визнання права власності на виділене майно,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 07 травня 2020 року звернувся до суду з позовом до відповідача

ОСОБА_2 про припинення права спільної часткової власності і виплату компенсації, визнання права власності на виділене майно, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач у своєму позові посилається на те, що 16 грудня 2002 року він придбав 79/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 на земельній ділянці, розміром 255 кв. м. у ОСОБА_3 , власником 21/100 цього будинку був ОСОБА_4 , а з 07 серпня 2012 року власником 21/100 будинку став ОСОБА_2 (відповідач), сам він там не проживав та не проживає до цього часу, після нього в цій частині домоволодіння 21/100 ніхто не мешкав, ця частина будинку стала занедбаною та не придатною для життя, а зараз там оселилися і безхатченки ( бомжі), які ведуть там асоціальний спосіб життя.

На даний час, як стверджує позивач, він фактично не має можливості мешкати в цьому домоволодінні, будь-які спроби вирішити питання позасудовим шляхом не мали успіху. Вартості 21/100 домоволодіння повною мірою вистачає для того, щоб відповідач мав можливість придбати житло в іншому районі.

Закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України норма не може вважатися самостійною обставиною для припинення права на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї).

Аналіз зазначеного дає підстави для висновку, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь- якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини 1 статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та об`єкта, який є спільним майном.

У власності відповідача перебуває 21/100 домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . Означена частка в спільній сумісній власності є саме незначною. Спільне володіння і користування майном є неможливим, оскільки у власності відповідача є лише 21/100 домоволодіння загальною площею 71.5 кв. м. До того ж поведінка безхатченків, що зараз мешкають на 21/100 домоволодіння, їхня схильність до зловживання алкогольними напоями, постійні конфлікти, не дають жодної можливості для сумісного проживання в одному домоволодінні. Таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї, тому позивач аргументовано вважає, що припинення права власності на 21/100 спірного домоволодіння та виплата компенсації у розмірі 151 704 грн. дасть можливість позивачеві придбати собі власне житло та проживати повністю окремо він відповідача.

Позивач звернувся до відповідача з питанням вирішити це в позасудовому порядку, але відповіді отримано не було. Позивач просив про припинення права спільної часткової власності і виплату ним відповідачу компенсації, визнання права власності на виділене майно, будинок за ним вцілому, стягнути витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та/або його представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили, вказаним фактично позовні вимоги не визнали і не заперечували проти розгляду справи без їх участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаного відповідача згідно ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку сторін, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обґрунтованою та не підлягаючою задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 16 грудня 2002 року згідно договору купівлі-продажу частини домоволодіння придбав 79/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 на земельній ділянці, розміром 255 кв. м. у ОСОБА_3 , власником 21/100 цього будинку був ОСОБА_4 . З 07 серпня 2012 року власником 21/100 будинку став ОСОБА_2 (відповідач), ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 . Як стверджує позивач, відповідач там не проживав та не проживає до цього часу, після нього в цій частині домоволодіння 21/100 ніхто не мешкав, ця частина будинку стала занедбаною та не придатною для життя, а зараз там оселилися і безхатченки ( бомжі), які ведуть там асоціальний спосіб життя.

На даний час, як стверджує позивач, він фактично не має жодної можливості мешкати в цьому домоволодінні, 79/100 якого належать йому особисто. Будь які спроби

вирішити питання позасудовим шляхом не мали успіху. Вартості 21/100

домоволодіння, на думку позивача, повною мірою вистачає для того, щоб відповідач мав

можливість придбати житло в іншому районі.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Позивач вказує на те, що закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України норма не може вважатися самостійною обставиною для припинення права на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї).

У власності відповідача перебуває 21/100 домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . Означена частка в спільній сумісній власності, на думку позивача, є саме незначною. Спільне володіння і користування майном є неможливим, оскільки у власності відповідача є лише 21/100 домоволодіння загальною площею 71.5 кв. м. До того ж поведінка безхатченків, що зараз мешкають на 21/100 домоволодіння, їхня схильність до зловживання алкогольними напоями, постійні конфлікти, не дають жодної можливості для сумісного проживання в одному домоволодінні. Таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї, тому позивач аргументовано вважає, що припинення права власності на 21/100 спірного домоволодіння та виплата компенсації у розмірі 151 704 грн. дасть можливість позивачеві придбати собі власне житло та проживати повністю окремо він відповідача.

Позивач не мешкає та не зареєстрований у вказаному будинку, не користуються всім вказаним будинком, цей будинок не обслуговує, належним чином поділ в натурі будинку не проводився і не оформлено. Звернувся до відповідача з питанням вирішити це в позасудовому порядку, але відповіді отримано не було. Позивач бажає впорядкувати правовстановлюючі документи та в повному обсязі володіти користуватися та розпоряджатися власним майном. Не вирішення цього питання, на його думку, обмежує його права, що змусило його вирішувати це питання в судовому порядку. Відповідач не має наміру робити будь-які дії, направлені на поділ домоволодіння в натурі. Вирішити в іншому порядку це питання позивач не може, відповідач проти цього заперечує. В добровільному порядку питання не вирішене, виник спір, тому позивач вимушений звернутися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 316 ЦК України, ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, право власності - це право особи на майно, яке він здійснює відповідно до закону, по своїй волі і незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складаються із володіння, користування і розпорядження. Володіння майном - має на увазі юридично закріплену можливість фактично володіти майном, впливати на нього у будь-який момент, здійснювати відносно такого майна свою волю. Право користування полягає в юридично закріпленій можливості власника використовувати корисні якості майна для себе, отримувати з цього користь, вигоду. Розпорядження майном - це можливість власника встановлювати, змінювати, припиняти юридичне існування майна.

