ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Постанова № 91957399

Озвучення тимчасово недоступне

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/154/20 Суддя (судді) першої інстанції: Арсірій Р.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2020 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Ключковича В.Ю.,

суддів Парінова А.Б.,

Беспалова О.О.,

за участю

секретаря судового засідання Вітчинкіної К.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Сиротенка О.В.,

представника відповідача Цимбалістого Т.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року (рішення складено у повному обсязі 24.07.2020, суддя Арсірій Р.О) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Другої кадрової комісії Генеральної прокуратури України, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, зобов`язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Другої кадрової комісії Генеральної прокуратури України, Офісу Генерального прокурора, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Другої кадрової комісії Генеральної прокуратури України від 06.12.2019 про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації;

- визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 № 2095ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, управління нагляду та інформаційно-аналітичної роботи у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту Генеральної прокуратури України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, управління нагляду та інформаційно-аналітичної роботи у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту Генеральної прокуратури України або на рівнозначній посаді в органах прокуратури України;

- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.12.2019 до дня поновлення на посаді.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року позовну заяву задоволено частково; визнано протиправним та скасовано рішення Другої кадрової комісії Генеральної прокуратури України від 06.12.2019 про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації; визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 № 2095ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, управління нагляду та інформаційно-аналітичної роботи у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту Генеральної прокуратури України; поновлено ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді прокурора відділу нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, управління нагляду та інформаційно-аналітичної роботи у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, з 24.12.2019; стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.12.2019 по 23.07.2020 в розмірі 806 497,37 грн.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць допущено до негайного виконання.

Не погоджуючись із вказаним рішенням в частині щодо визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.07.2020 змінити в мотивувальній частині, вказавши «сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 складає: - за період з 24.12.2019 по 15.01.2020 (13 робочих днів) з урахуванням постанови КМУ № 505 (1 498.49 грн. х 13 днів) - 19 480,37 грн.; - за період з 16.01.2020 по 25.03.2020 (49 робочих днів) з урахуванням постанови КМУ № 1155 (6053,90 грн. х 49 днів) - 296 641,10 грн.; - за період з 26.03.2020 по 23.07.2020 (81 робочий день) з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 та ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» (8 601,33 грн. х 81 день) - 696 707,73 грн. Загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 складає 1 012 829,20 грн. (19 480,37 грн.+296 641,10 грн. + 696 707,73 грн.)», та рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.07.2020 змінити в резолютивній частині, вказавши «стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.12.2019 по 23.07.2020 в розмірі 1 012 829, 20 грн».

В апеляційній скарзі позивач вказує, що суд, врахувавши коефіцієнт підвищення посадового окладу - з 16.01.2020 - 4,04, у порушення вимог п. 10 Порядку № 100 для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу не застосував з 26.03.2020 коефіцієнт підвищення посадового окладу прокурора відділу - 5,74, дійшовши до невірного висновку про необхідність проведення розрахунку середнього заробітку замість фінансової служби Офісу Генерального прокурора.

Також, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, Офіс Генерального прокурора подав апеляційну скаргу, з підстав невідповідності висновків, викладених у рішенні обставинам справи та у зв`язку з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, в якій просить рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.07.2020 скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В апеляційній скарзі відповідач вказує, що на підставі досліджених матеріалів атестації, у тому числі отриманих пояснень прокурора, у Другої кадрової комісії Генеральної прокуратури України наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності вимогам професійної етики в частині відомостей про те, що ОСОБА_1 працював у структурному підрозділі Генеральної прокуратури, щодо працівників якого відкрито кримінальне провадження, спільно з ними проводив слідчі дії та не повідомляв про вчинення ними неправомірних діянь, а також, у Комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності ОСОБА_1 вимогам доброчесності в частині порушення відомчих вимог щодо наявності мінімального стажу роботи для переведення до прокуратури вищого рівня (до набрання чинності ст. 27 Закону України «Про прокуратуру» при обійманні ним посад у прокуратурі Житомирської області (2013 рік) та Генеральній прокуратурі України (2015 рік).

В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що обсяг мотивів, які повинна навести у рішенні кадрова комісія жодними чинними нормативно-правовими актами не визначено, а тому висновки суду про недостатню вмотивованість цього рішення не відповідають вимогам законодавства.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції не наділений повноваженнями здійснювати переоцінку щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, та, відповідно, встановлювати відповідність прокурора цим вимогам, оскільки такі дискреційні повноваження мають виключно члени кадрової комісії.

Крім того, відповідач в апеляційній скарзі наголошує, що поновлення позивача в Офісі Генерального прокурора не відповідає вимогам Закону № 113-ІХ, а також, суд дійшов хибного висновку щодо поновлення позивача на посаді з 24.12.2020. оскільки його звільнено з 24.12.2019, який був останнім днем його роботи, а тому позивач вважається звільненим з 25.12.2019.

Також, вказує, що для застосування коефіцієнту підвищення згідно із п. 10 постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» правові підстави відсутні.

24.09.2020 від позивача відзив до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора, у якому позивач вказує обставини на спростування правомірності рішення Другої кадрової комісії Генеральної прокуратури України від 06.12.2019 №14-1.

