КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа: № 826/808/16 Головуючий у 1-й інстанції: Арсірій Р.О.
Суддя-доповідач: Літвіна Н. М.
ПОСТАНОВА
Іменем України
30 травня 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Літвіної Н.М.
суддів Ганечко О.М.
Коротких А.Ю.
при секретарі Архіповій Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Національного банку України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 березня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Національного банку України про скасування наказу, поновлення на роботі, -
В С Т А Н О В И В :
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Національного банку України про: скасування наказу Національного банку України від 10 серпня 2015 року № 3723-к про звільнення ОСОБА_3; поновлення ОСОБА_3 на посаді головного економіста Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України з 22 грудня 2015 року; зобов'язання Національного банку України переглянути посадовий оклад головного економіста ОСОБА_3 та привести його у відповідність до середніх значень аналогічних посад у Департаменті фінансового моніторингу Національного банку України; зобов'язання Національного банку України здійснити виплату ОСОБА_3 середнього заробітку (з урахуванням перегляду його посадового окладу головного економіста та приведенням його у відповідність до середніх значень аналогічних посад у Департаменті фінансового моніторингу Національного банку України) за час вимушеного прогулу; зобов'язання Національного банку України здійснити відрахування до корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України за час вимушеного прогулу ОСОБА_3; стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 300 000,00 грн.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 березня 2017 року адміністративний позов задоволено частково:
Визнано протиправним та скасовано наказ Національного банку України від 09 грудня 2015 року №7019-к, про звільнення ОСОБА_3 з займаної посади головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту фінансового моніторингу, з роботи 21 грудня 2015 року, у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників, відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Поновлено ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту фінансового моніторингу з 22 грудня 2015 року.
Стягнуто з Національного банку України середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 09 березня 2017 року у розмірі 178 454,08 грн.
Допущено негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту фінансового моніторингу та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі - 12 327,14 грн.
У решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач - Національний банк України, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Враховуючи, що апеляційну скаргу подано відповідачем, колегія суддів переглядає оскаржуване судове рішення в межах вимог апеляційної скарги Національного банку України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Частково задовольняючи вимоги адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не дотримав вимог чинного трудового законодавства, оскільки одночасно з попередженням про звільнення не запропонував позивачу іншої роботи.
Колегія суддів погоджується з даним висновком, однак вважає, що судом першої інстанції неповною мірою з'ясовано обставини справи в частині необхідності виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, наказом Національного банку України № 1441 - к від 06 березня 2015 року переведено ОСОБА_3, головного економіста відділу ліцензування валютних операцій управління контролю та ліцензування валютних операцій Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області, за його згодою на посаду головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту фінансового моніторингу як такого, що перебував в кадровому резерві, з 18 березня 2015 року із розташуванням робочого місця в Головному управлінні Національного банку України по м. Києву і Київській області.
Постановою Правління Національного банку України «Про вдосконалення структури Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України» від 18 вересня 2015 року № 619, зокрема виключено зі структури Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України відділ фінансового моніторингу та зобов'язано Директора департаменту персоналу видати наказ про скорочення штату працівників Департаменту фінансового моніторингу з урахуванням його нової організаційної структури.
Наказом директора Департаменту персоналу «Про скорочення штату працівників Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України» від 21 вересня 2015 року № 4662-к, скорочено штат та чисельність працівників відділу фінансового моніторингу південного регіону.
19 жовтня 2015 року Національним банком України ОСОБА_3 попереджено про його звільнення відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, що підтверджується особистим підписом позивача на попередженні, копія якого наявна в матеріалах справи.
Наказом Національного банку України «Про звільнення ОСОБА_3.» від 09 грудня 2015 року №7019-к, ОСОБА_3, головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту фінансового моніторингу, звільнено з роботи 21 грудня 2015 року, у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників, відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України; виплачено ОСОБА_3 грошову компенсацію за невикористані 48 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки за робочі роки з 10 листопада 2014 року до 21 грудня 2015 року, вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку (ст. 44 КЗпП України); допомогу у розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати (ст. 21 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Позивач вважаючи, вищевказаний наказ про звільнення з Національного банку України таким, що винесено з порушенням вимог чинного законодавства звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з частиною четвертою ст. 64 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-XIV, службовці Національного банку є державними службовцями, і до них застосовуються норми Закону України «Про державну службу», якщо цей Закон не встановлює іншого.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XII (далі - Закон №3723-XII), державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Підставами припинення державної служби є загальні підстави, передбачені Кодексом законів про працю України, та спеціальні, які визначені як в Законі, так і в інших правових актах (ст. 30 Закону № 3723-XII).
Пунктом першим ст. 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до частин 1, 3 ст. 49-2 КЗпП, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці; одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Власник або уповноважений ним орган зобов'язані запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, а також довести до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Відповідно до пункту 19 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яка міститься у постанові від 01 квітня 2015 року №6-40цс15: «Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення».
