ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
10.07.2013 Справа № 907/601/13
Розглянувши матеріали справи
За позовом Державного територіально - галузевого об'єднання „Львівська залізниця", м. Львів в особі Відокремленого підрозділу „Ужгородська дирекція залізничних перевезень", м. Ужгород
до відповідача 1 Батівської селищної ради Берегівського району, смт. Батьово, Берегівський район
до відповідача 2 Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, смт. Батьово, Берегівський район
за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Управління Держземагенства у Берегівському районі, м. Берегово
про визнання незаконним рішення Батівської селищної ради від 09.04.2010 року № 475 і визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку,
Суддя Русняк В.С.
За участі представників учасників процесу:
від позивача -Сковородько А.М., представник по дов. від 01.01.2013;
від відповідача 1 -Желізняк Н.М., селищний голова;
від відповідача 2 - не з'явився;
від третьої особи - не з'явився.
СУТЬ СПОРУ: Державним територіально - галузевим об'єднанням „Львівська залізниця", м. Львів в особі Відокремленого підрозділу „Ужгородська дирекція залізничних перевезень", м. Ужгород заявлено позов до Батівської селищної ради Берегівського району, смт. Батьово, Берегівський район, до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, смт. Батьово, Берегівський район про визнання незаконним рішення Батівської селищної ради від 09.04.2010 року № 475 і визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку.
Представник позивача підтримав позовні вимоги повністю з підстав, наведених у позовній заяві.
Зазначає, що рішення Батівської селищної ради від 09.04.2010 №475, яким надано дозвіл на викуп Фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,01 га за адресою: АДРЕСА_1, підлягає до скасування судом, з огляду на його незаконність, зокрема, прийняття вказаного рішення у той час, коли згадана земельна ділянка входить до смуги відведення залізниці, що підтверджено Планом полоси відводу лінії від 1984 року та Планом землекористування від 1989 року.
Пояснює, що оспорюване рішення ради прийняте всупереч ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України, відповідно до якої до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність належать, зокрема, землі під державними залізницями, тому ,керуючись п. 3 ст. 152 Земельного кодексу України, просить визнати незаконним рішення відповідача 1 від 09.04.2010 №475 та виданий на його підставі Державний акт на право власності.
Представник відповідача 1 заперечив проти задоволення позову повністю з підстав, вказаних у письмових запереченнях від 25.06.2013 №168/02-9.
Зазначає, що оспорюване рішення відповідає вимогам Конституції України та Земельного кодексу України, тому відсутні підстави для визнання його незаконним.
Пояснює, що на спірній земельній ділянці не проходить залізничне полотно та не знаходиться жодна споруда залізниці. Крім того, у позивача відсутні будь-які документи, що посвідчують право користування вказаною ділянкою.
Підкреслює, що право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою та його реєстрації.
Тому, спірна земельна ділянка у позивача не вилучалась, оскільки вона йому не належить, натомість перебувала у комунальній власності відповідача 1, відтак оспорюване рішення ради є законним, а підприємницька діяльність, яку відповідач 2 веде на спірній земельній ділянці, не перешкоджає повноцінному функціонуванню діяльності залізниці.
Відповідач 2 явку свого уповноваженого представника у судове засідання 10.07.2013 не забезпечив, однак у попередньому судовому засіданні відповідач заперечив проти задоволення позову повністю з підстав, наведених у відзиві на позов.
Зазначив, що оспорюване рішення Батівської селищної ради є законним, а спірна земельна ділянка перебуває у його користуванні відповідно до вимог чинного законодавства, доказом чого вважає Державний акт на право власності на вказану ділянку. Тому, на думку відповідача 2, вимоги позивача не відповідають положенням ст.ст. 19, 68, 116, 126 Земельного кодексу України.
Третя особа на стороні відповідача (Управління Держземагенства у Берегівському районі) явку свого уповноваженого представника у сулове засідання не забезпечила, однак надіслала факсограму від 04.07.2013 №2838, якою просить розглянути справу без участі свого уповноваженого представника.
Заслухавши пояснення представників учасників процесу та вивчивши матеріали справи, суд
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Батівської селищної ради Берегівського району 20 сесії IV скликання від 09 квітня 2010 року №475 фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 надано дозвіл на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення площею 0,01 га, на якій знаходиться будівля кіоску „ІНФОРМАЦІЯ_1", для ведення підприємницької діяльності, яка розташована на території селищної ради за адресою: АДРЕСА_1.