У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю - доповідача, думку позивача та думку представника відповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційних скарг та відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 01.02.2011 по 24.12.2019 безперервно проходив службу в органах прокуратури України на різних посадах.

Друга кадрова комісія Генеральної прокуратури України 06.12.2019 прийняла рішення №14-1 "Про неуспішне проходження прокурором атестації", підставами для висновку про не проходження атестації ОСОБА_1 стали висновки комісії про його невідповідність вимогам професійної етики та доброчесності, зокрема через наявні обґрунтовані сумніви щодо його професійної етики, а саме: за даними, отриманими Комісією, позивач працював у структурному підрозділі Генеральної прокуратури, щодо працівників якого відкрито кримінальне провадження, спільно з ними проводив слідчі дії та не повідомляв про вчинення ними неправомірних діянь; зокрема доброчесності, а саме: порушення відомчих вимог щодо наявності мінімального стажу роботи для переведення до прокуратури вищого рівня (до набрання чинності статті 27 Закону України «Про прокуратуру») при обійманні ним посад у прокуратурі Житомирської області (2013 р.) та Генеральної прокуратури України (2015 р).

Наказом Генерального прокурора № 2095ц від 21.12.2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади та органів прокуратури на підставі ст.9 Закону України «Про прокуратуру», пп.2 п.19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», з 24.12.2019.

Вважаючи своє звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюване рішення Другої кадрової комісії Генеральної прокуратури України не містить мотивів, з яких комісія дійшла висновку про не проходження атестації прокурором ОСОБА_1 , а отже, оскаржуване рішення не може вважатися законними та обґрунтованими, прийнятими на підставі висновків компетентного органу у відповідній сфері, а тому є протиправним та підлягає скасуванню і задоволення позовних вимог в цій частині, крім того, наслідком скасування даного рішення є також скасування наказу Генерального прокурора про звільнення позивача з посади та органів прокуратури як похідного.

Вирішуючи питання щодо стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції дійшов висновку, що середньоденна заробітна плата позивача становить 6053,90 грн., оскільки середньоденна заробітна плата, яку отримував позивач до звільнення (1 498,49 грн.) має бути помножена на коефіцієнт підвищення посадового окладу посади, яку позивач обіймав до звільнення, з 16.01.2020 (1498,49 грн. х 4,04).

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно із ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ст. ст.38, 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Загальні права громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення також закріплені ст. ст.2, 5-1 Кодексу законів про працю України (далі, також - КЗпП України).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до ст. 222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена ст. 16 Закону України "Про прокуратуру", є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до ч. 3 цієї статті Закону прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 31.01.2018 у справі № 803/31/16, від 30.07.2019 у справі № 804/406/16, від 08.08.2019 у справі № 813/150/16 за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Отже, положення КЗпП України не підлягають застосуванню до правовідносин щодо звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Таку позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 08.10.2019 у справі №804/211/16.

Порядок звільнення прокурора з посади визначено спеціальним законодавством, в той час, як трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Вказану правову позицію неодноразово висловлено Верховним Судом, зокрема у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.

У зв`язку з цим, колегія суддів не погоджується з доводами позивача про застосування до спірних відносин загальних засад трудового законодавства щодо персонального попередження про звільнення та заборони звільнення, оскільки викладені питання врегульовані спеціальним законодавством.

Так, суд апеляційної інстанції звертає увагу на п. п. 6, 19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", якими передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Щодо доводів позивача про відсутність підстав для звільнення у зв`язку з реорганізацією, ліквідацією або скорочення кількості прокурорів, колегія суддів зазначає наступне.

25 вересня 2019 року набув чинності Закон України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113).

Підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу І Закону України №113 внесено зміни до таких законодавчих актів України, як зокрема у Кодекс законів про працю України.

Так, статтю 32 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус», та статтю 40 цього Кодексу доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (із змінами і доповненнями, в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (Закон України №1697).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 16 Закону України №1697 незалежність прокурора забезпечується особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

З огляду на викладене, умови та наслідки, передбачені статтею 40 КЗпП України у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, не підлягають застосуванню в силу Закону України №113.

Відповідно до підпункту 3 пункту 20 розділу І Закону України №113 у статті 8 (Закону України «Про прокуратуру») у назві слова «Генеральна прокуратура України» замінено словами «Офіс Генерального прокурора».

Пунктом 3 розділу ІІ Закону України №113 встановлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 27 грудня 2019 року №358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора», юридичну особу «Генеральна прокуратура України» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно з наказом Генерального прокурора від 23 грудня 2019 року №351 визначено 02 січня 2020 року.

З відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що 28 грудня 2019 року проведено реєстраційні дії, згідно з якими назву «Генеральна прокуратура України» змінено на назву «Офіс Генерального прокурора», код ЄДРПОУ залишився незміннім, що свідчить про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому позивач обіймав посаду, станом на час звільнення з посади.

Аналіз даних наказів вказує лише на перейменування юридичної особи.

У зв`язку з цим, колегія суддів погоджується з доводами позивача про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду, станом на час звільнення з посади.