Проте, відповідачем не дотримано порядку вивільнення працівників, встановленого ст. 49-2 КЗпП України, оскільки одночасно з попередженням про звільнення не запропоновано позивачу іншої роботи.
Як вбачається з матеріалів справи, вакантні посади не пропонувалися позивачу у письмовому попередженні про майбутнє звільнення від 19 жовтня 2015 року. У попередженні відсутній перелік таких посад.
Як зазначено відповідачем в запереченнях на позовну заяву та в апеляційній скарзі, пунктом 1 Наказу Національного банку України від 09 вересня 2014 року № 1634-к (з урахуванням змін, внесених наказом Національного банку України від 24 жовтня 2014 року № 1854) передбачено, що усі вакантні посади у системі Національного банку України з 10 вересня 2014 року і пізніше підлягають скороченню, у зв'язку з чим відповідачем іншу роботу позивачу не пропонувалось.
Однак, колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими зазначені вище твердження відповідача, оскільки чинним трудовим законодавством не передбачено подібних застережень.
Під час розгляду справи, відповідачем не надано доказів відсутності вакантних посад в установі як станом на час попередження позивача про наступне вивільнення так і станом на час його звільнення.
Крім того, колегія суддів вважає, що право на працю є конституційним правом особи, яке повинно захищатися державою шляхом забезпечення особі реальної можливості скористатися відповідними законодавчими гарантіями, і ліквідація (реорганізація) певного структурного підрозділу державної установи, скорочення штату працівників жодним чином не звільняє роботодавця від виконання його обов'язку щодо забезпечення права особи на працевлаштування, а навпаки зумовлює необхідність виконання ним такого обов'язку.
Таким чином, вказані порушення трудових прав позивача при звільненні за п. 1 ст.40 КЗпП України свідчать про незаконність наказу Національного банку України № 7019-к від 09 грудня 2015 року про звільнення позивача відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, тому він підлягає скасуванню.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Разом з тим, Верховний Суд України в пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» вказав, що при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.
Як вбачається з матеріалів справи та підтверджується наданими у судовому засіданні суду апеляційної інстанції поясненнями учасників процесу, після звільнення з роботи в Національному банку України позивач працевлаштовувався в ПАТ «КБ «ЄВРОБАНК», ТОВ «ФК «ФІНАНСОВА ГАРАНТІЯ», ПуАТ «КБ «АКОРДБАНК» та отримував у вказаних товариствах заробітну плату. Загальна сума отриманих коштів від вказаних товариств становить 282 505 грн. (167 925 грн. - ПАТ «КБ «ЄВРОБАНК», 5000 грн. - ТОВ «ФК «ФІНАНСОВА ГАРАНТІЯ», 109580 - ПуАТ «КБ «АКОРДБАНК»).
Щодо розміру грошового зобов'язання, що підлягає стягненню на користь позивача, суд першої інстанції керувався приписами постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати», відповідно до якої середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно розрахунку Національного банку України від 29 березня 2016 року № 60-0042/430 про доходи ОСОБА_3, за останні 2 календарні місяці роботи (жовтень - листопад 2015 року), середньомісячна зарплата позивача становить 12 327,14 грн. Середньоденна заробітна плата складає 587,02 грн.
Кількість робочих днів у період вимушеного прогулу позивача за 2015 рік становить - 7 днів, за 2016 рік становить - 251 день, за 2017 рік - 46 днів. Відповідно середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 09 березня 2017 року складає 178 454,08 грн.
Разом з тим, як було встановлено судом апеляційної інстанції, після звільнення з Національного банку України позивач був працевлаштований та отримував кошти у вигляді заробітної плати.
Отримана позивачем за вказаний вище період сума заробітної плати, а саме: 282 505 грн. перевищує суму середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу у розмірі 178 454,08 грн.
З огляду на зазначені вище обставини, колегія суддів вважає, що позивні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню.
Відповідно, рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 09 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн. 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн. 14 коп. підлягає скасуванню.
Отже, доводи апеляційної скарги відповідача частково спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в постанові від 09 березня 2017 року та є підставами для її скасування.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 198 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.
Згідно з ч. 1 ст. 202 КАС підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Керуючись ст. ст. 160, 198, 202, 205, 206, 212, 254 КАС України суд, -
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу Національного банку України - задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 березня 2017 року скасувати в частині задоволених позовних вимог про: стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 09 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн. 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн. 14 коп.
У цій частині позовних вимог відмовити.
В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 березня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 254 КАС України та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України в порядку і строки, встановлені ст. 212 КАС України.
Головуючий суддя Літвіна Н.М.
Судді Ганечко О.М.
Коротких А.Ю.
Повний текст постанови виготовлено 01 червня 2017 року.
Головуючий суддя Літвіна Н. М.
Судді: Коротких А. Ю.
Ганечко О.М.