ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Рішення № 141432145

Озвучення тимчасово недоступне

Справа № 420/19616/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2026 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України в якому позивач просить суд, з урахуванням зміни предмету позову:

- Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо неприйняття заяви ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- Визнати протиправними дії Державної міграційної служби України, оформлені листом від 17.07.2026 року «Про розгляд звернення», щодо порушення розгляду заяви ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України Одеській області прийняти заяву ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.05.2026 року відповідно до вимог ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 та прийняти рішення за результатами розгляду заяви: щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа розподілена на суддю Токмілову Л.М.

Ухвалою суду від 07.07.2026 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Ухвалою суду від 01.09.2026 залучено до розгляду справи у якості другого відповідача Державну міграційну службу України.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 він народився на території Республіки Таджикистан та є її громадянином. Позивач вказує, що тривалий час проживає в Україні та має намір набути правовий статус особи, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з обставинами, що унеможливлюють його безпечне повернення до країни громадянської належності. Зазначає, що 14.05.2026 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надавши відповідні документи та виклавши обставини, які, на його переконання, свідчать про наявність підстав для надання такого захисту. Однак, за твердженням позивача, відповідачем не було забезпечено належного розгляду його звернення відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. № 649. Позивач наголошує, що листом від 03.06.2026 року Головне управління ДМС України в Одеській області повідомило його про неможливість прийняття заяви, посилаючись на положення статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року та обставини дії воєнного стану в Україні. Водночас, на думку позивача, такий лист не є належним процесуальним рішенням за результатами розгляду заяви, оскільки відповідачем не прийнято передбаченого законодавством рішення про прийняття заяви або про відмову в її прийнятті, оформленого відповідним наказом. Позивач вважає, що відповідач протиправно ухилився від виконання покладених на нього законом обов`язків, чим порушив установлену процедуру розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та позбавив його можливості реалізувати право на звернення за міжнародним захистом в Україні. Крім того, позивач зазначає, що застосування відповідачем положень статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року саме по собі не звільняє його від обов`язку діяти в межах повноважень та у спосіб, визначені законодавством України. На переконання позивача, посилання на воєнний стан не може підміняти встановлену законом процедуру прийняття рішення за заявою про надання захисту. Також позивач посилається на те, що неналежний розгляд його звернення порушує його право на ефективний засіб юридичного захисту та суперечить гарантіям, передбаченим національним законодавством і міжнародними договорами України. З огляду на викладене, позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо неприйняття належного рішення за його заявою, а також зобов`язати відповідача прийняти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та вирішити її відповідно до вимог чинного законодавства України.

21.08.2026 до Одеського окружного адміністративного суду надійшов відзив Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у якому відповідач проти задоволення позову заперечує, вважає заявлені позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, посилаючись на те, що позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зі значним порушенням установлених законодавством строків. Зазначає, що позивач прибув на територію України 30.12.2017, однак із відповідною заявою звернувся лише у травні 2026 року, після скасування рішення про набуття громадянства України та виникнення питання щодо його передачі правоохоронним органам Республіки Таджикистан. На думку відповідача, наведені обставини свідчать про відсутність належних підстав для надання міжнародного захисту та про те, що звернення позивача спрямоване на уникнення екстрадиції. Також відповідач посилається на відомості Служби безпеки України щодо перебування позивача в міжнародному розшуку, вважає, що позивач не довів наявності обґрунтованих побоювань переслідування в країні походження, та наголошує на можливості застосування статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року з огляду на інтереси державної безпеки України. Крім того, відповідач зазначає, що матеріали заяви позивача були направлені до Державної міграційної служби України для проведення додаткових перевірочних заходів і прийняття відповідного рішення. З огляду на викладене відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

16.09.2026 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов відзив Державної міграційної служби України, у якому відповідач заперечує проти задоволення позову, посилаючись на недотримання позивачем установлених законодавством строків звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вважаючи, що таке звернення зумовлене наміром уникнути екстрадиції до країни походження. Також відповідач зазначає, що лист ДМС від 17.07.2026 має інформаційний характер і не порушує прав позивача. Крім того, ДМС посилається на положення статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року та запровадження в Україні воєнного стану. З огляду на викладене відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Республіки Таджикистан.

З матеріалів справи вбачається, що 30 грудня 2017 року позивач ОСОБА_4 прибув на територію України, використовуючи паспорт громадянина Республіки Таджикистан № НОМЕР_1 .

23 грудня 2020 року позивачу видано паспорт громадянина Республіки Таджикистан для виїзду за кордон № НОМЕР_2 Посольством Республіки Таджикистан в Україні у місті Києві строком дії до 22 грудня 2030 року.