При цьому, доказів скорочення посади прокурора відділу нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, управління нагляду та інформаційно-аналітичної роботи у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту. Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, а також ліквідації вказаного відділу станом на дату звільнення позивача з посади, матеріали справи не містять.

Разом з тим, згідно з оскаржуваним наказом Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 № 2095ц про звільнення ОСОБА_1 , позивача звільнено з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до змісту якої прокурор звільняється у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, проте зазначивши в якості підстави рішення кадрової комісії №2.

Статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" визначені повноваження Генерального прокурора, зокрема щодо видання наказів з питань призначення та звільнення прокурорів на адміністративні посади, призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 41 Закону України "Про прокуратуру" повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ Закону №113 встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав: рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

З урахуванням того, що звільнення на підставі пп. 2 п. 19 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" та пов`язано, зокрема з наявністю рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором, колегія суддів відхиляє вказані доводи позивача, як окрему підставу для скасування оскаржуваного наказу про звільнення.

В даному випадку юридичним фактом, що зумовлює звільнення позивача на підставі вищезазначеної норми є не закінчення процесу ліквідації чи реорганізації або завершення процедури скорочення чисельності прокурорів, а виключно наявність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.

Також, суд звертає увагу, що позовні вимоги мотивовані, зокрема, відсутністю правових підстав формування кадрових комісій і, відповідно, відсутністю в останніх повноважень щодо прийняття будь-яких рішень, оскільки станом на час проведення атестації Офіс Генерального прокурора не був створений, а тому атестація прокурорів відповідними кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора не могла бути проведена.

До таких тверджень колегія суддів відноситься критично, оскільки положеннями пп. пп. 7, 8 п. 22 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" визначено, що тимчасово, до 1 вересня 2021 року в Офісі Генерального прокурора, у кожній обласній прокуратурі утворюються відповідні кадрові комісії як органи для забезпечення в тому числі проведення атестації прокурорів Генеральної прокуратури відповідно до цього розділу.

При цьому саме Генерального прокурора наділено правом визначати перелік, склад і порядок роботи кадрових комісій Офісу Генерального прокурора.

Як слідує з п. 3 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Затвердження порядку роботи кадрових комісій та створення другої кадрової комісії відбулося за наказами Генерального прокурора від 17.10.2019 № 233 та від 17.10.2019 року № 235 в межах повноважень та порядку, який був визначений законом - п. п. 9, 11, пп. 8 п. 22 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" та на виконання його мети - проведення заходів із реформи органів прокуратури.

В даному випадку кадрові комісії, не входять до структури Генеральної прокуратури України чи Офісу Генерального прокурора, а створені тимчасово для забезпечення проведення атестації прокурорів. Відповідно, оскільки до початку створення Офісу Генерального прокурора його повноваження виконувала Генеральна прокуратура України, тому створення Другої кадрової комісії та її функціонування відбулося у спосіб та порядок, що передбачений законодавством.

Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

На виконання викладених вимог Закону, наказом Генерального прокурора № 221 від 03.10.2019 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок № 221).

За визначенням, що міститься в п. 1 розділу І Порядку № 221, атестація прокурорів - це встановлена Розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

Атестація включає в себе три етапи:

1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора;

2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки;

3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання (п. 6 розділу І Порядку № 221).

Згідно п. 8 розділу І Порядку № 221 за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень:

1) рішення про успішне проходження прокурором атестації;

2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку.

Згідно із п. 2 розділу IV Порядку № 221 до початку співбесіди прокурор виконує практичне завдання з метою встановлення комісією його рівня володіння практичними уміннями та навичками.

Співбесіда проводиться кадровою комісією з прокурором державною мовою в усній формі. Співбесіда з прокурором може бути проведена в один день із виконанням ним практичного завдання (п. 8 розділу IV Порядку № 221).

Відповідно до п. п. 9, 10, 11 розділу IV Порядку № 221 для проведення співбесіди кадрова комісія вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі про:

1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та їх результати;

2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг;

3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора;

4) інформацію про зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.

Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, у тому числі на визначену кадровою комісією електронну пошту, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Кадровою комісією під час проведення співбесіди та ухвалення рішення без додаткового офіційного підтвердження можуть братися до уваги відомості, отримані від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно).

Дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду (далі - матеріали атестації), здійснюється членами кадрової комісії.

Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів).

Співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання (п. 12 розділу IV Порядку № 221).

Співбесіда прокурора складається з таких етапів:

1) дослідження членами комісії матеріалів атестації;

2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання;

Співбесіда проходить у формі засідання комісії (п. 13 розділу IV Порядку № 221).

Члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності (п. 14 розділу IV Порядку № 221).

Після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання (п. 15 розділу IV Порядку № 221).

Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації (п. 16 розділу IV Порядку № 221).

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечувалося учасниками справи, позивач пройшов перші два етапи атестації та був допущений до співбесіди.

Також, перед проведенням співбесіди з позивачем, яка відбулась 06.12.2019, ним, у відповідності до Порядку № 221, виконане практичне завдання.

