Справа № 466/2364/26 Головуючий у 1 інстанції: Невойт П.С.
Провадження № 22-ц/811/2038/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 листопада 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - судді Ніткевича А.В.
суддів - Бойко С.М., Копняк С.М.
секретаря Гаврилюк Я.Ю.
з участю заявниці ОСОБА_1 , заінтересованої особи ОСОБА_2 , представника заінтересованої особи Курилець Х.З.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 травня 2026 року в складі судді Невойта П.С. у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_2 , про видачу обмежувального припису, -
встановив:
У березні 2026 року заявниця ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, в якій просила видати обмежувальний припис щодо її батька ОСОБА_2 , посилаючись на вчинення ним протягом тривалого часу домашнього насильства фізичного та психологічного характеру за місцем їх спільного проживання - АДРЕСА_1 , а саме:
- заборонити ОСОБА_2 протягом 6-ти місяців перебувати в місці спільного проживання з постраждалою особою – ОСОБА_1 ;
- обмежити ОСОБА_2 протягом 6-ти місяців спілкування з постраждалою особою – ОСОБА_1 ;
- заборонити ОСОБА_2 протягом 6-ти місяців наближатися на відстань ближче ніж 300 метрів до місця проживання (перебування), роботи, інших місць частого відвідування постраждалої особи – ОСОБА_1 ;
- заборонити ОСОБА_2 протягом 6-ти місяців особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу – ОСОБА_1 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб, спілкуватися з нею;
- заборонити ОСОБА_2 протягом 6-ти місяців вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою – ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.
Вимоги заяви обґрунтовано тим, що вона проживає за адресою: АДРЕСА_1 разом із заінтересованою особою – батьком ОСОБА_2 , матір`ю – ОСОБА_3 та сином – ОСОБА_4 . Дана квартира складається з 3-х житлових кімнат, загальною площею 66,4 кв.м. та належить на праві спільної сумісної власності заявниці, сину, батькам, а також брату.
Батько заявниці ОСОБА_2 впродовж тривалого часу чинить фізичне та психологічне насильство у сім`ї. Так, вперше ОСОБА_1 звернулася у відділ поліції з приводу вчинення домашнього насильства у 2024 році, коли батько завдав їй тілесних ушкоджень. Однак, згодом через погрози батька, заявниця відкликала подану заяву.
Проте, насильство в сім`ї з боку ОСОБА_2 продовжувалося надалі: словесні образи, кривди, погрози, приниження, залякування, залишення ввімкнених камфорок газової плити, нанесенні тілесних ушкоджень, стусанах, штовханнях.
Ці обставини викликають у заявниці побоювання за власну безпеку, спричиняють емоційну невпевненість, нездатність захистити себе, а також завдають шкоди здоров`ю.
Так, 07.03.2026 року близько 21:00 год., ОСОБА_2 черговий раз вчинив фізичне та психологічне відносно заявниці за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Прибувши на місце виклику, працівниками поліції винесено і складено терміновий заборонний припис серії ЕТ №105171 строком на 9 діб із забороною контактувати у будь який спосіб із постраждалою особою. Проте, ОСОБА_2 продовжує чинити насильство у сім`ї. Просила заяву задовольнити.
Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 27 травня 2026 року у задоволенні заяви відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 оскаржила таке в апеляційному порядку.
В обґрунтування доводів скарги посилається на неповне з`ясування судом обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам.
Зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність факту завдання їй тілесних ушкоджень 02.01.2024, оскільки такі обставини підтверджуються ТЗП від 02.01.2024, протоколом про прийняття заяви, консультаційним висновком спеціаліста від 03.01.2024 та результатом рентгенологічного обстеження. Апелянт зазначає, що заяву до поліції вона була вимушена забрати через погрози з боку батька та у зв`язку зі смертю чоловіка.
Під час конфлікту 07.03.2026 їй нанесено тілесні ушкодження (синці та гематоми), які проявилися через декілька днів та підтверджуються долученими до матеріалів справи світлинами і показами свідків.
Вказує, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 28.04.2026 у справі № 466/1878/26, якою ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП. На думку апелянта, цей факт є належним і допустимим доказом вчинення домашнього насильства.
Також, суд не надав належної оцінки показам свідка ОСОБА_3 (матері заявниці), яка була безпосереднім очевидцем вчинення насильства та підтвердила його систематичність, а також поясненням самої заінтересованої особи, який у судовому засіданні під звукозапис підтвердив факт застосування фізичної сили («вимушений заламувати руки»).
Вважає, що відмова у видачі обмежувального припису порушує її права, позбавляє дієвого та невідкладного захисту як жертви насильства, адже застосовані поліцією заходи (ТЗП) не мали жодного впливу на кривдника, який продовжує чинити насильство.
Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 травня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким заяву про видачу обмежувального припису задовольнити.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції за наявними в справі доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення виходячи з такого.
Відмовляючи у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису, суд першої інстанції виходив з того, що заявницею не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження фактів вчинення щодо неї фізичного насильства. Наявність конфліктних ситуацій у сім`ї, на думку суду, зумовлена спільним проживанням, побутовими умовами, станом здоров`я та віком заінтересованої особи, що не свідчить про систематичне вчинення домашнього насильства. Щодо подій 02.01.2024, заяву до поліції було відкликано заявницею, а щодо подій 07.03.2026 тілесних ушкоджень не зафіксовано. Судом також не встановлено доказів повторності вчинення домашнього насильства, а тому відсутні правові підстави для видачі обмежувального припису.
Перевіряючи оскаржуване рішення суду першої інстанції в межах вимог заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів враховує таке.
Судом встановлено, що заявниця ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є дочкою заінтересованої особи ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Заявниця зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Разом із нею за вказаною адресою проживає заінтересована особа ОСОБА_2 (батько), мати ОСОБА_3 та син ОСОБА_4 . Співвласниками квартири є зазначені особи та брат заявниці.
Із наданих до суду матеріалів справи також встановлено, що 07.03.2026 о 21:00 год. між сторонами виник побутовий конфлікт. Прибувши на місце виклику, працівниками поліції винесено і складено терміновий заборонний припис серії ЕТ №105171 строком на 9 діб із забороною контактувати у будь-який спосіб із постраждалою особою. Згідно з формою оцінки ризиків вчинення домашнього насильства від 07.03.2026, ОСОБА_2 визначено низький рівень небезпеки. Як зазначено у терміновому заборонному приписі, тілесних ушкоджень заявниці заподіяно не було.
Також судом встановлено, що постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2026 року у справі № 466/1878/26 ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, та призначено стягнення у виді штрафу. На час розгляду заяви ця постанова була оскаржена ОСОБА_2 в апеляційному порядку.
Обгрунтовуючи заяву про видачу обмежувального припису ОСОБА_1 покликалась на те, що її батько ОСОБА_2 впродовж тривалого часу чинить фізичне та психологічне насильство у сім`ї, яке проявляється у словесних образах, погрозах, приниження, залякування, залишення ввімкнених конфорок газової плити, нанесенні тілесних ушкоджень, стусанах, штовханнях.
Надаючи правову оцінку зібраним у справі доказам, судова колегія виходить з такого.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Частина 2 ст. 27 Конституції України закріплює, що кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Основним нормативно-правовим актом, яким регулюються спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника - встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Згідно із п. 3, 4, 14 та 17 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.
Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
За п. 2 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
У ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» зазначено, що право звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису стосовно кривдника мають: 1) постраждала особа або її представник; 2) у разі вчинення домашнього насильства стосовно дитини - батьки або інші законні представники дитини, родичі дитини (баба, дід, повнолітні брат, сестра), мачуха або вітчим дитини, а також орган опіки та піклування; 3) у разі вчинення домашнього насильства стосовно недієздатної особи - опікун, орган опіки та піклування.
Обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків.
Рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.
У п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Відтак, рішення про видачу обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків, а тому для обмеження права кривдника необхідним є встановлення ризиків, які несе його поведінка по відношенню до постраждалої особи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства, або її представником - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
За ч. 1 ст. 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.
Видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.
Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі. Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві (постанови Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 509/2131/18, провадження № 61-271св19; від 23 грудня 2020 року у справі № 753/17743/19, провадження № 61-23053св19; від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20, провадження № 61-16103св20; від 12 січня 2022 року в справі № 752/9731/21, провадження № 61-14045св21).
Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 756/3859/19 (провадження № 61-11564св19) зробив висновок, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 216/4309/21 (провадження № 61-1199св22) зроблено висновок, що докази, які додаються до заяви, мають стосуватись місця вчинення домашнього насильства, ризиків безпеки постраждалої особи, вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, тобто докази мають стосуватись обґрунтованих побоювань з приводу того, що особа (кривдник) здатний вдатися до небезпечних проявів домашнього насильства у будь якому його вигляді - психологічному, фізичному, економічному, тощо.
Це можуть бути докази застосування психологічного насильства, приниження гідності, жорстокого поводження з боку заінтересованої особи до заявника, катування, нелюдського поводження, що передбачає спричинення сильних фізичних та душевних страждань, тривалість та системність протиправної поведінки кривдника та докази того, що останній не усвідомлює серйозності негативних наслідків своїх дій, продовжує агресивні дії по відношенню до заявника, не бажає змінювати свою поведінку, а тому існує ризик продовження кривдником таких дій, а отже і необхідність застосування обмежувального припису є обґрунтованими.
