ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Постанова № 141478795

Озвучення тимчасово недоступне

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 листопада 2026 року м. Чернівці Справа № 726/874/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Лисака І.Н.,

суддів: Кулянди М.І., Литвинюк І.М.,

за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В.,

заявник: ОСОБА_1 ,

заінтересована особа: приватний виконавець виконавчого округу Чернівецької області Доготар Микола Вікторович,

при розгляді справи за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Доготара Миколи Вікторовича на ухвалу Садгірського районного суду м. Чернівці від 16 вересня 2026 року, постановлену під головуванням судді Проскурняка І.Г.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії та рішення приватного виконавця, в обґрунтування якої вказував, що 11 березня 2026 року Садгірським районним судом м. Чернівці видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Укрвторресурси Буковина» заборгованості на суму 2900,51 грн та судовий збір у розмірі 266,24 грн.

На виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Доготаря М.В. перебувало виконавче провадження ВП №80966864 з примусового виконання вказаного судового наказу, в межах якого 11 травня 2026 року було винесено дві постанови: «Постанова про стягнення з боржника основної винагороди» на суму 316,68 грн» та «Постанова про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження» на суму 459 грн».

19 травня 2026 року на підставі платіжної інструкції з рахунків Скаржника в АТ КБ «ПриватБанк» було примусово стягнуто грошові кошти на загальну суму 3942.43 грн, з яких: 2900,51 грн сума заборгованості, 266,24 грн - судовий збір, 316,68 грн - основна винагорода виконавця та 459,00 гривень витрати виконавчого провадження.

У зв`язку з примусовим списанням коштів та повним стягненням заборгованості приватним виконавцем Доготарем М.В. було винесено постанову Провадження №22-ц/822/2341/26

про закінчення виконавчого провадження ВП №80966864 на підставі пункту 9 частини 1 статті 39 ЗУ «Про виконавче провадження».

Того ж дня, Садгірський районний суд м. Чернівці постановив ухвалу про скасування судового наказ №726/874/26 від 11.03.2026 року, як наслідок, ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про поворот виконання судового наказу, в якій просив стягнути з ТОВ «Укрвторресурси Буковина» всю примусово списану суму у розмірі 3942,43 грн.

Ухвалою Садгірського районного суду м. Чернівці від 17.06.2026 року заяву було задоволено частково, а саме стягнуто з ТОВ «Укрвторресурси Буковина» на користь скаржника кошти в розмірі 2900,51 грн (основний борг). При цьому в задоволенні решту вимог заяви щодо стягнення судового збору, суми основної винагороди та витрат виконавчого провадження відмовлено, а постановою Чернівецького апеляційного суду від 29 липня 2026 року, вказану ухвалу суду першої інстанції було скасовано в частині відмови у стягненні судового збору та додаткового стягнуто на користь скаржника 266,24 гривень судового збору.

Проте примусово стягнуті кошти основної винагороди та витрат виконавчого провадження, які перебувають на рахунках приватного виконавця Доготаря М.В., залишилися не повернутими скаржнику, що порушує право ОСОБА_1 на його право власності.

Ухвалою Садгірського районного суду м. Чернівці від 16 вересня 2026 року скаргу задоволено. Визнано протиправними дії та рішення приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Доготаря М.В. щодо відмови (викладеної у листі від 03.08.2026 року №116677) у поверненні скаржнику примусово стягнутих коштів та скасуванні постанови про стягнення основної винагороди та витрат виконавчого провадження після скасування судового наказу.

Зобов`язано приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Доготаря М.В. усунути порушення прав скаржника шляхом:

скасування постанови про стягнення з боржника основної винагороди від 11.05.2026 року на суму 316,68 грн та постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 11.05.2026 року на суму 459,00 грн у виконавчому провадженні ВП №80966864;

повернення ОСОБА_1 суму безпідставно стягнутих та утримуваних коштів 775,68 грн, які складаються з: основної винагороди (316,68 грн) та витрат виконавчого провадження (459 грн).

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням приватний виконавець оскаржив його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що таке рішення є незаконним та необґрунтованим, судом неправильно досліджено й оцінено докази, просить ухвалу скасувати та ухвалити нову постанову про відмову в задоволенні скарги.

Наголошує, що суд першої інстанції безпідставно ототожнив поворот виконання рішення суду із поверненням основної винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 заперечує щодо задоволення такої, просить ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла таких висновків.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.367 ЦПК України).

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 суд першої інстанції виснував, що стягнення основної винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження є похідними заходами від примусового виконання основного рішення, яке є скасованим та не підлягало виконанню.

Колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції постановлена при неправильних висновках за невірно встановлених обставин справи, отже вимогам закону не відповідає.

11 березня 2026 року Садгірським районним судом м. Чернівці був виданий судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Укрвторресурси Буковина» заборгованості за несплачені послуги в сумі 2900,51 грн та судового збору в розмірі 266,24 грн.

Ухвалою Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 травня 2026 року судовий наказ від 11 березня 2026 року було скасовано (а.с.4).

17 червня 2026 року ухвалою Садгірського районного суду м. Чернівці допущено поворот виконання судового наказу (а.с.6).

Після видачі судового наказу та до його скасування судом, такий був пред`явлений до примусового виконання.

11.05.2026 року відкрито виконавче провадження №80966864 та відповідно до вимог законодавства винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 316,68 грн і постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у сумі 459,00 грн (а.с.16).

19.05.2026 року з рахунків боржника було примусово стягнуто 3 942,43 грн, у тому числі 2 900,51 грн основного боргу, 266,24 грн судового збору, 316,68 грн основної винагороди приватного виконавця та 459,00 грн витрат виконавчого провадження.