Як свідчить оскаржуване рішення Другої кадрової комісії ГПУ від 06.12.2019 "Про неуспішне проходження прокурором атестації" підставами для висновку про не проходження атестації ОСОБА_1 стали висновки комісії про його невідповідність вимогам професійної етики та доброчесності, зокрема через наявні обґрунтовані сумніви щодо його професійної етики, а саме: за даними, отриманими Комісією, позивач працював у структурному підрозділі Генеральної прокуратури, щодо працівників якого відкрито кримінальне провадження, спільно з ними проводив слідчі дії та не повідомляв про вчинення ними неправомірних діянь; зокрема доброчесності, а саме: порушення відомчих вимог щодо наявності мінімального стажу роботи для переведення до прокуратури вищого рівня (до набрання чинності статті 27 Закону України «Про прокуратуру») при обійманні ним посад у прокуратурі Житомирської області (2013 р.) та Генеральної прокуратури України (2015 р).

Такі висновки колегія суддів вважає необґрунтованими, у зв`язку з наступним.

Так, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що визначення поняття «доброчесність» відсутнє у національному законодавстві України.

У контексті наведеного слід додати, що згідно з п.п. 169-170 рішення ЄСПЛ від 09.04.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), «вислів «згідно із законом» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення від 25.03.1998 у справі «Копп проти Швейцарії», п. 55, Reports of Judgments and Decisions 1998-II).

Отже, ця фраза передбачає (inter alia), що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення від 24.04.2008 у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, п. 39).

Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі «P. G. та J. H. проти Сполученого Королівства», заява №44787/98, п. 46, 2001-IX).

У п. 49 рішення ЄСПЛ від 02.11.2006 у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) зазначено, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.

Відповідно до п. 5 розділу І Порядку № 221 предметом атестації є оцінка:

1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок);

2) професійної етики та доброчесності прокурора.

При цьому, ні Порядок № 221, ні Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" не містять чіткі критерії/показники збору, дослідження та оцінки інформації, необхідних для цілей атестації.

В сукупному аналізі п. 5 та пп. 3 п. 6 розділу І Порядку № 221 можливо прийти до висновку про те, що встановлення рівня професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок) та професійної етики та доброчесності прокурора мають різні критерії.

Згідно п.п. 3 п. 9 розділу IV Порядку № 221 дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності оцінюється (встановлюється) на підставі наступного: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора.

Показники, передбачені п.п. 3 п. 9 цього розділу, оцінюються за результатами співбесіди, яка складається з таких етапів: 1) дослідження членами комісії матеріалів атестації; 2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання.

Таким чином, оскільки порядок роботи кадрових комісій, що здійснюють свої повноваження на підставі пункту 11, підпункту 7 пункту 22 розділу II Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", Закону України "Про прокуратуру", визначається Порядком роботи кадрових комісій, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 233 (далі Порядок № 233), та іншими нормативними актами, відповідач має враховувати саме показники, визначені відповідними пунктами та розділами Порядку.

Підсумовуючи викладене, виходячи з положень п. 12 Порядку № 233, колегія суддів зазначає, що рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.

Згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Даний конституційний припис закріплений уст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Враховуючи те, що рішення Другої кадрової комісії є, згідно з Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", безальтернативною підставою для прийняття Генеральним прокурором наказу про звільнення позивача з посади, останнє має ознаки рішення суб`єкта владних повноважень, з огляду на що, має відповідати вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до змісту якої, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, необхідною є перевірка судом оскаржуваного рішення Другої кадрової комісії ГПУ на відповідність критеріям, що встановлені у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Якщо прокурор, який проходить атестацію, не задовольняє критерії професійної етики та доброчесності, разом з іншою інформацією мають повідомлятися також обґрунтовані причини, з урахуванням яких прийнято рішення про неуспішне проходження атестації.

Виходячи з цього, рекомендується, щоб рішення комісії про невідповідність прокурора, який проходить атестацію, критеріям доброчесності, не просто містив мотиваційну частину, а щоб ця мотиваційна частина доповнювалася документацією, яка перевіряється, і яка містить інформацію та посилання на порушення прокурором певних стандартів професійної етики та доброчесності.

Так, оскаржуване рішення про неуспішне проходження прокурором атестації вимогам професійної етики та доброчесності, ґрунтується на тому, що, за даними, отриманими Комісією, позивач працював у структурному підрозділі Генеральної прокуратури, щодо працівників якого відкрито кримінальне провадження, спільно з ними проводив слідчі дії та не повідомляв про вчинення ними неправомірних діянь; а також щодо порушення позивачем відомчих вимог щодо наявності мінімального стажу роботи для переведення до прокуратури вищого рівня (до набрання чинності статті 27 Закону України «Про прокуратуру») при обійманні ним посад у прокуратурі Житомирської області (2013 р.) та Генеральної прокуратури України (2015 р).

