ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Рішення № 141445265

Озвучення тимчасово недоступне

Справа № 509/5410/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Кочко В.К.,

при секретарі Савченко М.В.,

представника позивача Корчевського М.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в селищі Овідіополь у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеса до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, як орган опіки та піклування про визнання договору недійсним, усунення перешкод у користуванні службовим приміщенням

ВСТАНОВИВ:

16 вересня 2024 року до Овідіопольського районного суду Одеської області надійшла вищевказана позовна заява.

19 вересня 2024 року було відкрито провадження у справі.

31 жовтня 2024 року Овідіопольським районним судом Одеської області було постановлено заочне рішення суду, яким позовні вимоги задоволені повністю.

26 листопада 2024 року до суду була подана заява про перегляд заочного рішення суду.

14 січня 2025 року було скасовано заочне рішення суду.

15 січня 2025 року на підставі протоколу про авторозподіл справа надійшла до судді Овідіопольського районного суду Одеської області Кириченко П.Л.

Згідно із розпорядженням керівника апарату суду №951/25 від 24.12.2025 р. проведено повторний автоматизований розподіл вищевказаної справи, і вона передана для розгляду головуючому судді Кочку В.К.

01 січня 2026 року суд ухвалив прийняти справу до свого провадження, розгляд справи розпочати спочатку за правилами загального позовного провадження суддею одноособово. Призначити у справі підготовче засідання 24.02.2026 р. о 09:30 год.

30 березня 2026 р. суд ухвалив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні 07.05.2026 р. о 13:30 год.

07 травня 2026 р. суд ухвалив призначити підготовче судове засідання у справі 08.06.2026 р. о 09:00 год, та залучити до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Службу у справах дітей Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, як орган опіки та піклування.

08 червня 2026 р. суд ухвалив позовну заяву залишити без руху, оскільки позивач при подачі позову до суду сплатив судовий збір лише за одну вимогу, отже позивачу необхідно доплатити судовий збір у сумі 19379,20 грн., роз`яснив позивачу, що у разі невиконання вимог даної ухвали суду в строк протягом десяти днів з дня її отримання, позовна заява вважатиметься неподаною та буде повернута позивачу зі всіма додатками до неї.

18 серпня 2026 р. суд ухвалив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні у приміщенні Овідіопольського районного суду Одеської області 21.09.2026 р. о 09:30 год.

Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що на оперативному обліку Одеського КЕУ обліковується будівля за ГП № 50 «Штаб» загальною площею 379 кв.м. військового містечка № ІНФОРМАЦІЯ_1 (2). Вказана будівля відноситься до фондів Міністерства оборони України, не є житловою та обліковується як штаб. Відповідачі проживають у цій будівлі без оформлення необхідних дозвільних документів, хоча місцем їх реєстрації є адреса: АДРЕСА_1 .

06.09.2024 позивач дізнався, що 24.09.2013 між військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_2 укладено договір № 240, згідно п. 1.1. якого, його предметом є правовідношення, які виникли між «Наймодавцем» та «Наймачем» в процесі передання у тимчасове використання житлового приміщення в гуртожитку № НОМЕР_2 військового містечка № ІНФОРМАЦІЯ_2 військової частини НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 , будівля за ГП №50 кім. 2. Відповідно до п. 5.1. Договір набирає чинності з дня його підписання і укладається на один рік. Договір вважається продовженим на один календарний рік, якщо «Наймач» сумлінно виконував протягом дії договору свої обов`язки зазначені в пункті 2.2.2. Договору.

Тобто військова частина передала фонди Міністерства оборони України, які не є житловими і обліковуються як штаб, особам для проживання, зазначивши ці фонди «гуртожитком».

Спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в службове житлове приміщення – відсутній, дозвіл начальника гарнізону на вселення у спірне нерухоме військове майно військовослужбовців – відсутній.

Позивач вважає, що договір від 24.09.2013 № 240 укладений з порушеннями, а отже підлягає визнанню недійсним з моменту його укладення.

