ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Рішення № 34499841

Озвучення тимчасово недоступне

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

№ 910/15708/13

30.10.13

За позовом

Приватного акціонерного товариства "Інвікта-Маяк"

до

1.Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк"

2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвікта"

про

розірвання договору поруки та встановлення факту припинення поруки

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Галічева В.О. - предст. за дов.;

від відповідача-1: Івчук Ю.В. - предст. за дов.;

від відповідача-2: Лисенко Г.О. - предст. за дов.;

Рішення прийняте 30.10.2013, у зв'язку з оголошено перервою в судовому засіданні 14.10.2013 на 30.10.2013.

У судовому засіданні 30.10.2013, на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвікта" про розірвання договору поруки від 18.09.2009 та встановлення факту припинення поруки за договором поруки №б/н від 18.09.2009.

Позовні вимоги мотивовані тим, що кредитор, як це встановлено ч.4 ст. 559 Цивільного кодексу України, не пред'явив вимогу до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, тому договір поруки №б/н від 18.09.2009 припинений в силу вказаної норми.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.08.2013 року порушено провадження у справі № 910/15708/13, розгляд справи призначено на 11.09.2013.

У відзиві на позов від 11.09.2013 відповідач-2 визнав позов в повному обсязі.

В судовому засіданні 11.09.2013 оголошено перерву на 14.10.2013, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

02.10.2013 через відділ діловодства суду відповідач-1 подав відзив на позов в якому виклав свої заперечення на позов та просив суд застосувати строк позовної давності до вимог позивача, про що подав відповідну заяву.

В судовому засіданні 14.10.2013, на підставі ст.ст.69, 77 Господарського процесуального кодексу України, продовжено строк вирішення спору за клопотанням позивача та оголошено перерву на 30.10.2013.

В судовому засіданні 30.10.2013 представник позивача надав суду письмові пояснення.

14.10.2013 позивач подав заяву про зменшення позовних вимог, в якій просить суд визнати договір від 18.09.20009 №б/н, укладений між ВАТ "Всеукраїнським акціонерним банком", ЗАТ "Інвікта-Маяк" та ТОВ "Інвікта" припиненим з 28.06.2012.

У своїх пояснення від 30.10.2013, позивач, керуючись ст. 559 Цивільного кодексу України, зазначив, що додатковою угодою №20 від 15.04.2009 про внесення змін до Кредитного договору № 9 від 08.05.2003 здійснено збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом з 14,5 % (п. 1.3 кредитного договору) до 16% річних без згоди і повідомлення, що призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя (позивач).

Дослідивши заяву про зменшення позовних вимог, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Якщо в заяві позивача йдеться про збільшення розміру немайнових вимог (наприклад, про визнання недійсним ще одного акта крім того, стосовно якого відповідну вимогу вже заявлено), то фактично також йдеться про подання іншого позову.

У відзиві на позов відповідач заперечив проти заяви про зменшення позовних вимог, оскільки остання не відповідає вимогам Господарського процесуального кодексу України.

У постанові пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" зазначено, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача

Право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених частиною першою статті 63 ГПК.

Заяви про зміну предмета або підстави позову, які відповідають вимогам статей 54 і 57 ГПК, проте подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи).

Початок розгляду справи по суті має місце з того моменту, коли господарський суд після відкриття судового засідання, роз'яснення (за необхідності) сторонам та іншим учасникам судового процесу їх прав та обов'язків і розгляду інших клопотань і заяв (про відкладення розгляду справи, залучення до участі в ній інших осіб, витребування додаткових доказів тощо) переходить безпосередньо до розгляду позовних вимог, про що зазначається в протоколі судового засідання. При цьому неявка у судове засідання сторін або однієї з сторін, за умови, що їх належним чином повідомлено про час і місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені частиною першою статті 77 ГПК (п. 3.12).

З протоколу судового засідання від 11.09.2013 вбачається, що суд після відкриття судового засідання роз'яснив сторонам їх права та обов'язки, представник відповідача-1 надав суду відзив на позов, представник позивача заявив клопотання про долучення до матеріалів справи документів, суд перейшов до розгляду позовних вимог та заслухав позивача по суті позову та відповідачів щодо їх заперечень на позовну заяву.

Із зазначеного вбачається, що в судовому засіданні 11.09.2013 суд розпочав розгляд справи по суті.

За таких обставин, заява позивача про зменшення позовних вимог від 14.10.2013 подана до суду після початку розгляду справи по суті, а тому не може бути прийнята судом до розгляду та залишається судом без розгляду.

В судовому засіданні 30.10.2013, на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд міста Києва,-

ВСТАНОВИВ:

08.05.2003 року між Відкритим акціонерним товариством "Всеукраїнський Акціонерний банк", правонаступником прав та обов'язків якого є Публічне акціонерне товариство "Всеукраїнський акціонерний банк" (відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвікта" було укладено кредитний договір № 9 (далі - Кредитний договір).

