ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Ухвала № 89961626

Озвучення тимчасово недоступне

У х в а л а

17 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 753/22860/17

Провадження № 14-88цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.

ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідачка)за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 та державного нотаріуса Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофеєвої Тетяни Михайлівни, - про встановлення факту родинних відносин, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визначення розміру частки у цьому майні члена подружжя, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, визнання недійсним заповіту

за касаційною скаргою відповідачки на постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року та

в с т а н о в и л а:

7 грудня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив :

- визнати факт родинних відносин, а саме те, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі - матір);

- встановити факт родинних відносин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі - батько), та ОСОБА_6 як чоловіка та дружини;

- визнати будинок за адресою: АДРЕСА_1 (далі - будинок) об`єктом спільної сумісної власності подружжя - батьків позивача - та визначити, що частка матері позивача у праві спільної сумісної власності на будинок становила Ѕ його частину;

- встановити факт прийняття позивачем спадщини у вигляді ј частини будинку після смерті матері та визнати право власності позивача на цю частину будинку в порядку спадкування за законом;

- визнати недійсним заповіт, складений 16 жовтня 2003 року батьком позивача та посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої київської нотаріальної контори Дорофеєвою Т. М. за реєстровим номером 4-2038.

Мотивував позовну заяву такими обставинами :

- позивач є сином ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , які перебували у шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивача, а ІНФОРМАЦІЯ_5 - його батько. Після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді будинку, що належав батькові позивача на праві приватної власності згідно зі свідоцтвом про право приватної власності на домоволодіння, виданим 26 квітня 1974 року на підставі рішення виконавчого комітету Дарницької районної Ради депутатів трудящих від 25 березня 1974 року № 209;

- оскільки батьки позивача придбали будинок під час перебування у шлюбі, цей будинок був об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і матері позивача належала Ѕ частина цього будинку. Після смерті матері як її спадкоємці за законом першої черги батько позивача успадкував ѕ частини, а позивач - ј частину будинку;

- відповідачка, яка є сестрою позивача та спадкоємцем першої черги за законом, за адресою місця проживання померлої матері не проживала, до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті матері не зверталася, строк на прийняття спадщини не поновлювала;

- після смерті батька позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, у відповідь на яку нотаріус повідомив, що 16 жовтня 2003 року батько позивача склав заповіт, згідно з яким заповів усе своє майно відповідачці;

- батько позивача за життя зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, мав проблеми із зором, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними у момент складення заповіту від 16 жовтня 2003 року, що є підставою для визнання такого заповіту недійсним;

- замість заповіту від 16 жовтня 2003 року треба брати до уваги заповіт від 2 серпня 1999 року, згідно з яким батько позивача заповів усе належне йому майно в рівних частках позивачу та відповідачці;

- у свідоцтві про смерть матері позивача її прізвище зазначено як « ОСОБА_4 », тоді як прізвище позивача та його батька згідно з паспортами - « ОСОБА_1 ». Тому для оформлення спадщини необхідно встановити факти родинних відносин позивача з ОСОБА_4 , а також останньої з ОСОБА_5

15 червня 2018 року позивач звернувся до суду із заявою про забезпечення позову. Просив накласти арешт на будинок, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину від 19 січня 2018 року.

Мотивував вказану заяву так :

- 19 січня 2018 року відповідачка отримала свідоцтво про право на спадщину на будинок;

- оскільки існує ризик відчуження відповідачкою будинку, що ускладнить виконання рішення суду у випадку задоволення позову, на будинок слід накласти арешт;

- пропозиції щодо зустрічного забезпечення відсутні, адже позивач офіційно зареєстрований за адресою місцезнаходження будинку, немає доказів незадовільного майнового становища позивача, а заявлене забезпечення позову не може завдати збитків відповідачці.

15 червня 2018 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.

Мотивував ухвалу так :

- вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, але й інших осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок застосування відповідних заходів;

- у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову необхідно відмовити з огляду на приписи статей 149 і 150 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», враховуючи предмет спору, пропонований вид забезпечення позову, його співмірність з предметом спору, майно, на яке позивач просить накласти арешт, відсутність ризиків невжиття заходів забезпечення позову та доказів того, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

19 вересня 2018 року Апеляційний суд міста Києва за результатами розгляду апеляційної скарги позивача прийняв постанову, якою скасував ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року та наклав арешт на ј частину будинку, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 19 січня 2018 року.