На думку позивача, відповідачі не мають правових підстав для проживання у військовому містечку АДРЕСА_3 та своїм знаходженням там, чинять Збройним Силам України, у тому числі Одеському квартирно-експлуатаційному управлінню перешкоди в користуванні військовим майном.

За таких обставин, позивач вважає, що є підстави для визнання цього договору недійсним та виселення відповідачів із незаконно займаного ними службового приміщення.

Представник відповідачів надав відзив на позов із доданими письмовими доказами, у якому просив у задоволенні позову відмовити, оскільки вважає, що відповідачі вселились хоча і без спеціального ордеру, однак за згодою командування зайняли спірне приміщення, тривалий час використовують як єдине житло на підставі укладеного договору, оплачують комунальні послуги, відповідачі поселились під час проходження відповідачем ОСОБА_2 військової служби у Збройних Силах України, яка у подальшому звільнена у запас, прослужила у Збройних Силах України більш ніж 10 років, відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на цей час є військовослужбовцями Збройних Сил України, тому відповідачі не можуть бути виселені без надання іншого житла.

Відповідач військова частина НОМЕР_1 , позовні вимоги визнала повністю, просила їх задовольнити.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Відповідачі та їх представник у судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки не повідомили. Представник відповідачів ОСОБА_5 подав заяву про розгляд справи за відсутністю відповідачів, заперечував проти задоволення позову з підстав, викладених у відзиві.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Служба у справах дітей Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, у судове засідання не з`явився, висновок по суті спору не надали, будь-яких клопотань про відкладення розгляду справи не заявляли.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, додані до неї документи, приходить до висновку, що даний позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено такі обставини, та правовідносини, які виникли між сторонами:

Одеське квартирно-експлуатаційне управління (далі - Одеське КЕУ) веде облік казарменно-житлового фонду в порядку визначеному Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, наказом Міністерства оборони України від 03.07.2013 № 448 «Про затвердження Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України» та Положенням про Одеське КЕУ, а також здійснює контроль за використанням жилого фонду Міністерства оборони України в порядку ст. 29, 30 Житлового кодексу України.

Відповідно до довідки від 29.08.2024 за вих. № 4074 на оперативному обліку Одеського КЕУ обліковується будівля за ГП № 50 «Штаб» загальною площею 379 кв.м. військового містечка № ІНФОРМАЦІЯ_1 (2). Вказана будівля відноситься до фондів Міністерства оборони України, не є житловою та обліковується як штаб.

У АДРЕСА_3 , у службовому приміщенні, без оформлення необхідних дозвільних документів проживає колишня військовослужбовець Збройних Сил України ОСОБА_2 з сім`єю у складі: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 .

Місцем реєстрації відповідачів є адреса: АДРЕСА_1 .

24.09.2013 між військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_2 укладено договір № 240, згідно п. 1.1. якого, його предметом є правовідношення, які виникли між «Наймодавцем» та «Наймачем» в процесі передання у тимчасове використання житлового приміщення в гуртожитку № НОМЕР_2 військового містечка № ІНФОРМАЦІЯ_2 військової частини НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 , будівля за ГП №50 кім. 2.

Відповідно до п. 5.1. Договір набирає чинності з дня його підписання і укладається на один рік. Договір вважається продовженим на один календарний рік, якщо «Наймач» сумлінно виконував протягом дії договору свої обов`язки зазначені в пункті 2.2.2. Договору.

Ордер на вселення у спірне приміщення відповідачам не видавався.

У 2005 році, військову частину НОМЕР_3 було ліквідовано та на її основі утворено військове містечко № ІНФОРМАЦІЯ_1 (2). Правонаступником військової частини НОМЕР_4 було визначено військову частину НОМЕР_1 , якій було передано у користування вказане містечко з метою його охорони та оборони.

На виконання директиви Міністерства оборони України, військове містечко № ІНФОРМАЦІЯ_1 (2) виведено із розпорядження військової частини НОМЕР_5 та з 22.03.2024 передано до Одеського КЕУ, з метою виконання покладених завдань з відсічі та стримуванні збройної агресії з боку російської федерації. Складено акт приймання (передачі) будівель, споруд та території військового містечка № Іллічівськ - 1(2) кімната НОМЕР_6 у будинку № 50 за ГП – штаб у в/м ІНФОРМАЦІЯ_1 № 1(2) відноситься до відомчого фонду Міністерства оборони України.