У зв`язку із повним фактичним виконанням вимог виконавчого документа, приватним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження №80966864 на підставі пункту 9 частини 1 статті 39 ЗУ «Про виконавче провадження» (а.с.5).

Згідно з частинами 1 та 2 статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Виконання рішення суду є невід`ємною частиною права на справедливий суд.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист, яка охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 №18-рп/2012).

Частиною 1 статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби органи державної виконавчої служби дозволяли, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням пункту 1 статті 1 Першого протоколу. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно з частиною 1 статті 74 Закону України № 1404-VІІІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Приписами статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» обумовлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України,цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Нормами частини 1 статті 10 Закону України «Про виконавче провадження») визначено, що заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Згідно частини 1 статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; 4) заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; 5) роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки (пункти 1-5 частини 2 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно з пунктом 11 частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, як судові накази.

Частиною 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

За змістом положень частин 1, 5 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

Таким чином, на стадії відкриття виконавчого провадження виконавець повинен пересвідчитися, зокрема, чи відповідає виконавчий документ і заява про його виконання вимогам Закону України № 1404-VІІІ, чи надано усі документи, тому, якщо немає підстав для повернення виконавчого документа або відмови у відкритті виконавчого документа, виконавець відкриває виконавче провадження (схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 23.10.2024 року у справі №925/555/21, від 10.02.2025 року у справі №917/918/21, від 15.05.2025 року у справі №926/5372/23).

Отже, встановивши, що пред`явлений до примусового виконання судовий наказ як виконавчий документ, відповідає вимогам частини 1 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», тобто немає підстав для повернення виконавчого документа або відмови у відкритті виконавчого документа, то державний/приватний виконавець, діючи в межах наданих йому цим Законом повноважень, відкриває виконавче провадження, накладає арешт на кошти та майно боржника, а також вчиняє інші дії щодо примусового виконання відповідного виконавчого документа.

Згідно з частинами 1, 2 статті 42 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

Відповідно до частини 3 статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

За змістом частин 1, 2, 4, 5, 7 статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Якщо суму, передбачену в частині 4 цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Отже, за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є винагородою за вчинення ним заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення, та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 03.03.2020 року у справі №260/801/19).

Крім того, колегія суддів наголошує на тому, що виходячи з аналізу змісту положень статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», одночасно з відкриттям виконавчого провадження приватний виконавець повинен вирішити питання про стягнення основної винагороди, тобто винесення постанови про стягнення основної винагороди разом з постановою про відкриття виконавчого провадження є обов`язком приватного виконавця.

У свою чергу, відповідно до пунктів 5, 9 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі: скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Верховний Суд зазначає, що за змістом пункту 5 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» вочевидь йдеться саме про випадки, коли скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, відбуваються в період триваючого виконавчого провадження - до винесення державним/приватним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження.

При цьому норма пункту 5 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» узгоджується з положеннями частини 7 статті 27 цього Закону, згідно з якими в разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.

Разом з тим колегія суддів зауважує, що ані Закон України «Про виконавче провадження», ані Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» не покладають на приватного виконавця обов`язок повертати боржнику стягнуті з нього основну винагороду приватного виконавця та витрати виконавчого провадження в разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», а саме в зв`язку з фактичним виконанням у повному обсязі судового рішення, яке було в подальшому скасовано.

Отже, за встановлених обставин та наведених норм права можна дійти висновку, що в цьому випадку не існувало жодних правових перешкод для відкриття виконавчого провадження, примусового виконання та закінчення такого на підставі пункту 9 частини 1 статті 39 Закону України про виконавче провадження».

Апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 , заявляючи вимоги про зобов`язання приватного виконавця повернути йому кошти виконавчого провадження, водночас не просить визнати протиправними дії чи бездіяльність приватного виконавця в цій частині, а також не оскаржує будь-яких його рішень, в тому числі щодо визначення розміру основної винагороди та витрат виконавчого провадження.

В зв`язку із наведеним можна дійти висновки, що дії приватного виконавця Доготара М.В. в рамках виконавчого провадження №80966864 були вчинені відповідно до закону, в межах повноважень приватного виконавця, а тому підстави для задоволення скарги відсутні.

Тобто, станом на день постановлення судом ухвали про скасування згаданого вище судового наказу від 19 травня 2026 року - кошти з боржника ОСОБА_1 вже були стягнутими.

Відтак, приватний виконавець був вправі 19 травня 2026 року винести постанову про закінчення виконавчого провадження і доводи скарги цього висновку не спростовують.

Принагідно колегія суддів звертає увагу на те, що згідно інформації з ЄДРСР, загальний доступ до ухвали Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 травня 2026 року про скасування судового наказу від 11 березня 2026 року було надано лише 21 травня 2026 року, а будь-які докази про те, що приватному виконавцю інформація про згадану ухвалу суду стала відомою скоріше, ніж надання загального доступу, у матеріалах справи відсутні.

Матеріали справи також не містять доводів й доказів того, що стороною скаржника було оскаржено постанову приватного виконавця про закінчення виконавчого провадження.

Таким чином, враховуючи означене, на основі всебічно, повно й об`єктивно з`ясованих обставин, що мають значення для справи і на які посилаються учасники справи як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, визначивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та норми права, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів констатує неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За правилами частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так, звертаючись до суду з апеляційною скаргою, ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 532,48 грн.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Доготара Миколи Вікторовича задовольнити.

Ухвалу Садгірського районного суду м. Чернівці від 16 вересня 2026 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії та рішення приватного виконавця Доготара Миколи Вікторовича відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного виконавця Доготара Миколи Вікторовича судові витрати в розмірі 532,48 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду.

Суддя-доповідач І.Н. Лисак

Судді: М.І. Кулянда

І.М. Литвинюк