Мотивував постанову так :

- забезпечення позову спрямоване насамперед проти несумлінних дій відповідача, який за час розгляду справи може приховати майно, продати, знищити, знецінити його тощо;

- заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоби гарантувати виконання у майбутньому рішення суду, і тільки у разі необхідності; безпідставне застосування таких заходів може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу;

- суд першої інстанції, розглядаючи заяву позивача про забезпечення позову, не перевірив, чи дійсно у позивача з відповідачкою є спір, чи існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; не з`ясував обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, яка звернулася з відповідною заявою, позовним вимогам;

- матеріали справи підтверджують існування спору між сторонами, а надані позивачем документи щодо отримання відповідачкою свідоцтва про право на спадщину - існування у відповідачки можливості як в одноособового власника вільно, на власний розсуд розпорядитись будинком. Вказане суд першої інстанції не оцінив;

- припущення позивача про те, що невжиття заходів забезпечення позову можуть істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в разі задоволення позову є достатньо мотивованими;

- обґрунтованими є доводи позивача про співмірність заявлених вимог і вартості будинку, проте відсутні підстави для задоволення заяви про забезпечення позову в повному обсязі. Зміст заявлених позовних вимог не дозволяє виснувати про доцільність накладення арешту на весь будинок, а лише у межах частки в розмірі ј будинку.

17 жовтня 2018 року відповідачка звернулася з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року та залишити в силі ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року.

Мотивувала касаційну скаргу так :

- позивач у заяві про забезпечення позову та суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові не обґрунтували, що існує реальна загроза невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову;

- відповідачка не вчиняла дії, що могли би підтверджувати її намір відчужити будинок, який є її єдиним житлом впродовж 10 років, зокрема, не зверталася з цього приводу до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж будинку;

- факт наявності спору позивача з відповідачкою не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову, як помилково вважав суд апеляційної інстанції;

- поданий у справі позов є п`ятим у переліку тих, які стосувалися будинку і які позивач подав до відповідачки:

8 червня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвали у справі № 753/10087/16-ц, згідно з якими залишив без розгляду первісний позов позивача до відповідачки про встановлення факту родинних відносин, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності та визнання заповіту недійсним і зустрічний позов відповідачки до позивача про встановлення факту прийняття спадщини;

10 серпня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі № 753/11265/17, згідно з якою повернув позивачеві вдруге поданий аналогічний позов;

17 грудня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі № 753/15277/17, відповідно до якої повернув позивачеві втретє поданий аналогічний позов;

у провадженні Дарницького районного суду м. Києва перебуває справа № 753/22860/17 за аналогічним, вчетверте поданим, позовом позивача до відповідачки;

у провадженні Печерського районного суду м. Києва перебуває справа № 757/75086/17 за позовом позивача до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» про захист прав споживачів, в якій відповідачка бере участь як третя особа;

- на час звернення відповідачки із заявою до нотаріуса у національних судах не було проваджень, пов`язаних із вирішенням спору про право власності на будинок, а тому в нотаріуса не було підстав для відмови у видачі відповідачці свідоцтва про право на спадщину.

26 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі.

19 листопада 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Мотивує відзив так :

- після оформлення відповідачкою на підставі свідоцтва про право на спадщину права власності на будинок існує загроза відчуження нею спірного майна, що ускладнить виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог;

- суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що у відповідачки як в одноособового власника будинку є можливість на власний розсуд розпорядитися будинком, щодо якого у позивача є спір з відповідачкою.

25 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін.

11 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.

22 січня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою прийняв та призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи.