Стосовно вказаних обставин ОСОБА_1 пояснив у заяві про уточнення підстав позову на відзиві на апеляційну скаргу Офісу ГП, що при проведенні співбесіди 06.12.2019 будь-яких запитань членами другої кадрової комісії з даного приводу позивачу не ставились, як і будь-яких пояснень з даного приводу на співбесіді позивач не надавав. Також вказав, що перед співбесідою будь-які запитання другої кадрової комісії з даного приводу йому на електронну пошту не надходили. Відповідачами вказані обставини спростовані не були. Крім того, на письмовий запит адвоката позивача до Офісу Генерального прокурора щодо надання копії відеозапису співбесіди ОСОБА_1 , проведеної 06.12.2019 Другою кадровою комісією Генеральної прокуратури України було відмовлено, а з пояснень представника Офісу Генерального прокурора в судовому засіданні суду апеляційної інстанції судом встановлено, що всі матеріали щодо проходження атестації працівниками прокуратури, після завершення такої, знищені.

Оскаржуване рішення Другої кадровою комісією ГПУ не містить ані назви структурного підрозділу Генеральної прокуратури України, в якому працював позивач щодо працівників якою відкрито кримінальне провадження, ані імен працівників Генеральної прокуратури України з якими позивач працював в одному структурному підрозділі ГПУ відкрито кримінальне провадження, ані номера кримінального провадження, коли та за якими фактами внесені відомості до ЄРДР; ані відомостей з ким саме із своїх колег - працівниками ГПУ позивач спільно проводив слідчі дії, які саме слідчі дії, у якому кримінальному провадженні, який його номер; про які саме неправомірні дії, що були вчинені колегами-працівниками ГПУ позивач не повідомляв при проведенні спільно з ними слідчих дій; яким чином позивачу було відомо про вказані неправомірні дії, та чи були вони взагалі відомі.

Також , як слідує з листа № 06-375-20 від 28.02.2020 Офісу Генерального прокурора інформація про будь-які порушення вимог доброчесності допущені при призначення ОСОБА_1 на посаду старшого слідчого слідчого відділу прокуратури Житомирської області, відповідно до наказу прокурора цієї області від 09.10.2013 № 447к у Генеральній прокуратурі відсутні. Також зазначено, що за інформацією Генеральної інспекції до кадрової комісії не надавалась інформація щодо структурного підрозділу та працівників з якими працював ОСОБА_1 та які притягувалися до кримінальної відповідальності.

З огляду на зазначене, колегія суддів приходить висновку, що оскаржуване рішення Другої кадрової комісії ГПУ щодо ОСОБА_1 не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, оскільки відповідачами не надано доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для його прийняття, достовірність даних, які були взяті Другою кадровою комісією до уваги, негативна оцінка ділових, професійних та особистих якостей, кваліфікаційного рівня, не узгоджується з доказами про позитивну оцінку таких.

Ніщо із зазначеного не знайшло відображення в оскаржуваному рішенні комісії, яке фактично зводиться до констатації сумніву у доброчесності прокурора, без наведеного обґрунтування такого висновку.

Протокол засідання другої кадрової комісії №12 від 06 грудня 2019 року деталізації підстав прийнятого рішення стосовно ОСОБА_1 не містить.

Оскаржуване рішення не містить посилань на перелік документів, які підтверджують викладене у рішенні. Такі документи не долучено відповідачем до матеріалів справи, що позбавляє суд можливості співставити зазначене другою кадровою комісією джерелам походження цих відомостей.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник Офісу Генерального прокурора пояснень чи даних щодо наявності таких доказів чи джерел, звідки були отримані дані Другою кадровою комісією не пояснив.

Відповідно до п. 6 розділу V Порядку № 221 рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством.

Тобто, відсутність у рішенні, прийнятому за наслідками атестації, мотивів, з яких кадрова комісія дійшла висновку про неуспішне проходження атестації прокурором, слугує підставою для його судового оскарження та скасування. У свою чергу, це покладає на кадрові комісії обов`язок обґрунтувати рішення про проходження або не проходження атестації прокурором в такий спосіб, щоб рішення достатнім чином містило мотиви, на яких воно базується.

Наведене узгоджується із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та практикою Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (ст. 32).

У рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" Європейський Суд з прав людини наголосив, що "... Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001)."

Колегія суддів зауважує, що в частині судового контролю за дискреційними адміністративними актами Європейським Судом з прав людини висловлено правову позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» від 31.07.2008, рішення у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» від 22.11.1995, рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру» від 21.07.2011, рішення у справі «Путтер проти Болгарії» від 02.12.2010).

З огляду на викладене, колегія судів відхиляє доводи Офісу Генерального прокурора щодо дискреційних повноважень кадрових комісії та відсутності повноважень у суду здійснювати оцінку предмету атестації, зокрема, на відповідність його обґрунтованості та вмотивованості, тобто дотриманню пункту 12 Порядку №233.

Крім того, виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення у справі "Волохи проти України" від 02.11.2006, рішення у справі "Malone v. United Kindom" від 02.08.1984).

Судом апеляційної інстанції не заперечується, що проведення атестації є дискреційними повноваженнями Комісії, водночас обсяг цієї дискреції не може бути необмеженим і повинен підлягати зовнішньому/публічному контролю, в тому числі судовому. Процес та результат атестації повинен бути зрозумілим як безпосереднім учасникам цих відносин, зокрема прокурору, так і суспільству загалом, адже коли йдеться про необхідність сформувати якісний прокурорський корпус, якому довіряло б це суспільство, то обґрунтованість/умотивованість рішень щодо атестації кожного прокурора є необхідною для цього умовою та гарантією.