На підставі Директиви Міністра Оборони України № Д-14 від 11 червня 2001 р. «Про переобладнання вивільного фонду Міністерства Оборони України під тимчасове житло безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей» - «організувати переобладнання вивільного фонду під тимчасове житло безквартирних військовослужбовців та членів їх сімей».

Комісія в/ч НОМЕР_3 обстежила будинок, у якому проживають відповідачі, і встановила, що реконструкція службового приміщення під жиле відповідає вимогам Директиви Д-14.

ІНФОРМАЦІЯ_3 народився відповідач ОСОБА_4 , матір`ю якого є відповідачка ОСОБА_6 (нині ОСОБА_2 ), батьком колишній чоловік ОСОБА_7

22 червня 2005 р. шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 розірвано.

27 листопада 2008 р. ОСОБА_6 змінила прізвище на дівоче – ОСОБА_8 .

25 грудня 2009 р. відповідач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 уклали шлюб, відповідачка ОСОБА_8 змінила прізвище на ОСОБА_9 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 народилась відповідачка ОСОБА_3 , батьками якої є відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2

24 вересня 2013 р. відповідач ОСОБА_2 отримала в тимчасове користування житлове приміщення у гуртожитку № 1 кімнату загальною площею 42 кв. м. відповідно до Акту прийому – передачі № 241 до договору № 240 у якій проживає до цього часу.

Наказом командира військової частини НОМЕР_7 (по стройовій частині) № 3-РС від 31.01.2022 старшого солдата ОСОБА_2 , радіотелеграфіста відділення приймальних радіопристроїв взводу приймальних радіопристроїв радіороти батальйону зв`язку та автоматизованих систем управління, звільнено з військової служби в запас за підпунктом «г» (через сімейні обставини або інші поважні причини - військовослужбовці-жінки, які мають дитину віком до 18 років).

Згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_7 № 24 від 02.02.2022 ОСОБА_2 з 02.02.2022 виключена зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Вислуга служби у ЗС у календарному обчисленні 19 років 06 місяців. Житлом для постійного проживання від Міністерства Оборони України не забезпечувалась. З 04 серпня 2002 р. знаходиться на квартирному обліку у загальній черзі, з 05 грудня 2013 р. у першочерговій.

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_7 № 370 від 07.09.2022 «Про відновлення на обліку та зняття з обліку військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання та шляхом забезпечення службовими жилими приміщеннями, внесення змін до облікових (житлових) справ» старшого солдата ОСОБА_2 знято з обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилого приміщення для постійного проживання у зв`язку зі звільненням.

Відповідач ОСОБА_4 проходить військову службу у Збройних Силах України.

20 квітня 2021 р. відповідача ОСОБА_4 зарахували на квартирний облік при в/ч НОМЕР_1 .

Відповідач ОСОБА_1 проходить військову службу у Збройних Силах України.

Суд застосовує такі норми права до зазначених обставин, та правовідносин, які виникли між сторонами.

Правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачами регулюються Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенцією), Конституцією України, Правовими висновками Верховного Суду у подібних правовідносинах, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Житловим Кодексом (ЖК) України, Інструкцією з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої Наказом Міністерства оборони України 31 липня 2018 року № 380, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2018 р. за № 1020/32472, (далі Інструкція).

Відповідно до частини п`ятої ст. 17 Конституції України, «Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей». Відповідно до частини третьої ст. 47 Конституції України, «Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду». Відповідно до ст. 8 Конвенції «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб». Відповідно до ст.1 Першого додаткового протоколу до Конвенції, «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів». Термін «житло» в тлумаченні Європейського суду з прав людини означає насамперед місце, де особа є «вдома». Цей висновок напрошується в результаті аналізу семантичного значення цього терміну офіційними мовами Конвенції. Так, в англійському тексті вживається «home», що значить дім, житло; батьківщина; at home удома; у французькому «domicile» житло; місце проживання; а domicile вдома. Тобто наголос робиться на аспекті важливості об`єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкту, приміром, його відповідності певним вимогам. Для порівняння, у статті 379 Цивільного кодексу України зазначено, що «житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них». Якщо приміщення не призначене та непридатне для проживання, однак людина в ньому живе і це її єдиний «дім», то у подібному випадку Європейський суд з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях Суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.