18 травня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 щодо можливості оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав на те, що суд касаційної інстанції у постановах, прийнятих під час розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлених за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, неодноразово доходив висновку, що така постанова суду апеляційної інстанції може бути предметом перегляду судом касаційної інстанції на підставі пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 серпня 2019 року у справі № 308/5395/19, від 15 квітня 2019 року у справі № 754/8595/18, від 24 вересня 2019 року у справі № 404/330/19, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 308/1/15, від 29 травня 2019 року у справі № 522/23242/17, а також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 379/226/19).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду звернув також увагу на те, що існує практика, коли суд касаційної інстанції відмовляв у відкритті касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України з тих підстав, що постанови апеляційного суду про забезпечення позову, постановлені за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не підлягають касаційному оскарженню, оскільки переглянута апеляційним судом ухвала суду першої інстанції, якою відмовлено у забезпеченні позову, відсутня в переліку ухвал, які можна оскаржити у касаційному порядку відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції вважав, що постанова апеляційного суду, прийнята за результатами апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, не може бути предметом перегляду в касаційному порядку (див. ухвали Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 4 листопада 2019 року у справі № 520/11876/19, від 7 листопада 2019 року у справі № 752/9160/19 і від 8 листопада 2019 року у справі № 461/3072/19).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що на підставі пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України переглядаються саме ухвали суду апеляційної інстанції, які стосуються питань забезпечення позову, прийнятих у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, а не постанови суду. У касаційному порядку можна переглядати ухвали суду апеляційної інстанції, згідно з якими позов був забезпечений вперше, не у порядку оскарження відповідної ухвали суду першої інстанції з цих питань, а під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду. Це, на думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, відповідає змісту частини другої статті 149 ЦПК України, відповідно до якої забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що поширення пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України на постанови апеляційного суду за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову нівелює положення пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України, який звужує перелік об`єктів касаційного оскарження.

На думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, у касаційному порядку може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову після її апеляційного перегляду, і визначальне значення має не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яка після апеляційного перегляду може бути оскаржена в касаційному порядку.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що не можна оскаржити у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, якщо суд апеляційної інстанції скасував ухвалу суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову і постановою вжив заходи забезпечення позову. Можливість оскарження такої постанови у статті 389 ЦПК України, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачене.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав на те, що у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 Велика Палата Верховного Суду залишила без змін постанову Київського апеляційного суду від 5 вересня 2019 року про задоволення заяви фізичної особи про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову. Розглянувши касаційну скаргу відповідача-юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду вважала, що можна оскаржити у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлену за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову.

З огляду на вказане, на думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, є різні висновки суду касаційної інстанції щодо оскарження у касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову. Така різниця не забезпечує розумну передбачуваність судових рішень.

Верховний Суд у складіОб`єднаної палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність відступу від її висновку, викладеного в постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).

Оскільки Верховний Суд у складі у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судувважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду, та з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).

Керуючись частиною тринадцятою статті 7, абзацом другим частини першої статті 401, частиною першою статті 402, частиною четвертою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

у х в а л и л а :

1. Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - державного нотаріуса Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофеєвої Тетяни Михайлівни, ОСОБА_3 , про встановлення факту родинних відносин, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визначення його частки, визнання права власності на спадкове майно, встановлення факту прийняття спадщини, визнання недійсним заповіту, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року.

2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами на 30 червня 2020 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.

3. Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

Д. А. Гудима

Судді:

Н. О. Антонюк

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

В. В. Пророк

В. І. Данішевська

Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна

О. М. Ситнік

О. Р. Кібенко

О. С. Ткачук

О. Г. Яновська

Рішення № 106922275

Відкрити повний перегляд

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

02068, м. Київ, вул. Кошиця, 5-А

справа № 753/22860/17

провадження № 2/753/2002/22

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" вересня 2022 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді КАЛІУШКА Ф.А.

при секретарі ДАНЬКО В.В.

за участю сторін:

позивача ОСОБА_1 ;

представника відповідача ОСОБА_2 ;

третя особа не з`явилась;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державного нотаріуса Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Дорофєєвої Тетяни Михайлівни, про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 (далі по тексту - відповідач, ОСОБА_3 ) про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними.

У своєму позові, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просить встановити факт родинних відносин між ним та ОСОБА_4 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 як між чоловіком і дружиною. Окрім того, позивач просить визнати житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері, яка померла 1994 року, та визнати за ним право власності на ј цього будинку, визнати недійсним заповіт, що був складений батьком 16 жовтня 2003 року, а також визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім`я ОСОБА_3 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є сином ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Через невідповідність у написанні власного прізвища і прізвищ батьків (« ОСОБА_5 », « ОСОБА_4 ») в різних документах позивач не має змоги оформити спадкові права, відтак просить встановити факт родинних зв`язків.

Зазначає, що після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 (далі по тексту - Будинок). Оскільки будинок був придбаний батьками в шлюбі, то є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. В 1994 році померла матір позивача, після її смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частки будинку. Позивач вказує, що фактично прийняв спадщину після смерті матері разом зі своїм батьком, оскільки вони були зареєстровані і проживали разом з нею. Відтак просить встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері.

