ОКРЕМА ДУМКА
судді ОСОБА_1
до ухвали і постанови колегії суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 13 березня 2018 року
у провадженні № 51-722км17 (справа № 440/853/17)
13 березня 2018 року
Колегія Касаційного кримінального суду Верховного Суду постановою від 13 березня 2018 року залишила без зміни ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 5 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_2 , залишивши без задоволення касаційну скаргу прокурора.
Питання, що поставив прокурор у касаційній скарзі перед судом, полягало в порядку застосування змін, внесених до частини п`ятої статті 72 Кримінального кодексу України Законом України від 18 травня 2017 року № 2046-VIII, який змінив порядок зарахування до строку відбування покарання строку попереднього ув`язнення.
Суд своєю постановою визначив, що апеляційний суд при зарахуванні в строк відбування покарання строку попереднього ув`язнення правильно застосував частину п`яту статті 72 Кримінального кодексу України в редакції, яка діяла на момент вчинення злочину.
Суд виходив з того, що відповідно до частини другої статті 5 Кримінального кодексу України закон про кримінальну відповідальність, що «іншим чином погіршує становище особи», не має зворотної дії в часі.
За всієї поваги до колег, я не можу погодитися з тим, що частина друга статті 5 Кримінального кодексу України дає достатні підстави для вирішення цього питання.
Положення статті 5 безперечно застосовуються до положень, які визначають кримінальну відповідальність за вчинений злочин.
Але мені важко погодитися з тим, що частину п`яту статті 72 Кодексу можна беззаперечно вважати «законом про кримінальну відповідальність» в значенні статті 5 Кодексу.
Частина друга статті 5 визначає три типи закону про кримінальну відповідальність, які не мають зворотної дії в часі:
- закон, що встановлює злочинність діяння;
- закон, що посилює кримінальну відповідальність [за діяння];
- закон, що іншим чином погіршує становище особи [у зв`язку з вчиненим діянням].
Слова в дужках, на мій погляд, прояснюють зміст поняття «закону про кримінальну відповідальність». Тобто, не будь-який закон, що погіршує становище особи після вчиненого ним діяння, є законом про кримінальну відповідальність, а лише той, який ставить це погіршення в залежність від діяння. Той факт, що правила зарахування строку попереднього ув`язнення викладені в Кримінальному кодексі, не є достатньою підставою вважати його «законом про кримінальну відповідальність».
Строк попереднього ув`язнення, який зараховується до строку відбування покарання, залежить не від властивостей діяння, вчиненого засудженим, а від інших чинників. Цей строк не є безпосереднім правовим наслідком вчиненого діяння (на відміну від строку призначеного покарання), а залежить від інших факторів – необхідності попередження ризиків, що виправдовують затримання або тримання під вартою, строку досудового розслідування та судового розгляду тощо. Таким чином, закон про зміну порядку зарахування строку попереднього ув`язнення в строк відбування покарання, не можна беззастережно вважати «законом про кримінальну відповідальність», оскільки це невиправдано розширює це поняття.
Тому я вважаю, що складність питання давала підстави колегії передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Я не можу погодитися з тим, що Закон України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII позбавляється своєї актуальності у зв`язку з втратою чинності 21 червня 2017 року, як зазначила більшість колегії в ухвалі про відмову в задоволенні клопотання прокурора про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. В тлумаченні, яке дала колегія частині другій статті 5 в сукупності з частиною п`ятою статті 72 Кримінального кодексу України, цей закон тривалий час матиме вплив на правову ситуацію, оскільки колегія поширила його дію на всі діяння, вчиненні до втрати ним чинності.
Суддя ОСОБА_1