На підставі вказаного рішення між відповідачами у спорі укладено договір купівлі-продажу від 13.07.2010, який посвідчено державним нотаріусом Брегівської державної нотаріальної контори та зареєстровано в реєстрі за №1-265, відповідно до якого відповідач 1 продав, а відповідач 2 купив земельну ділянку площею 0,0099 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.
На підставі згаданого договору фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №073991, відповідно до якого ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0099 га, розташованої у АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для роздрібної торгівлі та комерційних послуг.
Позивач подав позов до суду про скасування вказаного рішення ради від 09.04.2010 №475, а також Державного акту на право власності на землю, виданого на його підставі, з огляду на перебування спірної ділянки у смузі відведення залізниці.
Суд дійшов висновку про відмову у позові повністю, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.6 Закону України „Про залізничний транспорт" землі, що надаються у постійне користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України „Про транспорт".
Відповідно до приписів ст.19 Земельного кодексу України за цільовим призначенням землі поділяють, між іншим, на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони. Статтею 20 Земельного кодексу України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії, а також зміна цільового призначення земель проводиться на підставі рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Відповідно до статті 67 Земельного кодексу України, до земель транспорту належать землі надані підприємствам, установам та організаціям залізничного автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту.
Статтею 68 Земельного Кодексу України передбачено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Таким чином, ст.68 Земельного кодексу України та ст. 6 Закону України „Про залізничний транспорт", ст. 23 Закону України „Про транспорт" встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України.
В матеріалах справи відсутні докази надання в визначеному законодавством порядку спірної ділянки позивачу чи іншим підприємствам залізничного транспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту. Судом не встановлено віднесення спірної ділянки до земель залізничного транспорту.
Відповідно до ст.125 Земельного кодексу України, в редакції діючій на момент виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення відповідачем та видачі Державного акту про право власності на земельну ділянку), право власності та право постійного користування на земельну ділянку або право оренди земельної ділянки виникає: після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації; після укладення договору оренди і його державної реєстрації.
Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.
Відповідні за змістом норми містились і в ст.22 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року та ст.21-22 Земельного кодексу Української РСР від 08 липня 1970 року.
Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Подані позивачем докази: План полоси відводу лінії від 1984 року та План землекористування від 1989 року, суд вважає такими, що не підтверджують позовні вимоги позивача, оскільки у розумінні ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України вказані докази не підтверджують державної реєстрації права користування. Отже, судом встановлено, що правовстановлюючі документи на спірну земельну ділянку державному територіально-галузевому об'єднанню „Львівська залізниця" не видавались. Державна реєстрація права користування земельною ділянкою в порядку, визначеному законодавством, за позивачем не проводилась.
Відповідно до ч.4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з пунктом б) частини 1 статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських рад у галузі земельних відносин на території сіл належить, зокрема, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
За приписами ст. 81 цього кодексу громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності (пункт „б" частини 1).
Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Однією з гарантій права власності на земельну ділянку, передбачених ст. 153 Земельного кодексу України, є те, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
Матеріалами справи повністю підтверджено, що спірна земельна ділянка виділена відповідачу 2 у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, а також те, що право власності на спірну земельну ділянку не припинене у порядку, передбаченому ст. 140 кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
За приписами ст. 33 цього кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ч.2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Статтею 122 цього кодексу передбачено повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність, які Батівською селищною радою не перевищено при прийнятті оспорюваного рішення.
Враховуючи відсутність у позивача станом на момент подання позову та розгляду справи документів, що посвідчують право постійного користування вищезазначеною земельною ділянкою та державної реєстрації такого права за позивачем, суд вважає, що надані позивачем і зібрані у справі документи і докази не дають підстав для висновку про наявність в позивача прав на спірну земельну ділянку та їх порушення відповідачами.
Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку про безпідставність позовних вимог та відмову у позові повністю.
Згідно з ст.49 ГПК України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 32, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
Судові витрати покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили у порядку, передбаченому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено 12.07.2013.
Суддя В.С.Русняк