Вказує, що в 2003 році батько склав заповіт, яким усе належне йому майно залишив відповідачу. Проте за життя батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту 2003 року. Тому просить визнати недійсним заповіт, який склав батько 16.10.2003 року.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 27.06.2018 року провадження у справі та призначено її розгляд у підготовче засідання.

Під час підготовчого засідання, відповідачем подано зустрічний позов до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 .

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Вказує, що в серпні 1994 року померла її матір, а після її смерті ОСОБА_3 вступила в управління і володіння спадщиною, оскільки у неї наявна ощадна книжка матері.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 26 листопада 2018 року зустрічну позовну заяву було прийнято до спільного розгляду разом з первісним позовом.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2019 року справу було прийнято до провадження суддею Каліушком Ф.А. та призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 29 листопада 2019 року було задоволено клопотання позивача і направлено окреме судове доручення про виконання (вчинення) окремих процесуальних дій до компетентного суду Жлобинського району Гомельської області, Республіки Білорусь. На час виконання доручення провадження у справі було зупинено.

У зв`язку з надходженням документів з Республіки Білорусь ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 28 вересня 2020 року провадження у справі було поновлено.

За клопотанням позивача ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 лютого 2021 року у справі було призначено посмертну комплексну психолого-психіатричну експертизу.

05 січня 2022 року Державною установою «Науково-дослідний інститут психіатрії Міністерства охорони здоров`я України», у зв`язку з проведенням експертизи, до суду були повернуті матеріали справи з доданим до неї висновком експерта.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 10 січня 2022 року провадження у справі було поновлено.

Відповідач скористалася своїм правом і надала до суду відзив, в якому вона просить відмовити в задоволенні первісних позовних вимог на тій підставі, що позивачем необґрунтовано та не доведено конкретні обставини і факти по справі. Також подала заяву, якою просила застосувати позовну давність до вимог позивача.

Позивач також скористався своїм правом і надав до суду відзив на зустрічний позов, в якому просить відмовити в задоволенні зустрічних вимог.

У відбувшихся судових засіданнях позивач і представник позивача позовні вимоги підтримали, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві, просили суд задовольнити первісний позов у повному обсязі, а зустрічний позов - відхилити.

Відповідач та представник відповідача у відбувшихся судових засіданнях заперечили проти задоволення первісних позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Зустрічний позов підтримали і просили задовольнити.

Третя особа в судове засідання не з`явилася, про час і місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Направила до суду завірену копію спадкової справи до майна померлого ОСОБА_5 .

Вислухавши позивача, представника позивача, відповідача і його представника, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті вважає, що первісна позовна заява підлягає частковому задоволенню, а зустрічна позовні заява підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту - ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 3 ст. 12, чч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно зі свідоцтва про смерть від 16 серпня 1994 року № НОМЕР_1 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася.

Згідно довідки відділу РАЦС Жлобинського виконкому Республіки Білорусь, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в аг. Пиревичи, Жлобинського району Гомельської області Республіки Білорусь. До майна померлого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою було заведено спадкову справу №58/2016.

Спадщину після смерті ОСОБА_5 шляхом подання заяви нотаріусу прийняли позивач та відповідач. Інших спадкоємців судом не встановлено.

Згідно свідоцтва про народження від 17 квітня 1964 року батьками позивача вказані ОСОБА_8 (рос.) та ОСОБА_4 (рос.). Згідно витягу з ДРАЦС від 18 травня 2016 року батьками позивача вказані ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Відповідно до долученого до позову копії паспорта прізвище батька позивача було зазначено як « ОСОБА_5 ». Інші анкетні дані (дата народження, місце народження, місце проживання) є ідентичними в усіх наявних у справі документах. Допитані в судовому засіданні свідки також підтвердили, що позивач і відповідач є рідними дітьми ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Вказана обставина не заперечувалася і Відповідачем.

Згідно відомостей, що містяться у свідоцтві про народження від 04 грудня 1968 року, довідці центрального відділу реєстрації шлюбів м. Києва від 21 червня 2007 року №4014/5.12, свідоцтві про розірвання шлюбу від 03 червня1997 року № НОМЕР_2 та свідоцтві про шлюб від 16 липня 2010 року № НОМЕР_3 відповідач є донькою ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

Відтак суд приходить до висновку, що українські записи « ОСОБА_4 », « ОСОБА_5 » виникли при перетвореннях через посередництво відповідного російського запису в умовах українсько-російської міжмовної взаємодії. Позивачем надано достатні та належні докази підтвердження родинних зв`язків.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами. Згідно роз`яснень ВС, викладених у Постанові від 22.04.2020 року №200/14136/17, якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення, що мають юридичне значення» та п.9 Листа ВССУ від 16.05.2013 №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів.