Правовий режим спільної часткової власності визначається Главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Частиною 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04 жовтня 1991 року зі змінами та доповненнями «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, можливий, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце за наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями такого будинку. Порядок користування жилим будинком може бути встановлено також між учасниками спільної сумісної власності. При неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди - судом за дійсною вартістю будинку на час розгляду справи. В окремих випадках суд може, враховуючи конкретні обставини справи, і за відсутності згоди власника, що виділяється, зобов`язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов`язковим наведенням мотивів.

Судом з`ясовано, що позивач ОСОБА_1 16 грудня 2002 року згідно договору купівлі-продажу частини домоволодіння придбав 79/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 на земельній ділянці, розміром 255 кв. м. у ОСОБА_3 , власником 21/100 цього будинку був ОСОБА_4 . З 07 серпня 2012 року власником 21/100 будинку став ОСОБА_2 (відповідач), ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 . Як стверджує позивач, відповідач там не проживав та не проживає до цього часу, після нього в цій частині домоволодіння 21/100 ніхто не мешкав, ця частина будинку стала занедбаною та не придатною для життя, а зараз там оселилися і безхатченки ( бомжі), які ведуть там асоціальний спосіб життя.

На даний час, як стверджує позивач, він фактично не має жодної можливості мешкати в цьому домоволодінні, 79/100 якого належать йому особисто. Будь які спроби

вирішити питання позасудовим шляхом не мали успіху. Вартості 21/100

домоволодіння, на думку позивача, повною мірою вистачає для того, щоб відповідач мав

можливість придбати житло в іншому районі.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Позивач вказує на те, що закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України норма не може вважатися самостійною обставиною для припинення права на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї).

Ця обставина є визначальною при вирішенні спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та об`єкта, який є спільним майном.

Зазначена правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року № 6-68цс12, від 24 лютого 2016 року № 6-2784цс15, постанові Верховного Суду по справі № 676/4876/17 від 31 жовтня 2019 року.

Крім того, за змістом статті 365 ЦК України неможливість спільного володіння і користування майном може мати місце лише у тому випадку, якщо річ є неподільною.

У власності відповідача перебуває 21/100 домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . Означена частка в спільній сумісній власності, на думку позивача, є саме незначною. Спільне володіння і користування майном є неможливим, оскільки у власності відповідача є лише 21/100 домоволодіння загальною площею 71.5 кв. м. До того ж поведінка безхатченків, що зараз мешкають на 21/100 домоволодіння, їхня схильність до зловживання алкогольними напоями, постійні конфлікти, не дають жодної можливості для сумісного проживання в одному домоволодінні. Таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї, тому позивач аргументовано вважає, що припинення права власності на 21/100 спірного домоволодіння та виплата компенсації у розмірі 151 704 грн. дасть можливість позивачеві придбати собі власне житло та проживати повністю окремо він відповідача.

Позивач не мешкає та не зареєстрований у вказаному будинку, не користуються всім вказаним будинком, цей будинок не обслуговує, належним чином поділ в натурі будинку не проводився і не оформлено. Звернувся до відповідача з питанням вирішити це в позасудовому порядку, але відповіді отримано не було. Позивач бажає впорядкувати правовстановлюючі документи та в повному обсязі володіти користуватися та розпоряджатися власним майном.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частинами третьою, четвертою статті 357 ЦК України передбачено, що співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна; співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Згідно із частинами першою, третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою; кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Враховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна у порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України та пункту 10 Порядку присвоєння об`єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікацію об`єктів нерухомого майна для реєстрації прав на них».

Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 № 55. Так, згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 вказаної Інструкції поділ об`єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об`єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об`єкту поштової адреси. Пунктом 2.3 розділу 2 Інструкції передбачено, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України. Враховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. А згідно ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза. В окремих випадках суд може, враховуючи конкретні обставини справи, і при відсутності згоди власника, що виділяється, зобов`язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов`язковим наведенням відповідних мотивів. Зокрема, це може мати місце, якщо частка у спільній власності на будинок є незначною й не може бути виділена в натурі чи за особливими обставинами сумісне користування ним неможливе, а власник в будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею.

З огляду на зазначені позивачем обставини спору, частки власності сторін у вказаному домоволодінні, площа цих часток, суд не може погодися з тим, що частка власності відповідача в домоволодінні не значна й не може бути виділена в натурі чи за особливими обставинами сумісне користування ним неможливе, а власник іншої частини в будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею; будь-яких належних доказів вказаного позивач суду не надав.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право.

Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для відмови в задоволення позовних вимог.

В силу вимог ст. 150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо. Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, не суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Позивач таких вимог (усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном) не заявляв.

Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позові, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджені.

З огляду на наведене та розглядаючи позов в межах заявлених позовних вимог та підстав, на які посилаються позивачі у позові, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про припинення права спільної часткової власності і виплату компенсації, визнання права власності на виділене майно відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 7, 8, 19, 21, 41, 55, 58, 124, 129, 129-1, 140, 144 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 15, 16, 183, 316, 317, 319, 321, 328, 331, 356, 357, 358, 364, 367, 376, 391, 392 ЦК України, ст. 9, 19, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про припинення права спільної часткової власності і виплату компенсації, визнання права власності на виділене майно відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 10 березня 2021 року.

Суддя -