В якості доказів до заяви можуть додаватись, зокрема, протокол про адміністративне правопорушення, складений уповноваженою особою органів Національної поліції; терміновий заборонювальний припис стосовно кривдника, винесений працівником уповноваженого підрозділу поліції; обмежувальний припис, винесений судом у кримінальному провадженні; інші документи, які засвідчують факт насильства; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 205/1090/16-ц наголошувала, що завданням суду при розгляді заяв про видачу обмежувального припису є оцінка ризиків, а не встановлення факту вчинення кримінального правопорушення. Водночас, суд має оцінити всі надані докази в їх сукупності.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що заявницею не доведено факту систематичного вчинення щодо неї фізичного насильства зі сторони батька ОСОБА_2 . Так, посилання апелянта на події 02.01.2024 не знайшли свого підтвердження належними доказами в суді першої інстанції. Самі по собі протокол про прийняття заяви від 02.01.2024 та консультаційні висновки спеціаліста не є беззаперечним доказом систематичного вчинення насильства, оскільки заявниця самостійно відкликала заяву з поліції, не скористалася правом на проведення судово-медичної експертизи для встановлення ступеня тяжкості ушкоджень, а кримінальне провадження за цим фактом не відкривалося. Крім того, ці події мали місце понад два роки тому, а обмежувальний припис спрямований на запобігання насильству в майбутньому та ґрунтується на актуальній оцінці ризиків.
Щодо подій, які мали місце 07.03.2026, то згідно з терміновим заборонним приписом серії ЕТ № 105171 від 07.03.2026, складеного працівниками поліції, які прибули на місце події, тілесних ушкоджень заявниці заподіяно не було.
Заявниця не надала суду висновків судово-медичного експерта чи довідки з лікувального закладу про звернення за медичною допомогою.
Оцінюючи доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2026 року у справі №466/1878/26 про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, колегія суддів зазначає таке.
Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 452/317/19-ц зазначив, що притягнення особи до адміністративної відповідальності може бути підставою для застосування заходів обмежувального припису, але не є безумовним імперативом.
У цій справі суд першої інстанції правильно встановив, що вказана постанова на час розгляду заяви була оскаржена в апеляційному порядку та не набрала законної сили. Більше того, вчинення одного адміністративного правопорушення за фактом одного епізоду конфлікту, при встановленому органом поліції низькому рівні небезпеки (згідно з формою оцінки ризиків від 07.03.2026), не свідчить про такий високий рівень вірогідності повторного насильства, який вимагав би вжиття найсуворіших тимчасових обмежень строком на 6 місяців.
Також колегія суддів критично оцінює доводи апелянта про те, що суд належним чином не оцінив покази свідка ОСОБА_3 (матері заявниці). Як правильно зазначив місцевий суд, покази свідка (матері заявниці) підтверджують наявність у сім`ї тривалих конфліктних відносин, що супроводжуються образами та сварками. Разом з тим, колегія суддів наголошує, що конфлікт між родичами на побутовому ґрунті, зумовлений спільним проживанням, віком заінтересованої особи (74 роки), погіршенням його слуху, що змушує вмикати телевізор на велику гучність та станом здоров`я, а також фактичним порядком користування житловою площею у квартирі (відсутність доступу до балкону) сам по собі не свідчить про вчинення домашнього насильства в розумінні Закону № 2229-VIII. Ці обставини свідчать про складний побутовий конфлікт, який потребує вирішення в інший спосіб, проте не доводять існування безпосередньої загрози життю чи здоров`ю заявниці, що є необхідним для застосування обмежувального припису в обсязі, зазначеному в заяві. Висловлювання заінтересованої особи про «вимушеність заламувати руки» суд першої інстанції вірно розцінив у контексті фізичного утримання під час побутової штурханини, а не як акт цілеспрямованого насильства.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність належних та переконливих доказів на підтвердження існування реального ризику продовження чи повторного вчинення домашнього насильства. Обмежувальний припис є виключним заходом, який суттєво обмежує права заінтересованої особи, в тому числі конституційне право на житло, а тому його застосування вимагає беззаперечного доведення фактів насильства та високого ступеня ризику, чого в даному випадку зроблено не було.
За таких обставин, колегія суддів констатує, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» («Levchuk v. Ukraine», заява № 17496/19, § 78, 80, 90) зазначив: «Питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах - від застосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства, - виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем. Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов`язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див., mutatismutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» («IrinaSmirnova v. Ukraine»), заява № 1870/05, пункти 71 і 89, від 13 жовтня 2016 року). Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих, які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого. Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об`єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні інциденти, органи державної влади повинні вжити належні заходи загального характеру для протидії основній проблемі та запобіганню майбутньому жорстокому поводженню».
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 травня 2026 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 12 листопада 2026 року.
Головуючий А.В. Ніткевич
Судді С.М. Бойко
С.М. Копняк