Відповідно до ч.1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч.1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частина 2 статті 509 ЦК України передбачає, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно п.1 ч.2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення про позику, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Частиною 1 статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Так, в забезпечення виконання зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвікта" за кредитним договором № 9 від 08.05.2003 року, між Відкритим акціонерним товариством "Всеукраїнський акціонерний банк" (відповідачем), Закритим акціонерним товариством "Інвікта-Маяк", правонаступником прав та обов'язків якого є Приватне акціонерне товариство "Інвікта-Маяк" (позивачем) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвікта" було укладено договір поруки від 18.09.2009 (далі - Договір поруки).

Згідно зі статтею 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Згідно п. 1.1. договору поруки, поручитель солідарно відповідає перед кредитором за виконання ТОВ "Інвікта", надалі боржник, зобов'язань у повному обсязі за кредитним договором № 9 від 08.05.2003 року, який було укладено між кредитором та боржником та додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені в майбутньому, згідно з яким боржнику надано кредит у сумі 2 081 473,30 доларів США, (що в еквіваленті при перерахунку на гривню по офіційному курсу НБУ станом на дату підписання даного договору по курсу 8,0065 гривень за 1 долар США становить 16 665 315,98 грн.), зі сплатою процентів за ставкою 16% річних, строком повернення до 28.12.2011 року (в подальшому по тексту цього договору -"кредитний договір").

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.02.2013 у справі №57/127 за позовом ПАТ "Всеукраїнський акціонерний банк" до ТОВ "Інвікта" та ЗАТ "Інвікта-Маяк", встановлено факт отримання та неповернення ТОВ "Інвікта" кредитних коштів за кредитним договором №9 від 08.05.2003, тому суд задовольнив позов частково та стягнув солідарно з відповідачів заборгованість за кредитом - 1 849 061,74 дол. США; заборгованість за процентами - 502086,67 дол. США та заборгованість за комісіями - 42 697,72 грн., пені за несвоєчасну сплату комісій по кредиту у розмірі 4 445,46 грн.; пені за несвоєчасне погашення по кредиту у розмірі 152478,30 дол. СІІІА; пені за несвоєчасну сплату процентів по кредиту у розмірі 33018,89 дол. США.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Позивач просить суд встановити факт припинення поруки за договором від 18.09.2009 №б/н та розірвати договір поруки з 28.06.2012, у зв'язку з тим, що в порядку ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України договір поруки є припиненим, оскільки кредитом протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, не звернувся до поручителя з вимогою.

Додатково у поясненнях від 30.10.2013 позивач посилаючись на ст. 559 Цивільного кодексу України, зазначив, що додатковою угодою № 20 від 15.04.2009 про внесення змін до Кредитного договору № 9 від 08.05.2003 здійснено збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом з 14,5 % (п. 1.3 кредитного договору) до 16% річних без згоди і повідомлення, що призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя (позивач).

Суд не погоджується з такими твердженнями позивача з наступних підстав.

Статтею 553 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 ЦК України). Отже, порука є спеціальним заходом майнового характеру спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання чим обумовлюється додатковий характер поруки стосовно основного зобов'язання.

Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника та кредитором боржника. Частиною 2 ст. 553 ЦК України встановлено, що порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Таким чином, обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення яких здійснює поручитель.

Відповідно до ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Відповідно до п. 1.3 Договору поруки, поручитель погоджується з тим, що при зміні боржника, зміні змісту та обсягу (зміна суми кредиту, плати за користування кредитом, суми комісій та інших плат згідно з Кредитним договором забезпеченого цією порукою зобов'язання (в тому числі новація зобов»язання) за Кредитним договором, цей Договір буде діяти до повного виконання зобов'язань за Кредитним договором.

Поручитель свідчить, що він ознайомлений зі змістом Кредитного договору, і заперечень щодо нього не має(п. 1.4.).

Поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором своїми грошовими коштами та всім своїм майном (п. 2.2.).

Саме виходячи з умов п.1,3 Договору поруки, та враховуючи що при укладанні цього договору, поручитель був ознайомлений з умовами Основного договору, суд критично оцінює твердження позивача про те, що збільшення розміру процентної ставки було без згоди та повідомлення поручителя.

Окрім того, рішення господарського суду міста Києва від 12.02.2013 у справі № 57/127 (набрало законної сили), встановлено, що банк звернувся до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвікта" та Закритого акціонерного товариства "Інвікта-Маяк" з вимогою вих. № 09/6/1-3496 від 15.03.2011 року про сплату за Кредитним договором №9 від 08.05.2003 року.

Частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Наведений факт має преюдиційне значення та не підлягає повторному доведенню.

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 №8 передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (див. рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини» від 18.11.2003 №01-8/1427).

Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії», п. 61).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

На підтвердження своїх заперечень відповідач додатково надав суду належним чином засвідчену копію вказаної вимоги та докази її направлення поручителю. Окрім того, враховуючи відсутність погашення заборгованості за кредитним договором, банк повторно звернувся з вимогою № 31/2-3813 від 22.04.2011 до поручителя про погашення боргу, докази її направлення також залучені до матеріалів справи.