22 серпня 2022 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області щодо позивача прийнято рішення №592 про примусове повернення до країни походження.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 04 листопада 2022 року зазначене рішення про примусове повернення скасовано.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2023 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

17 квітня 2023 року позивач звернувся із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, посилаючись на наявність у нього повнорідного брата, який є громадянином України.

15 червня 2023 року позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну, а 23 червня 2023 року оформлено посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_3 .

12 квітня 2024 року Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у місті Києві та Київській області прийнято рішення про набуття позивачем громадянства України у зв`язку з перебуванням у громадянстві України його брата.

18 квітня 2024 року позивачу видано довідку про реєстрацію особи громадянином України № 684/2024 для оформлення паспорта громадянина України.

13 травня 2024 року, позивачу оформлено паспорт громадянина України № НОМЕР_4 , а також паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_5 .

08 квітня 2026 року до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області надійшов лист Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 08 квітня 2026 року № 5/2-683, у якому повідомлено про перебування позивача в міжнародному розшуку за лінією Інтерполу за підозрою у причетності до терористичної діяльності. У зазначеному листі також порушувалося питання щодо розбіжностей в анкетних даних позивача та ідентифікації його особи за фотозображеннями. Відповідач посилається на висновок експертного дослідження від 30 травня 2025 року, згідно з яким на фотозображеннях, що містяться в інформаційних ресурсах ДМС та розшуковій картці Інтерполу 2017/16052, зображено одну й ту саму особу.

Посилаючись на зазначені обставини, Центральне міжрегіональне управління ДМС у місті Києві та Київській області прийняло рішення про скасування рішення від 12 квітня 2024 року щодо набуття позивачем громадянства України.

09 квітня 2026 року до відповідних інформаційних ресурсів ДМС внесено відомості про недійсність паспорта громадянина України № НОМЕР_4 та паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_5 .

13 травня 2026 року Рішенням Головного управління ДМС в Одеській області № 51034500000639 позивачу скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, а видану йому посвідку на постійне проживання № НОМЕР_3 скасовано відповідно до підпункту 1 пункту 64 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 321.

За твердженням ДМС, після скасування зазначених документів позивач перебував на території України без належних документів, що підтверджують законність його перебування. Позивач перебував у Державній установі «Одеський слідчий ізолятор» у зв`язку з процедурами, пов`язаними з передачею правоохоронним органам Республіки Таджикистан.

25 травня 2026 року до відділу документального забезпечення Головного управління ДМС в Одеській області надійшла заява позивача від 14 травня 2026 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначену заяву зареєстровано за вхідним №М-405/6/5101-26.

03 червня 2026 року Головне управління ДМС в Одеській області направило оригінали матеріалів разом із заявою позивача до відповідного структурного підрозділу Державної міграційної служби України для прийняття рішення та проведення додаткових перевірочних заходів. Відповідний супровідний лист мав № 5100.5.1-5797/51.3-26.

Про направлення матеріалів позивача повідомлено листом Головного управління ДМС в Одеській області від 03 червня 2026 року № 5100.5.1-5811/51.3-26.

17.07.2026 Державною міграційною службою України надано лист №8.5-8053/2-26 «Про розгляд звернення», у якому відповідач, посилаючись на інформацію Служби безпеки України щодо перебування позивача в міжнародному розшуку за лінією Інтерполу, обставини скасування рішення про набуття ним громадянства України та тривалий строк між прибуттям до України і зверненням за міжнародним захистом, висловив сумнів щодо підстав такого звернення. Також у листі наведено посилання на статтю 9 Конвенції про статус біженців 1951 року та положення законодавства у сфері національної безпеки.

Не погоджуючись із діями відповідача щодо не розгляду заяви позивача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Вирішуючи даний публічно-правовий спір, суд виходить з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом від 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 р. № 3671-VI (далі Закон № 3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до абз.5 ст.6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з приписами частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною п`ятою статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина сьома статті 7 Закону).

Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 (далі - Правила №649).

Пунктом 2.1 Правил №649 встановлено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференцзв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правничою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Відповідно до п.2.2. Правил №649 рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Згідно п.2.4. Правил, у разі наявності передбачених Законом підстав, територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналіз наведених норм свідчить, що процедура звернення за міжнародним захистом складається з послідовних стадій, перша з яких - вирішення питання щодо прийняття заяви - пов`язується законодавцем з особистим зверненням особи (або її законного представника) до територіального органу ДМС. Саме під час такого звернення уповноважена посадова особа встановлює особу заявника, проводить його дактилоскопію, перевіряє дотримання порядку звернення, передбаченого статтею 5 Закону № 3671-VI, та наявність підстав для відмови в прийнятті заяви, після чого приймає одне з рішень, визначених пунктами 2.2, 2.4 Правил №649.