Тобто, приміщення, з якого позивач просить виселити відповідачів є житлом у розумінні Конвенції і право користування цим житлом підлягає захисту відповідно до Конвенції.

Відповідно до абзацу першого, восьмого, дев`ятого частини першої ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу, та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства, якщо вони не займали жилих приміщень за місцем проходження служби. У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу і не перебувають у шлюбі, розміщуються у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян, а сімейні - у сімейних гуртожитках».

Відповідно до п. 3 Інструкції, «У разі відсутності службових житлових приміщень військовослужбовці та члени їх сімей розміщуються у гуртожитках, сімейних гуртожитках, а неодружені військовослужбовці - у спеціально пристосованих казармах (далі - службова жила площа)…». Відповідно до п. 5 розділу ІV. Надання службових жилих приміщень Інструкції, «Під спеціально пристосовані казарми виділяються будівлі, які розташовані на території військової частини, для тимчасового проживання військовослужбовців та не зареєстровані в виконавчих органах місцевого самоврядування як об`єкт житлового фонду. На спеціально пристосовані казарми КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району оформлює документи, що підтверджують їх технічний стан, у яких зазначається кількість місць для проживання. Житлово-побутові умови в таких казармах мають відповідати вимогам, які висуваються до гуртожитків, призначених для проживання одиноких громадян».

Спірне приміщення, яке відповідачу ОСОБА_2 разом із членами сім`ї було надано для тимчасового проживання, є будівлею, яка розташована на території військової частини, для тимчасового проживання військовослужбовців та не зареєстрована в виконавчих органах місцевого самоврядування як об`єкт житлового фонду. В ньому проживають інші військовослужбовці. Оскільки у спірних правовідносинах окрім Житлового Кодексу (ЖК) України, застосовуються спеціальні норми військового права, то у сукупності, незважаючи на те, що проживає у нежитловому приміщенні, воно фактично має правовий статус службового жилого приміщення одночасно і гуртожитку, і виселення її з такого приміщення разом із малолітньою дитиною, можливо виключно у випадках, передбачених ЖК України. Відповідно до частини третьої ст. 132 ЖК України, «Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення». Відповідно до ст. 125 ЖК України, «Без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; … сім`ї військовослужбовців…; ».

За таких обставин, відсутні будь-які законні підстави для виселення відповідачів із приміщення, яке було надано для тимчасового проживання відповідно до вимог діючого законодавства, без надання іншого жилого приміщення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, у Постанові від 13 липня 2022 року, справа № 161/19560/18, провадження № 61-19785св21, дійшов таких правових висновків, що «У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). […]Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар […] У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. […] Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. […] При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору». Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що: будинок на АДРЕСА_1 є житлом відповідачів в розумінні Конвенції з урахуванням факту їх проживання в будинку з 1995 року; позивач на момент ухвалення рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 жовтня 2018 року про визнання за ним права власності на будинок був обізнаний про факт проживання у ньому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та, проявивши розумну обачність, міг передбачити наявність потенційних обмежень у здійсненні ним права власності на будинок, пов`язаних з проживанням у ньому інших осіб. За відсутності відомостей про наявність у відповідачки іншого житла в розумінні Конвенції апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову про виселення ОСОБА_2 з її дочкою ОСОБА_3 , дотримав принцип пропорційності та забезпечив баланс інтересів сторін у спірних правовідносинах».

Суд не погоджується із доводами позивача, що відповідачі самоправно вселились у спірне приміщення, з таких підстав.

Позивач зазначає у позові, що «У Позивача відсутні докази надання відповідачу та членам його сім`ї даного приміщення як службового у встановленому законом порядку з видачою спеціального ордеру, у зв`язку із чим можливо зробити висновок про самовільне зайняття відповідачами спірного приміщення, переобладнаного для тимчасового проживання, без достатніх правових підстав. Частиною 3 статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі».