З огляду на викладене вище, врахувавши встановлені судом обставини та покази свідків, вимоги позивача за первісним позовом про встановлення факту родинних відносин між ним та ОСОБА_4 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 як між чоловіком і дружиною підлягають задоволенню.

Що стосується визнання заповіту недійсним, суд виходить з такого.

02 серпня 1999 року ОСОБА_5 склав заповіт за №2-3763, яким усе своє майно заповів позивачу і відповідачу в рівних долях.

В подальшому, 16 жовтня 2003 року, ОСОБА_5 склав новий заповіт за №4-2038, посвідчений нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєвою Тетяною Михайлівною, яким змінив свою волю і усе належне йому майно заповів відповідачу.

Наполягаючи на визнанні складеного ОСОБА_5 16 жовтня 2003 року заповіту недійсним, позивач вказує, що батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, то не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту.

За клопотанням позивача, судом в порядку виконання доручення про виконання (вчинення) окремих процесуальних дій витребувано медичну документацію ОСОБА_5 . Окрім того, було допитано в якості свідків осіб, які за життя знали померлого ОСОБА_5 , спілкувалися з ним і могли надати відомості про його характер, спосіб життя, особливості поведінки.

В подальшому, за клопотання Позивача призначено посмертну комплексну психолого-психіатричну експертизу.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23 вересня 2021 року №49, експертами були надані наступні висновки: ОСОБА_5 на період укладення заповіту від 16 жовтня 2003 року, враховуючи визначені індивідуально-психологічні особливості, міг осмислювати власні дії, самостійно приймати рішення, прогнозувати їх наслідки та керувати своєю поведінкою. Органічні розлади, які мав ОСОБА_5 , не впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_5 під час складання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Відповідно до статті 1233 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача.

Згідно частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України.

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 1247 ЦК України визначені загальні вимоги до форми заповіту, відповідно до яких, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Згідно зі статтею 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про нотаріат», нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, - законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Згідно пункту 1 глави 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року, нотаріус посвідчує заповіти фізичних осіб з повною цивільною дієздатністю, у тому числі подружжя, які складені відповідно до вимог статей 1233-1257 Цивільного кодексу України та особисто подані нотаріусу. Посвідчення заповіту через представників не допускається. У заповіті зазначаються місце і час складення заповіту, дата та місце народження заповідача. Заповіт особисто підписує заповідач.

У статті 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, та зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині 3статті 203 ЦК України.

Також, як роз`яснено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону.

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України).

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам Цивільного Кодексу України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:

1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;

2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);

3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Встановлено, що заповіт, складений ОСОБА_5 16 жовтня 2003 року, відповідає вищенаведеним вимогам закону. Вказаний заповіт складений та посвідчений у відповідності до вимог закону, зокрема: державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори, було встановлено особу заповідача та визначено обсяг його цивільної дієздатності; заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням усіх відомостей, передбачених законом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в матеріалах справи відсутні належні, достатні та допустимі докази про те, що нотаріусом при посвідченні заповіту були порушені вимоги до його форми та порядку його посвідчення. Посилання позивача на те, що ОСОБА_5 не усвідомлював значення своїх дій, тобто його волевиявлення не було вільним, спростовуються висновком експертів від 23 вересня 2021 року і є безпідставними. Інших доказів протилежного судом не здобуто, а позивачем не надано. Суд не може взяти до уваги посилання Позивача на рукописні листи, долучені до позовної заяви, оскільки неможливо встановити достовірно ні їх автора, ні адресата, ні осіб, про яких йдеться у цих листах.

Відтак суд приходить до переконання, що спірний заповіт від 16 жовтня 2003 року є чинним і визнанню недійсним не підлягає.

Що стосується встановлення факту прийняття позивачем і відповідачем спадщини після смерті матері, суд виходить з такого.

Згідно зі свідоцтва про смерть від 16 серпня 1994 року № НОМЕР_1 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася.

На підтвердження своїх вимог позивач надав копію свого паспорта, паспорта громадянина УРСР з відміткою про реєстрацію місця проживання за адресою АДРЕСА_1 , з 01.12.1994 року. Окрім того, надав Форми №1 (заява на видачу паспорта) на себе, ОСОБА_4 , лист з військового комісаріату про перебування на обліку.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику в справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом тощо.