Належна мотивація рішення (як форма зовнішнього вираження дискреційних повноважень) дає можливість перевірити, як саме (за якими ознаками) відбувалася процедура атестації і чи була дотримана процедура його прийняття. Її обсяг і ступінь залежить від конкретних обставин, які були предметом обговорення, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи/пояснення прокурора взято до уваги і, що важливо, давати розуміння чому і чим керувалася Комісія, коли оцінювала прокурора, виставляючи певну кількість балів, або під час проведення співбесіди, тобто які мотиви ухваленого рішення. Особливо-виняткової значимості обґрунтованість/вмотивованість рішення набуває тоді, коли йдеться про не проходження прокурором атестації, з огляду на наслідки, які це потягне.

Зокрема, рішення можна вважати вмотивованим, якщо в ньому зазначено обставини, що мають значення для правильного вирішення кожного з перелічених у Порядку №221 питань, які мають бути дослідженні в рамках атестації прокурора; є посилання на докази, на підставі яких ці обставини встановлено; є оцінка доводів та аргументів особи, щодо якої застосовується процедура атестації; є посилання на норми права, якими керувалася Комісія. Таке рішення повинно містити судження Комісії щодо професійної, особистої, соціальної компетентності прокурора, його доброчесності та професійної етики, відтак його здатності на належному рівні здійснювати покладені на нього законом обов`язки на займаній посаді.

Наведені вище висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 9901/831/18.

Таким чином, оспорюване рішення Другої кадрової комісії не містить мотивів, з яких комісія дійшла висновку про не проходження атестації прокурором ОСОБА_1 доводи відповідача у наведеному аспекті є доволі гіпотетичними, а тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржуване рішення Другої кадрової комісії ГПУ не може вважатися законними та обґрунтованими, прийнятими на підставі висновків компетентного органу у відповідній сфері, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Оскільки наказ Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 № 2095ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, управління нагляду та інформаційно-аналітичної роботи у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту Генеральної прокуратури України прийнятий на підставі рішення Другої кадрової комісії Генеральної прокуратури України від 06.12.2019 про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації, і щодо такого рішення колегія суддів дійшла висновку про його протиправність, то наслідком його скасування є також скасування наказу Генерального прокурора про звільнення позивача з посади та органів прокуратури як похідного.

Щодо позовних вимог про поновлення позивача на посаді в Генеральній прокуратурі України або на рівнозначній посаді в Офісі Генерального прокурора, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до пункту 17 Розділу ІІ Закону №113 повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів забороняється.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про протиправність оскаржуваного рішення другої кадрової комісії з підстав необґрунтованості, невмотивованості та за відсутності доказів, на підставі яких його прийнято, то, таким чином, приходить і висновку, що позивачем процедуру проходження атестації не завершено.

Окрім іншого, оскаржуване рішення не містить негативних висновків щодо результатів проходження позивачем тестування та виконання практичного завдання, що має своїм наслідком успішне проходження позивачем зазначених етапів атестації.

Згідно з частиною другою статті 21 та частини першої статті 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Частиною другою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначених у частині першій статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, позаяк встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд приймає рішення про поновлення працівника на попередній роботі.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст.235 та ст.240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

З огляду на скасування оскаржуваного рішення другої кадрової комісії слід дійти висновку щодо проведення Другою кадровою комісією з позивачем співбесіди з урахуванням висновків апеляційного суду, викладених в цьому рішенні, що в розумінні пункту 17 Розділу ІІ Закону №113, не є повторним проходженням відповідного етапу атестації позивачем.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить висновку про наявність підстав для поновлення позивача в Генеральній прокуратурі України на посаді прокурора відділу нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, управління нагляду та інформаційно-аналітичної роботи у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту. Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту.

Відповідно до частини другої статті 15 Закону N 1697-VII прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

За наведеного правового регулювання та враховуючи, що позивача звільнено саме з посади прокурора Генеральної прокуратури України, то поновлений позивач має бути в Генеральній прокуратурі України, у зв`язку чим вимоги позивача щодо поновлення в Офісі Генерального прокурора задоволенню не підлягають, оскільки процедура проходження атестації позивачем не завершена.

Відтак, рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні як в мотивувальній, так і в резолютивній частині.

Крім того, як вбачається з оскаржуваного наказу Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 № 2095ц, позивача було звільнено з займаної посади: «з 24 грудня 2019 року», отже саме ця дата є останнім робочим днем ОСОБА_1 , що також підтверджується та табелем обліку використання робочого часу (а.с.195, т.1) та поясненнями позивача в суді апеляційної інстанції.

Вказане підтверджується і п. 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, де зазначається, що днем звільнення вважається останній день роботи.

За вказаних обставин, позивач підлягає поновленню на посаді з 25 грудня 2019 року.

Таким чином, доводи Офісу Генерального прокурора, викладені в апеляційній скарзі щодо дати з якої необхідно поновити позивача на посаді, знайшли своє підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції та є підставою для зміни рішення суду першої інстанції в цій частині.