Відповідач ОСОБА_2 прослужила у Збройних Силах України більш ніж 10 років, є членом сім`ї військовослужбовця. Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_4 є військовослужбовцями. Відповідач ОСОБА_3 є членом сім`ї військовослужбовця.

За таких обставин, відсутні будь-які законні підстави для виселення відповідачів із приміщення, яке було надано для тимчасового проживання відповідно до вимог діючого законодавства, без надання іншого жилого приміщення.

Між відповідачами та державою в особі органів військового управління було укладено договір найму житлового (службового) приміщення, розірвання якого має відбуватись з дотриманням житлового законодавства. У відповідачів відсутній ордер на вселення у спірні приміщення виключно з вини органів військового управління, які дозволили вселитись відповідачам та користуватись ним, однак із власної недбалості не виконали всі вимоги житлового законодавства щодо оформлення проживання у суворій відповідності до вимог ЖК України. Відповідачі не можуть нести за відповідальність у вигляді виселення тільки у зв`язку із невидачею їм ордеру на вселення, оскільки в їх діях відсутня вина. За таких обставин, вселення відповідачів у спірне приміщення не є самоправним, і до цих правовідносин не може застосовуватись ст. 116 ЖК України.

Судом встановлено, що відповідачі вселились у спірне приміщення з письмового дозволу військового командування; відповідачі на підставі цього дозволу тривалий час користувались цим приміщенням, споживали комунальні послуги, оплачували їх на підставі письмового договору, доданого до позову.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 03 червня 2026 р. у справі № 521/5433/24 дійшов правового висновку, що «відсутність ордера на вселення не може бути самостійною підставою для виселення відповідача, оскільки його вселення відбулося за згодою власника, який не забезпечив оформлення відповідних документів, а отже, формальні порушення з боку державних органів не можуть негативно впливати на реалізацію прав особи. … Посилання заявника на відсутність у відповідача правовстановлюючих документів не спростовують правильності висновків судів, оскільки відповідно до положень житлового законодавства та статті 8 Конвенції вирішальне значення мають не лише формальний правовий титул, а й фактичні обставини користування житлом, тривалість проживання та наявність достатнього зв`язку особи з відповідним приміщенням. При цьому суди правильно застосували принцип пропорційності, який випливає зі статті 8 Конвенції та статті 3 ЦК України, та дійшли висновку, що виселення відповідача без надання іншого житла за встановлених обставин є непропорційним втручанням у його право на житло. Доводи касаційної скарги щодо правового статусу спірного майна як об`єкта військової інфраструктури самі собою не виключають обов`язку держави забезпечити дотримання гарантій права на житло, оскільки навіть у разі переслідування легітимної мети втручання у це право повинно відповідати вимогам необхідності та пропорційності».

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, у Постанові від 26 вересня 2018 року, справа № 344/18741/14-ц, провадження № 61-22904св18, дійшов правових висновків, що «Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Враховуючи встановлені фактичні обставини, суди помилково не звернули уваги на те, що вселення відповідача не є самоправним, оскільки 08 грудня 2010 року він був зареєстрований у гуртожитку, між сторонами 29 квітня 2014 року укладено договір про відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та комунальних послуг, який не розірвано та не визнано недійсним. Таким чином, положення статті 116 ЖК України до спірних правовідносин не підлягають застосуванню. Між сторонами склалися правовідносини, які регулюються нормами глави 89 ЦК України (найм житла). Інших правових підстав для виселення відповідача із спірного приміщення гуртожитку позивачем не наведено. У позовній заяві Івано-Франківська установа виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України в Івано-Франківській області (№ 12) просила виселити відповідача виключно на підставі статті 116 ЖК України».

Оскільки судом встановлено, що відповідачі вселились у спірне приміщення з письмового дозволу військового командування; на підставі цього дозволу тривалий час користувались цим приміщенням, споживали комунальні послуги, оплачували їх, то позовні вимоги в частині виселення не підлягають задоволенню.