Аналогічний підхід висловлено Верховним Судом у постанові від 18.03.2021 у справі № 120/3657/20-а, у якій зазначено: «Тобто, вчинення вказаних дій уповноваженою посадовою особою територіального органу ДМС при зверненні до неї особи, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, передують прийняттю нею одного з рішень, визначених пунктами 2.2, 2.4 Правил №649»

Бездіяльність суб`єкта владних повноважень може бути визнана протиправною лише за умови, що такий суб`єкт був зобов`язаний вчинити певну дію, мав для цього юридичні підстави та фактичну можливість і цієї дії не вчинив. Тому суд з`ясовує, чи виник у Головного управління ДМС в Одеській області обов`язок прийняти рішення за пунктами 2.2, 2.4 Правил № 649 та чи утримався відповідач від вчинення дій щодо заяви позивача.

Як встановлено судом, заява позивача від 14 травня 2026 року надійшла до відділу документального забезпечення Головного управління ДМС в Одеській області 25 травня 2026 року та зареєстрована за вхідним №М-405/6/5101-26, тобто в порядку діловодства як вхідна кореспонденція. Доказів особистого звернення позивача або його законного представника до уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС у порядку пункту 2.1 Правил №649 матеріали справи не містять.

За таких обставин відповідач не мав можливості в межах одного робочого дня встановити особу заявника, провести його дактилоскопію та здійснити інші дії, визначені пунктом 2.1 Правил №649, які передують прийняттю рішення щодо прийняття заяви.

Водночас Головне управління ДМС в Одеській області не залишило заяву позивача без реагування: зареєструвало її, 03 червня 2026 року направило оригінали матеріалів разом із заявою до Державної міграційної служби України для проведення додаткових перевірочних заходів і прийняття рішення (супровідний лист №5100.5.1-5797/51.3-26) та повідомило про це позивача листом від 03 червня 2026 року №5100.5.1-5811/51.3-26.

Суд враховує, що необхідність додаткової перевірки була зумовлена конкретними обставинами, які існували на момент надходження заяви. Листом Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 08 квітня 2026року №5/2-683 повідомлено не лише про перебування позивача в міжнародному розшуку за лінією Інтерполу за підозрою у причетності до терористичної діяльності, а й про розбіжності в анкетних даних позивача та питання ідентифікації його особи за фотозображеннями. Позивач у позовній заяві та заяві до ДМС зазначений під двома прізвищами - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Встановлення особи заявника є обов`язковою дією на стадії вирішення питання щодо прийняття заяви (підпункт «а» пункту 2.1 Правил № 649), а обставина того, що заявник видає себе за іншу особу, є однією з двох визначених частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI підстав для відмови в прийнятті заяви. Отже, перевірка відомостей щодо ідентифікації особи позивача стосувалася саме тієї стадії, на якій перебувала його заява, і не могла бути завершена без участі центрального органу виконавчої влади, у розпорядженні якого перебувають інформаційні ресурси ДМС та відомості, отримані від Служби безпеки України.

Суд враховує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 28.05.2020 у справі №820/1548/17, про те, що перебування особи в міжнародному розшуку є підставою для невизнання її біженцем у межах процедури розгляду заяви по суті, а не підставою для відмови в прийнятті заяви. Проте обставини цієї справи є відмінними: відповідач не ухвалював рішення про відмову позивачу в прийнятті заяви з підстави перебування в розшуку, а предметом перевірки, ініційованої відповідачем, є також ідентифікація особи заявника, яка за частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI віднесена саме до стадії прийняття заяви.

Відмінними є й обставини справи № 120/3657/20-а, у якій територіальний орган ДМС листом відмовив заявнику в прийнятті заяви з інших підстав, і Верховний Суд зазначив, що «причиною неприйняття заяви позивача про визнання його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту не було недотримання ним порядку такого звернення» У цій справі відповідач рішення про відмову в прийнятті заяви не приймав, а вчиняв дії, спрямовані на її перевірку.

Крім того, суд надає оцінку обставинам звернення позивача за міжнародним захистом у світлі вимог статті 5 Закону №3671-VI, перевірка дотримання яких підпунктом «ґ» пункту 2.1 Правил №649 прямо покладена на територіальний орган ДМС на стадії вирішення питання щодо прийняття заяви.

Позивач прибув на територію України 30 грудня 2017 року в законному порядку, з паспортом громадянина Республіки Таджикистан. Протягом п`яти робочих днів після в`їзду, як того вимагає частина перша статті 5 Закону №3671-VI, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, він не звертався.