Щодо стягнення на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (Порядок №100) встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки Генеральної прокуратури України №18-1471зп від 28 грудня 2019 року, в останні 2 місці роботи, що передували звільненню позивача, а саме у жовтні-листопаді 2019 року, ним було отримано заробітну плату у розмірі 32217, 49 грн. та 32217, 49 грн. відповідно.

Отже, сукупна заробітна плата позивача за останні 2 календарних місяця роботи (жовтень-листопад 2019 року) становить 64434, 98 грн. (32217, 49 грн. + 32217, 49 грн.).

Згідно вказаної ж довідки, кількість відпрацьованих позивачем днів у жовтні-листопаді 2019 року становить 43 (22 та 21 робочих днів відповідно).

Таким чином, середньоденний розмір заробітної плати позивача складає 1498, 49 грн. (64434, 98 грн. / 43 робочих дні).

Оскільки днем звільнення позивача є 25 грудня 2019 року (з 24.12.2019, а відтак, днем фактичного звільнення є 25.12.2019), справа вирішена по суті судом першої інстанції 23 липня 2020 року, то на період часу вимушеного прогулу позивача з 25 грудня 2019 року по 23 липня 2020 року припадає 142 робочих дні.

З урахуванням викладеного стягненню з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25 грудня 2019 року по 23 липня 2020 року (дата прийняття рішення судом першої інстанції) у сумі 212 785, 58 грн. (1498, 49 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 142 дні (робочі дні за час вимушеного прогулу)) з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.

Слід зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року №1155 «Про умови оплати праці прокурорів» затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора.

В свою чергу згідно з абзацом третім пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX також передбачено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури»).

Пунктом 7 передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Як зазначено у довідці Офісу Генерального прокурора від 16 березня 2020 року №21-509зп, у разі призначення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора за результатами успішної атестації, коефіцієнт підвищення посадового окладу прокурора відділу буде становити 4,04.

Позивач вважає, що з урахуванням вказаного вище коефіцієнту його середньоденна заробітна плата складає 6053, 90 грн. (1498,49 грн. х 4,04), відповідно останній просив стягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16.01.2020 по 25.03.2020 (49 робочих днів) з урахуванням вказаного показника.

Крім того, позивач в апеляційній скарзі вказує, що з врахуванням рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» посадовий оклад прокурора Офісу Генерального прокурора з 26.03.2020 складає 40 989 грн. Таким чином, Окружний адміністративний суд м. Києва при постановленні рішення від 23.07.2020 повинен був врахувати коефіцієнт підвищення окладу прокурора відділу з 26.03.2020 по 23.07.2020 (81 робочий день) - 5,74, та врахувати, що середньоденна заробітна плата за цей період складає 8 601,33 грн. (1498,49 грн. х 5,74).

Однак, таку думку позивача колегія суддів вважає помилковою, з огляду на наступне.

Звертаючись із заявленим позовом позивач вказував, що його право порушене рішенням Другої кадрової комісії від 06 грудня 2012 року та наказом Генеральної прокуратури України про звільнення. При цьому, за наслідками вирішення спору по суті судом відновлене це право станом на час його порушення.

Як вище було зауважено, позивачем процедуру проходження атестації не завершено.

При цьому, станом на час проведення атестації середньоденна заробітна плата позивача складала 1498,49 грн.

Застосування ж коефіцієнтів 4,04 та 5,74 можливе лише за умови призначення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора за результатами успішної атестації.

Таким чином, застосуванню коефіцієнта підвищення посадового окладу прокурора передує проходження прокурором успішно атестації та прийняття відповідним суб`єктом владних повноважень розпорядчого акту (наказу) щодо призначення чи переведення прокурора на посаду, визначену відповідним штатним розписом.

Встановлення штатного розпису та прийняття наказу про призначення чи переведення є дискреційними повноваженнями суб`єкта владних повноважень.

Отже, застосування для обрахування позивачу суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнтів 4,04 та 5,74 є передчасним, а відтак, такі вимоги не може бути задоволено.

Вказане є підставою для зміни рішення суду першої інстанції в мотивувальній та резолютивній частині.

Відтак, доводи, зазначені в апеляційній скарзі ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, а доводи апеляційної скарги Офісу Генерального прокурора спростовують висновки суду першої інстанції в частині зазначення дати, з якої звільнено позивача та, відповідно дати, з якої ОСОБА_1 має бути поновлено на посаді, органу, в якому позивача має бути поновлено на посаді та розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а відтак, в цій частині рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній та резолютивній частинах.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що порушення норм матеріального права та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, призвело до помилкового вирішення справи в частині зазначення дати, з якої звільнено позивача та, відповідно дати, з якої ОСОБА_1 має бути поновлено на посаді, органу, в якому позивача має бути поновлено на посаді та розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу , а тому рішення суду першої інстанції слід змінити в мотивувальній та резолютивній частинах в цій частині позовних вимог, в іншій частині рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відповідно до частини першої статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Згідно із ч.ч.1-5 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Так, 30.9.2020 позивачем подано до суду заяву про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката Сиротенка О.В. у розмірі 33 000, 00 грн.

В матеріалах справи наявні копія Договору про надання правової допомоги від 26.12.2019 (а.с.160-161, т.1), свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю Сиротенком О.В. (а.с.162-163, т.1).