Суд вважає, що не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині визнання недійсним Договору найму від 24 вересня 2013 року № 240, укладеного між командиром військової частини НОМЕР_1 та ОСОБА_2 , з таких підстав.

Єдиним доводом позивача про визнання договору недійсним є посилання на П. 4.10. Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (затверджено Наказом Міністерства оборони України від 03.07.2013 № 448, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 вересня 2013 р. за № 1590/24122), згідно якого передача будівель, споруд, окремих приміщень та їх заселення здійснюється за дозволом начальника гарнізону і оформленням у КЕВ (КЕЧ).

Однак, цей наказ набрав чинності 08 жовтня 2013 р. в день його опублікування в офіційному виданні «Офіційний вісник України» — 2013 р., № 75, стор. 133, стаття 2784, код акта 68975/2013, тобто, на день укладання – 24 вересня 2013 р. оспорюваного договору вимога про отримання дозволу начальника гарнізону для заселення у будівлю, не існувала, і відповідно, відповідач – військова частина НОМЕР_1 не порушила вимоги діючого законодавства.

Інших підстав для визнання договору недійсним позивачем у позові не зазначено.

Суд не погоджується із посиланням позивача на правові висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 05.07.2018 по справі № 489/7095/15-ц, оскільки вони не є подібними правовідносинами, які виникли у справі, яка розглядається. У цій постанові ВС встановив, що «Суди дійшли правильного висновку, що ОСОБА_4 підлягав виселенню із займаного ним службового приміщення без надання іншого приміщення, оскільки: звільнився за власним бажанням із військової частини, мав стаж роботи менше 10 років, не перебував на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов у Збройних силах України». У справі яка розглядається, відповідач ОСОБА_1 звільнився з військовій службі за станом здоров`я, має стаж роботи (вислуга) більше 10 років, перебуває на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов у Збройних силах України. Тому, підстави для виселення у справі № 489/7095/15-ц, та у справі, яка розглядається, не є подібними.

Таким чином, відповідачі не можуть бути виселені зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки відповідач ОСОБА_2 прослужила у Збройних Силах України більш ніж 10 років, а члени її сім`ї продовжують нести військову службу, проживають у службовому житлі проживають тривалий час. Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що відповідачі мають інше постійне місце проживання чи інше житло на праві власності.

Встановивши, що відповідачі, про виселення яких заявлено позов, протягом тривалого часу відкрито проживали та проживають у вказаному службовому житлі, між ними та попереднім володільцем майна виникли договірні відносини щодо відшкодування витрат по наданню комунальних послуг, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову.

Доводи позивача про те, що військова частина НОМЕР_1 не надавала дозвіл відповідачам на проживання у службовому приміщенні, суд вважає безпідставними та такими, що спростовуються фактичними обставинами цієї справи, зокрема, що саме командир військової частини НОМЕР_1 надав дозвіл військовослужбовцям, у тому числі ОСОБА_2 на проживання у вказаному приміщенні. Крім того, саме між військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_2 , як наймачем приміщення, 21 листопада 2016 р. було укладено договір про відшкодування витрат за споживання електроенергії, в п. 1.2. якого зазначено, що Сторона 2 є наймачем спірного приміщення.

Суд зауважує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, а врахувавши те, що відповідач ОСОБА_2 звільнена з лав Збройних Сил України, а інші відповідачі продовжують проходити військову службу, іншим житлом відповідачі не забезпечені, доводи позову про те, що відповідачі підлягають виселенню з підстав, зазначених у позовній заяві не заслуговують на увагу.

Звернення з цим позовом про виселення із займаного приміщення без надання іншого житла, вочевидь є не пропорційним втручанням, тому суд вважає таким, що не відповідає праву відповідачів на повагу до їх житла, гарантоване статтею 8 Конвенції.

Керуючись статтями 12, 13, 56, 76, 81, 89, 141, 223, 263, 265, 268, ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеса до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, як орган опіки та піклування про визнання договору недійсним, усунення перешкод у користуванні службовим приміщенням - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або справу розглянуто без повідомлення (виклику) учасників, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу подано протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції.

Суддя Кочко В.К.