Відповідно до стст. 548, 549 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

ЦК УРСР 1963 року, що діяв на час відкриття спадщини після ОСОБА_4 , регулював спірні правовідносини по іншому, ніж ЦК України. З аналізу положень стст. 548, 549 ЦК УРСР, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України 1994 року та ЦК України вбачається, що сам по собі факт реєстрації з померлим на момент смерті не є належним доказом вступу в управління спадковим майном.

Суд також враховує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 06.11.2019 року №483/637/16, згідно якого навіть витяг з домової книги (або довідка про місце реєстрації) про те, що спадкоємець і спадкодавець були зареєстровані за однією адресою не є підтвердженням факту спільного проживання, адже поняття реєстрація та проживання не є тотожними.

З наданих же Позивачем документів неможливо достовірно встановити, що на час відкриття спадщини після ОСОБА_4 , позивач був зареєстрований разом з нею. Сам факт реєстрації з померлою в даному випадку може бути підтверджений будинковою книгою або витягом з реєстру територіальної громади м. Києва, проте таких доказів позивач не надав.

Не надано позивачем і доказів того, що на час відкриття спадщини він фактично проживав з ОСОБА_4 як вказувалося вище, реєстрація та проживання не є тотожними.

Варто також відзначити, що з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 і до часу розгляду справи позивач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спадщини або про вступ в управління спадковим майном.

Відтак, суд приходить до висновку, що позивач не надав належних і допустимих доказів прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 шляхом вступу в управління спадковим майном або подання заяви нотаріусу, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають відхиленню.

Оцінюючи вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом та надані нею докази, суд приходить до висновку, що позивач вступила в управління і володіння спадщиною і підтвердженням цього є наявність у неї ощадної книжки ОСОБА_4 , оригінал якої надано для огляду в судовому засіданні саме ОСОБА_3 . Це відповідає приписам Наказу Мін`юсту від 14.06.1994 року №18/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», за положеннями якого доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, серед іншого, наявність у спадкоємців ощадної книжки, виданих на ім`я спадкодавця.

При цьому, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 584/639/19 (провадження № 61-10930св20) зазначено, що: «за загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутись до суду за захистом свого права, а тому підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин відсутні». Аналогічний висновок викладений і у наступних постановах, зокрема у постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 543/994/17.

Таким чином, врахувавши наведене, суд дійшов висновку, що на вимоги про встановлення факту прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном позовна давність не поширюється.

Відтак вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом підлягають задоволенню.

Що стосується визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку, суд виходить з такого.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 25 квітня 1974 року ОСОБА_5 був власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно витягу з ДРАЦС від 18 травня 2016 року судом встановлено, що між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 26 травня 1963 року було зареєстровано шлюб.

За положеннями ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 1224 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно ст. 1261 ЦК України та ст. 529 ЦК УРСР у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно ст. 29 КпШС, який діяв на час шлюбу між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Враховуючи, що позивач хоч і є спадкоємцем першої черги за законом після смерті як матері, так і батька, проте вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері та таким, що не здійснює спадкування після смерті батька через наявність чинного заповіту на ім`я відповідача.

Тому суд приходить до наступних висновків.

По-перше, вимога про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності є похідною від встановлення факту прийняття спадщини позивачем.

По-друге, позивач вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері та не здійснює спадкування після смерті батька через наявність заповіту на ім`я Відповідача.

З огляду на викладене, питання визнання будинку спільним майном подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , а також відповідне визнання права власності за позивачем - не стосується його прав, свобод чи законних інтересів, відсутнє порушення, невизнання або оспорювання таких прав. Інших доказів чи доводів порушення прав позивача суду не надано.

Відтак, вимоги позивача про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку підлягають відхиленню.

За наслідком вищевикладеного та встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд доходить висновку про те, що первісні позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а зустрічний позов - задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до стст. 133, 134, 141 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 10, 12, 18, 76-83, 89, 95, 141, 247, 258, 263-265, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними - задовольнити частково.

Встановити факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Встановити факт родинних відносин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , як чоловіка та дружини.

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини - задовольнити.

Встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_3 після смерті матері - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Стягнути зі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) судовий збір у розмірі 704 грн. 80 коп.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

СУДДЯ: КАЛІУШКО Ф.А.