ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Постанова № 82109538

Озвучення тимчасово недоступне

**ПОСТАНОВА**

**ІМЕНЕМ УКРАЇНИ**

29 травня 2019 р.

**Справа № 520/133/19**

**Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:**

Головуючого судді: Лях О.П.,

Суддів: Бегунца А.О. , Подобайло З.Г. ,

при секретарі судового засідання Жданюк Г.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА\_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.03.2019 (повний текст складено 11.03.2019, головуючий суддя І інстанції Єгупенко В.В., м.Харків) по справі № 520/133/19 за позовом ОСОБА\_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про скасування рішення та зобов\`язання вчинити певні дії,

**ВСТАНОВИВ:**

Позивач, ОСОБА\_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив:

\- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.12.2018 № 410-18;

\- зобов\`язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА\_1 .

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.03.2019 відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА\_1 .

Не погодившись із даним рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою задовольнити адміністративний позов.

Представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому наголошено на законності та обгрунтованості рішення суду першої інстанції.

Фіксування судового засідання по справі за допомогою звукозаписувального технічного засобу згідно ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснювалося.

Заслухавши доповідь судді-доповідача стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи, перевіривши і обговоривши доводи апеляційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як свідчать матеріали справи, позивач народився в м.Тураїф Королівства Саудівська Аравія.

У 2011 році, за порадою друзів, позивач вирішив здобути вищу освіту на Україні.

Після отримання запрошення від Харківського національного університету радіоелектроніки, позивач відкрив візу в посольстві України в м. Дамаск та 25.10.2011 залишив територію Сирії автомобільним транспортом (пропускний пункт на кордоні між провінцією Алеппо та турецькою провінцією Кіліс), прибув до турецького міста Газіантеп, звідки літаком спрямував до м. Стамбул, і тієї ж дати вилетів до України.

26\.10.2011 позивач перетнув кордон України в аеропорту м. Харків.

У червні 2012 році позивач закінчив підготовче відділення Харківського національного університету радіоелектроніки.

Подальше навчання у Харківському національному університеті радіоелектроніки позивач не продовжив через фінансові складнощі.

Проте, і територію України позивач також не залишив та, перебуваючи нелегально, працював у кафе м. Харкова.

Вперше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА\_1 звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області 30 жовтня 2014 року.

Рішенням Державної міграційної служби України від 03.04.2015 № 284-15 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись із даним рішення, позивачем було оскаржено його в судовому порядку. За результатами такого оскарження постановою Харківського окружного адміністративного суду від 01.07.2015, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2015, по справі №820/4048/15 позивачу було відмовлено в задоволенні позову до Державної міграційної служби України про скасування вказаного рішення від 03.04.2015 № 284-15.

Вдруге із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА\_1 звернувся Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області 13 серпня 2018 року, перебуваючи на території України нелегально.

13\.08.2018 Немишлянським РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області стосовно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення за порушення правил перебування в Україні.

В обгрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, під час опитування та заповнення реєстраційного листа 13.08.2018, а також під час співбесіди 26.10.2018, ОСОБА\_1 вказував про наявність у нього побоювань зазнати переслідування з боку терористичних угрупувань, а також бути призваним до проходження військової служби в урядовій армії країни, оскільки він не відслужив строкову службу. В той же час, позивач повідомив, що він є старшим сином у сім\`ї і за законами країни громадянської належності це звільняє його від проходження військової служби, так як він повинен утримувати сім\`ю. При цьому, за відомостями позивача, рідні продовжують проживати у м. Дейр-ез-Зор, батьки перебувають на пенсії, сестри живуть зі своїми сім\`ями, молодший брат працює викладачем у школі.

Враховуючи встановлені відповідачем факти, рішенням Державної міграційної служби України від 07.12.2018 № 410-18 ОСОБА\_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, внаслідок чого Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області направило позивачу повідомлення від 21.12.2018 №109.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов\`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов\`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв\`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов\`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА\_1 26.10.2011 позивач, з метою навчання, прибув в Україну через аеропорт м. Харків із м.Стамбул.

Після закінчення у червні 2012 році підготовчого відділення Харківського національного університету радіоелектроніки, позивач подальше навчання не прдовжив.

Однак, територію України позивач також не залишив та, перебуваючи нелегально, працював у кафе м. Харкова.

Вперше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА\_1 звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області 30 жовтня 2014 року.

Рішенням Державної міграційної служби України від 03.04.2015 № 284-15 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись із даним рішення, позивачем було оскаржено його в судовому порядку. За результатами такого оскарження постановою Харківського окружного адміністративного суду від 01.07.2015, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2015, по справі №820/4048/15 позивачу було відмовлено в задоволенні позову до Державної міграційної служби України про скасування вказаного рішення від 03.04.2015 № 284-15.

Вдруге, майже через 4 роки, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА\_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області 13 серпня 2018 року, перебуваючи на території України нелегально.

В обгрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, під час опитування та заповнення реєстраційного листа 13.08.2018, а також під час співбесіди 26.10.2018, ОСОБА\_1 вказував про наявність у нього побоювань зазнати переслідування з боку терористичних угрупувань, а також бути призваним до проходження військової служби в урядовій армії країни, оскільки він не відслужив строкову службу.

Однак, разом з тим позивач повідомив, що він є старшим сином у сім\`ї і за законами країни громадянської належності це звільняє його від проходження військової служби, так як він повинен утримувати сім\`ю.

Крім того, зазначав, що рідні позивача продовжують проживати у м. Дейр-ез-Зор, батьки перебувають на пенсії, сестри живуть зі своїми сім\`ями, молодший брат працює викладачем у школі.

Положеннями ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов\`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів щодо того, що позивач під час перебування в країні походження зазнавав чи буде зазнавати будь-які переслідування за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Також судами не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни громадянської належності.

Крім того, слід враховувати, що пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідача, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно з метою покращення рівня життєвих умов та навчання.

Разом з цим слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

Жодні доводи апеляційної скарги позивача висновків суду не спростовують.

За змістом п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов\`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевказане та керуючись ст.ст.2, 229, 241, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

**ПОСТАНОВИВ:**

Апеляційну скаргу ОСОБА\_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.03.2019 по справі № 520/133/19 - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.03.2019 по справі № 520/133/19 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 31 травня 2019 року.

Головуючий суддя

(підпис)

О.П. Лях

Судді

(підпис) (підпис)

А.О. Бегунц З.Г. Подобайло