ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 грудня 2009 р.
№ 8/70/09
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
Головуючого судді Кузьменка М.В.,
суддів Васищака І.М.,
Палій В.М.,
розглянувши касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства "Південбудтранс" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 08.09.2009р.
у справі №8/70/09 господарського суду Миколаївської області
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Євро Лізинг"
до відповідача Закритого акціонерного товариства "Південбудтранс"
про стягнення 194 201,6грн.
за участю представників:
ТОВ "Євро Лізинг" – Лазаренко І.В.;
ЗАТ "Південбудтранс" – Лопушанський В.М.
В судовому засіданні з 01.12 по 15.12.2009р. оголошувалась перерва.
в с т а н о в и л а :
Товариство з обмеженою відповідальністю "Євро Лізинг" звернулося до господарського суду Миколаївської області з позовом та просило суд стягнути з відповідача –Закритого акціонерного товариства "Південбудтранс" 194 201,60грн., у т.ч. 185 598,62грн. основної заборгованості за період з 20.09.2008р. по 23.01.2009р., 6 597,80грн. пені, 542,30грн. річних, 1 462,87грн. збитків від інфляції.
В обґрунтування заявлених вимог, позивач посилається на порушення відповідачем умов договору фінансового лізингу від 14.12.2007р. №133 в частині сплати лізингових платежів в установлений договором строк (т.1 а.с.2-7).
Відповідач у справі – ЗАТ "Південбудтранс" у відзиві на позов заявлені вимоги відхиляє, посилаючись на те, що сторонами не вносились зміни або доповнення до договору в частині зміни лізингових платежів. При цьому, лізингові платежі, як вказує відповідач, ним сплачувались своєчасно, у встановленому договором розмірі.
Крім того, відповідач посилається на недотримання позивачем передбаченого умовами договору порядку досудового врегулювання спору (т.2 а.с.1-3).
Рішенням господарського суду Миколаївської області від 31.03.2009р. у позові відмовлено (а.с.108).
Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено узгодження в установленому порядку збільшення розміру лізингових платежів.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 08.09.2009р. рішення господарського суду Миколаївської області від 31.03.2009р. скасовано, а позов задоволено повністю. Відповідно до рішення суду першої інстанції з ЗАТ "Південбудтранс" на користь ТОВ "Євро Лізинг" стягнуто 185 598,62грн. основної заборгованості, 6 597,80грн. пені, 542,30грн. річних та 1 462,87грн. збитків від інфляції.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи заявлені позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що:
- сторонами за взаємною згодою визначено формулу, відповідно до якої здійснюється розрахунок комісії, яка передбачає нарахування комісії з урахуванням коефіцієнту зміни курсу валюти, у зв’язку з чим необґрунтовані посилання відповідача на необхідність укладення додаткових угод до договору;
- відповідач порушив взяті на себе за умовами договору зобов’язання в частині сплати лізингових платежів у розмірі, визначеному з урахуванням умов договору, та в строк, встановлений ним;
- договором встановлена відповідальність за порушення зобов’язань щодо сплати лізингових платежів у вигляді пені, яка підлягає нарахуванню відповідачу;
- як особа, що порушила грошове зобов’язання, відповідач має сплатити суму боргу з урахуванням інфляції та процентів, що встановлено ст.625 ЦК України.
Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, ЗАТ "Південбудтранс" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить її скасувати, залишивши в силі рішення господарського суду Миколаївської області від 31.03.2009р.
Вимоги касаційної скарги мотивовані порушенням норм матеріального та процесуального права (т.3.а.с.56-63).
Позивач у справі –ТОВ "Євро Лізинг" у відзиві на касаційну скаргу, вважаючи її доводи безпідставними, просить постанову апеляційної інстанції залишити в силі.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню з наступних підстав
14.12.2006р. між сторонами у справі –ТОВ "Євро Лізинг" та ЗАТ "Південбудтранс" укладено договір фінансового лізингу №133, за умовами якого позивач передає відповідачу в платне користування на умовах фінансового лізингу транспортні засоби у відповідності з замовленням на ТЗ; Даний договір укладено сторонами в редакції протоколу узгодження розбіжностей до договору.
Укладений сторонами договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов’язань, а саме майново-господарських зобов’язань.
Так, ст.173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Однією з підстав виникнення господарського зобов’язання, згідно ст.174 ГК України, є господарський договір.
При цьому, відповідно до ч.1 ст.175 ГК України, майново-господарські зобов’язання, які є одним із видів господарських зобов’язань, - це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Судами встановлено, що відповідно до умов вказаного договору позивач передав відповідачу 36 одиниць транспортних засобів, про що сторонами підписані акти прийому-передачі.
Предметом спору у даній справі є обов’язок відповідача оплатити заборгованість з лізингових платежів, нарахованих у період з 20.09.2008р. по 23.01.2009р., а також застосування до відповідача відповідальності, встановленої чинним законодавством та умовами договору за не виконання відповідних зобов’язань в установлений договором строк.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, що визначено ст.175 ГК України.
Згідно до п.1 ст.193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Так, в силу ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовами договору передбачено, що відповідач сплачує позивачу лізингові платежі, розмір та строки сплати яких встановлюються в плані лізингу (додаток №3 договору), та інших додатках. При цьому, договором визначено, що лізинговий платіж включає: суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості транспортного засобу; комісію лізингодавця за наданий у лізинг транспортний засіб; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням цього договору.
Вирішуючи спір у справі в частині стягнення заборгованості з лізингових платежів, суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача не має заборгованості з лізингових платежів, а проведені позивачем нарахування, внаслідок яких сума такого платежу збільшилась, не узгоджені сторонами в установленому порядку.