23 грудня 2020 року позивач отримав у Посольстві Республіки Таджикистан в Україні паспорт громадянина Республіки Таджикистан для виїзду за кордон строком дії до 22 грудня 2030 року, тобто звернувся по захист до держави своєї громадянської належності та скористався ним. 17 квітня 2023 року позивач обрав шлях легалізації в Україні через імміграцію на підставі родинних зв`язків, а згодом набув громадянство України.

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся лише 14 травня 2026 року - більш ніж через вісім років після прибуття до України, через місяць після надходження листа Служби безпеки України про його міжнародний розшук та скасування рішення про набуття ним громадянства України, і наступного дня після скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання (13 травня 2026року), перебуваючи в Державній установі «Одеський слідчий ізолятор» у зв`язку з процедурами передачі правоохоронним органам Республіки Таджикистан.

Позивач не зазначив, які саме умови, передбачені п.п. 1, 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, виникли в країні його громадянської належності під час перебування в Україні і не навів причин, з яких не звертався за захистом протягом тривалого часу до виникнення питання про його передачу іноземній державі.

Подібні обставини враховано Верховним Судом у постанові від 23.10.2019 у справі №826/24554/15, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, зазначивши: «Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач перебував на території України з жовтня 2007 року, проте із заявою про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту до органів ГУ ДМС України в м. Києві звернувся лише 19.03.2015. У тій самій постанові Верховний Суд, посилаючись на Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН, нагадав, що «біженець - це жертва чи потенціальна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя».

Наведені обставини в сукупності давали суб`єктам владних повноважень достатні підстави для проведення додаткових перевірочних заходів перед вирішенням питання щодо прийняття заяви позивача. Оцінка таких обставин належить до повноважень органів міграційної служби, і суд не може підміняти їх, вирішуючи це питання замість них.

Отже, Головне управління ДМС в Одеській області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом №3671-VI та Правилами №649, а позовна вимога про визнання протиправною його бездіяльності щодо неприйняття заяви позивача від 14.05.2026 є необґрунтованою. Похідна від неї вимога про зобов`язання прийняти заяву та прийняти рішення за результатами її розгляду задоволенню також не підлягає.

Посилання позивача на порушення права на ефективний засіб юридичного захисту суд відхиляє, оскільки заява позивача перебуває на перевірці у Державній міграційній службі України, позивача повідомлено про її направлення, а сам позивач не позбавлений можливості звернутися із заявою в порядку, визначеному частиною першою статті 7 Закону №3671-VI та пунктом 2.1 Правил №649.

Щодо доводів відповідачів про застосування статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року та запровадження в Україні воєнного стану, то суд не бере їх до уваги як підставу ухваленого рішення, оскільки висновок суду ґрунтується на інших встановлених обставинах, наведених вище.

Водночас суд зазначає, що лист Державної міграційної служби України від 17.07.2026 №8.5-8053/2-26 містить позицію центрального органу щодо обставин звернення позивача. За відсутності встановлених обставин, які свідчили б про самостійне порушення цим листом прав позивача, підстав для визнання протиправними дій Державної міграційної служби України, оформлених зазначеним листом, суд не вбачає.

Відтак, оцінивши доводи сторін, дослідивши наявні у матеріалах справи докази в їх сукупності та надавши їм належну правову оцінку, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що відповідачами було допущено порушення прав, свобод чи законних інтересів позивача, за захистом яких останній звернувся до суду.

Суд зазначає, що за встановлених у справі обставин у Головного управління ДМС в Одеській області не виник обов`язок прийняти рішення, передбачене пунктами 2.2, 2.4 Правил № 649, протягом одного робочого дня, оскільки розгляд заяви позивача здійснювався з урахуванням установлених законодавством вимог до порядку її подання та необхідності проведення відповідної перевірки.

Суд також бере до уваги, що під час вчинення відповідних дій відповідачами враховано інформацію, надану Службою безпеки України, обставини скасування рішення про набуття позивачем громадянства України, а також час його звернення за захистом. Наведені обставини, у їх сукупності, були підставою для проведення додаткової перевірки з метою з`ясування обставин, що мають значення для вирішення питання за заявою позивача.

Водночас судом установлено, що позивача було повідомлено про направлення його заяви для проведення відповідної перевірки листом від 03.06.2026, що свідчить про доведення до його відома інформації щодо вчинених відповідачами процедурних дій.

Отже, з урахуванням установлених обставин справи, характеру спірних правовідносин та правового регулювання, що підлягає застосуванню до них, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

З урахуванням висновку суду про відмову у задоволенні позову, суд зазначає про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору.

На підставі викладеного, керуючись статтями 9, 12, 139, 242-246, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені статтею 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені статтями 293, 295 КАС України.

Суддя Токмілова Л.М.

.