Отже, враховуючи умови додаткового договору №23 від 01.12.2010 про внесення змін до кредитного договору № 9 від 08.05.2003 та графік погашення заборгованості наведений в цьому договорі (підписаний та скріплений печатками сторін), суд дійшов висновку, що банк вчасно (вимога № 09/6/1-3496 від 15.03.2011) звернувся до поручителя з вимогою про сплату боргу до закінчення шестимісячного строку встановленого ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, твердження позивача щодо не направлення банком на його адресу вимоги в порядку визначеному ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України, спростовано вищенаведеним.

12.06.2013 позивач звернувся до банку з пропозицією №32/1 про розірвання договору поруки від 18.09.2009, яка була отримана банком 18.06.2013.

У відповідь банк листом від 05.07.2013 № 31/2-4696 відхилив пропозицію позивача про розірвання оспорюваного договору поруки, оскільки зобов'язання позивача перед банком існують за договором поруки від 18.09.2009, заборгованість не погашена.

Частина 2 статті 651 ЦК України передбачає, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Відповідно ч. 1 до статті 652 ЦК України, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Положеннями ч. 2 ст. 188 ГК України встановлено, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду (ч. 3 ст. 188 ГК України)

Відповідно до ч. 4 статті 188 ГК України, у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Згідно з ч.2 статті 652 ЦК України, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Позивачем в позовній заяві жодним чином не обґрунтовано заявлену вимогу про розірвання договору поруки, а також не надано суду будь-яких доказів настання обставин з якими норми чинного законодавства України пов'язують розірвання договору в судовому порядку.

Натомість, ті обставини, на які посилається позивач в обґрунтування своїх вимог можуть бути підставою для припинення зобов'язання за договором поруки, а не підставою для його розірвання.

Надавши юридичну оцінку встановленим обставинам справи у їх сукупності, суд вважає хибними доводи позивача щодо розірвання договору поруки №б/н від 18.09.2009.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Щодо вимого про встановлення факту припинення поруки за договором від 18.09.2009 №б/н, укладеного між ВАТ "Всеукраїнський акціонерний банк" до ЗАТ "Інвікта-Маяк" та ТОВ "Інвікта", суд зазначає наступне.

Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Під захистом розуміються дії уповноваженої особи, діяльність юрисдикційних органів та осіб, які у передбаченому законом порядку зобов'язані вжити заходів до поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного цивільного права.

Положеннями ст. 20 Господарського кодексу України та ст. 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.

Заявлені позовні вимоги спрямовані на встановлення юридичного факту - встановлення факту припинення поруки, натомість юридичні факти можуть встановлюватись господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право цивільне, його встановлення є елементом оцінки та обґрунтованості вимог.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення, ця вимога повинна опиратись на підставу позову. В підставу позову не можуть входити обставини, які виступають доказами у справі. З ними закон не пов'язує виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків. Вони лише підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які відносяться до підстав позову.

В даному випадку судом враховуються підстави якими позивачем обґрунтовані заявлені вимоги, однак зазначені обставини мають встановлюватись під час розгляду спору про право, і в даному випадку таким є спір щодо стягнення коштів на підставі договору поруки, в забезпечення зобов'язань згідно кредитного договору, а не спір про встановлення факту припинення поруки.

Предметом позову не можуть бути обставини, які є елементом доказування, зокрема, факт припинення поруки з підстав передбачених законом, оскільки такі при їх встановленні підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Оцінка вказаних обставин і факт встановлення припинення поруки є підставою для відмови у задоволенні вимог про стягнення коштів з поручителя, а чинне законодавство не передбачає «встановлення факту припинення поруки» за рішенням суду - на підставі окремого судового рішення.

Обраний позивачем спосіб захисту про встановлення факту припинення поруки за договором від 18.09.2009 не може бути застосований у відношенні договору, оскільки відповідно до ст. 15, 16 ЦК України, 20 ГК України способи захисту прав по своїй суті - це правові заходи, за допомогою яких у встановленому законом порядку здійснюється відновлення порушення суб'єктивного права, а договір не підпадає під категорію конкретного суб'єктивного права.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту, вважаючи, що таким чином буде припинене порушення його прав і законних інтересів.

Як вбачається з Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008р. №13, господарський суд встановивши, що предмет позову не відповідає встановленим законом способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припинити провадження у справі у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Згідно з ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Нормами статті 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

За таких обставин, позовні вимоги не піддягають задоволенню.

Щодо заяви відповідача про сплив позовної давності для розгляду даного спору та відмови у задоволенні позову з урахуванням ч.4 ст. 267 ЦК України, суд зазначає наступне.

Положеннями частини 1 статті 251 ЦК України, визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно ч. 1 ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Статтею 257 ЦК України встановлено загальна позовна давність тривалістю у три роки. Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу (ст. 260 ЦК України).

Відповідно до стаття 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно статті 261 ЦК України частини 1 та 5 перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила та за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Одночасно суд відзначає, що за змістом статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права.

Відповідно до п.2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» перш ніж застосувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Оскільки у межах розгляду даної господарської справи, судом встановлено, що відсутні підстави для розірвання договору поруки б/н від 18.09.2009, тому заява відповідача про застосування строків позовної давності є такою, що не підлягає задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання

повного тексту рішення: 04.11.2013

Суддя М.Є. Літвінова