На підтвердження понесення вказаних витрат в суді апеляційної інстанції на професійну правничу допомогу позивачем до заяви додано додаток №2 до Договору про надання правової допомоги від 26.12.2019, акт №3 від 30 вересня 2020 року приймання-передачі наданої правової допомоги відповідно до Договору про надання правової допомоги від 26.12.2016, акт №4 від 30 вересня 2020 року приймання-передачі винагороди за надання правової допомоги відповідно до Договору про надання правової допомоги від 26.12.2016, квитанцію до прибуткового касового ордера №17 від 30.09.2020 на суму 33 000, 00 грн.

Як вбачається з акту №3 від 30 вересня 2020 року приймання-передачі наданої правової допомоги відповідно до Договору про надання правової допомоги від 26.12.2016 Сиротенком О.В. позивачу були надані наступні послуги:

1) Вивчення та аналіз судової практики, яка стосується застосування коефіцієнту підвищення заробітної плати (п.10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ №100 від 08.02.1995) при обрахуванні середнього заробітку за час вимушеного прогулу. (Затрачено 5 годин робочого часу). Вартість послуги - 5 000,00 грн.

2) Підготовка та направлення апеляційної скарги від 18.08.2020 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва про зміну мотивувальної та резолютивної частин, що стосується суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 24.12.2019 по 23.07.2020 (збирання доказів, заяв, тощо). (Затрачено 7 годин робочого часу; та апеляційна скарга). Вартість послуги - 9 000,00 грн.

3) Вивчення та аналіз судової практики, яка стосується розгляду апеляційних скарг Офісу Генерального прокурора на рішення судів першої інстанції, якими поновлено незаконно звільнених прокурорів за результатами не проходження одного із трьох етапів атестації. (Затрачено 8 годин робочого часу). Вартість послуги - 8 000,00 грн.

4) Підготовка та направлення відзиву від 24.09.2020 на апеляційну скаргу представника Офісу Генерального прокурора від 21.08.2020 №15/2/2-23155-20 (збирання доказів, заяв, тощо). (Затрачено 9 годин робочого часу; та відзив на апеляційну скаргу відповідача). Вартість послуги - 11 000.00 грн.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що розмір витрат на правничу допомогу, який підлягає розподілу в суді апеляційної інстанції не є обґрунтованим (33 000, 00 грн.) та підлягає зменшенню, виходячи з такого.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Колегія суддів вважає завищеною оплату наданих послуг представником позивача в суді апеляційної інстанції, оскільки об`єктивно відзив на апеляційну скаргу дублює пояснення, які надавалися у позовній заяві та додаткових поясненнях, які містяться в матеріалах справи, при цьому, оскільки апеляційну скаргу позивача судом відхилено та залишено без задоволення, позовну заяву фактично задоволено частково, а послуга - вивчення та аналіз судової практики, яка стосується розгляду апеляційних скарг Офісу Генерального прокурора на рішення судів першої інстанції, якими поновлено незаконно звільнених прокурорів за результатами не проходження одного із трьох етапів атестації - не є самостійною складовою витрат на правову допомогу, а має включатись до вартості послуг з підготовки окремого процесуального документа, оскільки така діяльність є необхідною процедурою, без якої надання правничої допомоги не може вважатись ефективним; крім того, щодо складових вартості послуг з підготовки окремого процесуального документа - відзиву на апеляційну скаргу, то їх опис та склад (підготовка, направлення відзиву, збирання доказів), на думку суду, здійснюється на власний розсуд особи, яка надає правничу допомогу.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає завищеною оплату наданих послуг представником позивача в суді апеляційної інстанції, та вважає, що 5500, 00 грн. (що становить 50% оплати наданих позивачу послуг за підготовку та направлення відзиву на апеляційну скаргу) є співрозмірною сумою з наданими адвокатом послугами.

Отже, проаналізувавши розрахунок та надані докази, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, колегія суддів приходить до висновку щодо необхідності розподілу судових витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Генеральної прокуратури України (оскільки судом скасовано наказ Генеральної прокуратури України та поновлено позивача саме в Генеральній прокуратурі Україні, яка в подальшому була перейменована на Офіс Генерального прокурора без зміни коду ЄДРПОУ) на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу понесені при розгляді справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі - 5500, 00 грн.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року змінити в мотивувальній та резолютивній частинах.

Викласти абзаци четвертий - шостий резолютивної частини рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року в наступній редакції:

«Поновити ОСОБА_1 в Генеральній прокуратурі України на посаді прокурора відділу нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту, управління нагляду та інформаційно-аналітичної роботи у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та в умовах збройного конфлікту. Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, з 25 грудня 2019 року.

Стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25 грудня 2019 року по 23 липня 2020 року в сумі 212 785, 58 грн. (двісті дванадцять тисяч сімсот вісімдесят п`ять гривень п`ятдесят вісім копійок).

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.»

В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року залишити без змін.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з Генеральної прокуратури України (01001, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5500, 00 грн. (п`ять тисяч п`ятсот гривень).

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 02 жовтня 2020 року.

Головуючий суддя В.Ю. Ключкович

Судді А.Б. Парінов

О.О. Беспалов