Такий висновок суду першої інстанції обґрунтовано визнаний помилковим судом апеляційної інстанції.
Так, як вбачається з умов договору, сторонами за взаємною згодою визначено, що вартість послуг оплачується в українських гривнях. Кожний наступний лізинговий платіж здійснюється у наступному порядку: сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості ТЗ сплачується у сумі, зазначеній у плані лізингу; комісія лізингодавця за наданий у лізинг ТЗ кожен місяць розраховується за визначеною п.5.8 договору формулою, яка ставить у залежність розміру такого платежу від коефіцієнту зміни курсу валюти (також і п.2 додаткової угоди до договору від 31.01.2007р.).
За таких обставин, є необґрунтованими посилання скаржника у поданій касаційній скарзі на одностороннє підвищення позивачем лізингових платежів та необхідність укладення додаткової угоди на зміну лізингових платежів, враховуючи, що відповідний порядок визначення розміру складової лізингових платежів визначений умовами договору за взаємною згодою сторін.
В силу ч.4 ст.179 ГК України, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Аналогічні положення містять і норми ЦК України, які визначають, що: сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст.627 ЦК України); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст.628 ЦК України), сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст.6 ЦК України).
Також є необґрунтованими посилання скаржника на невірне встановлення строку сплати лізингових платежів. Так, відповідний строк оплати лізингових платежів, який передбачає сплату лізингових платежів (окрім першого) саме до 20 числа місяця, який передує місяцю, за який такий платіж вноситься, передбачений планами лізингу, які є невід’ємними частинами такого договору, за взаємною згодою сторін, що правильно взято до уваги судом апеляційної інстанції.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач не сплатив в установлений планами строк лізингові платежів за період з 20.09.2008р. по 23.01.2009р., допустивши заборгованість у розмірі 185 598,62грн., чим порушив умови договору.
Разом з тим, висновок суду апеляційної інстанції щодо обгрунтовності заявлених вимог в частині стягнення з відповідача 185598,62грн. основної заборгованості є передчасним, оскільки ним не перевірений розрахунок відповідних вимог позивача.
Так, для з’ясування чи є у відповідача заборгованість з лізингових платежів за спірний період, суду апеляційної інстанції необхідно було з’ясувати, шляхом дослідження та оцінки у сукупності з іншими зібраними у справі доказами, наступні обставини: у якій сумі підлягають сплаті відповідачем позивачу лізингові платежі за спірний період, обраховані відповідно до умов договору; на яку суму відповідачем фактично здійснені відповідні платежі; чи є порушення строків виконання відповідних зобов’язань.
Також, у даній справі позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача збитків від інфляції та трьох процентів річних.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Вимоги в частині стягнення з відповідача збитків від інфляції та процентів задоволені судом апеляційної інстанції без перевірки розрахунку таких вимог, встановлення періоду прострочення кожного з платежів.
Отже, суду апеляційної інстанції необхідно було також перевірити розрахунок таких вимог, наданий позивачем, при цьому, встановивши період прострочення кожного з платежів.
Крім того, касаційна інстанція не може у повній мірі погодитись з правильністю висновку суду апеляційної інстанції в частині стягнення пені у заявленому позивачем розмірі, оскільки такого висновку суд дійшов неповно з’ясувавши обставини справи, які підлягали встановленню.
Так, в силу ст.216, ч.1 ст.218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності у вигляді застосування господарських санкцій є вчинене учасником господарських відносин правопорушення у сфері господарювання. Одним з видів господарських санкцій, згідно ч.2 ст.217 ГК України, є штрафні санкції, до яких віднесені штраф і пеня (ч.1 ст.230 ГК України).
Відповідно до ч.4 ст.231 ЦК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються у розмірі, передбаченому договором.
Приймаючи нове рішення щодо задоволення вимог в частині стягнення пені у заявленому у позові розмірі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що умовами договору передбачена відповідальність за порушення зобов’язань в частині сплати платежів у вигляді пені, розмір якої встановлений п.16.1 договору –1% від простроченої суми за кожен день прострочення (т.1 а.с.17-30).
Однак, в порушення вимог ст.ст.47 ,43 ГПК України, яка визначає, що судові рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин справи, а докази оцінюються у сукупності, судом апеляційної інстанції не взято до уваги те, що відповідний договір підписано з протоколом розбіжностей. При цьому, протоколом узгодження розбіжностей визначений інший розмір пені –0,5% від простроченої суми за кожен день прострочення (т.1 а.с.31-34).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач, в обґрунтування вимог позовної заяви, посилається на те, що розмір пені визначений договором рівним 0,1% від простроченої суми.
Таким чином, судами фактично не з’ясовано шляхом дослідження умов договору, протоколу узгодження розбіжностей, внесених до договору змін додатковими угодами, яка відповідальність встановлена сторонами за відповідне порушення.
Також, задовольняючи заявлені вимоги в частині стягнення пені у повному розмірі, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги положення ст.343 ГК України та ст.3 Закону України "Про відповідальність за порушення грошових зобов’язань", які обмежують максимальний розмір пені; вимог ч.6 ст.232 ГК України.
За таких обставин, прийняті у справі судові акти підлягають скасуванню, а справа –передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України, колегія суддів
П О С Т А Н О В И Л А :
1. Касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства "Південбудтранс" задовольнити частково.
2.Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 08.09.2009р. та рішення господарського суду Миколаївської області від 31.03.2009р. у справі №8/70/09 скасувати.
3.Справу направити на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області
Головуючий суддя Кузьменко М.В.
Судді Васищак І.М.
Палій В.М.