ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Ухвала № 141254049

Озвучення тимчасово недоступне

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 11-кп/803/3157/26 Справа № 216/619/23

Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 року м. Кривий Ріг

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

судді-доповідача ОСОБА_2 ,

суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

при секретарі судового засідання ОСОБА_5 ,

за участю:

прокурора ОСОБА_6 ,

захисника адвоката ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кривому Розі Дніпропетровської області апеляційну скаргу захисника - адвоката ОСОБА_7 , діючого в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , на ухвалу Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2026 року про продовження строку тримання під вартою відносно ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022041230000756 від 12 липня 2022 року, за обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 187 КК України,

в с т а н о в и л а :

Ухвалою Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2026 року задоволено клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою, зокрема, стосовно ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 187 КК України, у кримінальному провадженні № 12022041230000756. Продовжено тримання під вартою до 06 грудня 2026 року включно з визначенням застави в розмірі 3 000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 9 984 000 грн. У задоволенні клопотань сторони захисту про цілодобовий домашній арешт та зменшення застави відмовлено.

Ухвалу постановлено за результатами розгляду клопотання прокурора, яке надійшло до суду 29 вересня 2026 року. Прокурор посилалася на збереження ризиків, передбачених п. п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме переховування від суду, незаконного впливу на свідків та вчинення іншого кримінального правопорушення. У судовому засіданні обвинувачений та його захисник заперечували проти подальшого тримання під вартою, просили застосувати цілодобовий домашній арешт із електронним контролем, а також зменшити заставу.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції виходив із тяжкості інкримінованих правопорушень, даних про особу обвинуваченого, попередні судимості, відомостей про заяви свідків щодо погроз і тиску, а також можливості переховування. Суд вважав, що ризики не припинилися, а м`якіші запобіжні заходи не здатні забезпечити належну процесуальну поведінку ОСОБА_8 . При вирішенні питання застави районний суд послався на ч. ч. 4, 5 ст. 182 КПК України, рішення Конституційного Суду України від 21 липня 2026 року № 9-р(II)/2026 та відсутність підстав для зменшення встановленого раніше розміру.

Не погоджуючись із таким рішенням, захисник адвокат ОСОБА_7 12 жовтня 2026 року подав в інтересах ОСОБА_8 апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу в частині продовження тримання його підзахисного під вартою та постановити нову ухвалу про застосування цілодобового домашнього арешту за місцем проживання із носінням електронного засобу контролю й покладенням передбачених КПК України обов`язків. Як альтернативу захисник просить зменшити заставу до мінімальної межі, передбаченої законом для особливо тяжкого злочину.

На обґрунтування апеляції захисник зазначає, що районний суд фактично ототожнив висунення обвинувачення з доведенням його обґрунтованості та не навів фактичних відомостей, які могли б переконати об`єктивного спостерігача у можливій причетності ОСОБА_9 до інкримінованих діянь. На думку апелянта, суд обмежився повторенням раніше наведених ризиків, не зазначив достатніх доказів їх актуальності, необґрунтовано поклав на захист обов`язок доводити їх відсутність і не пояснив, чому домашній арешт не забезпечить належної поведінки.

Окремо захисник наголошує, що свідки обвинувачення та потерпілий уже допитані судом, а провадження перебуває на стадії дослідження письмових доказів, у зв`язку з чим ризик впливу на свідків істотно зменшився. На переконання захисника, посилання на заяви про тиск не доводить неправомірної поведінки саме ОСОБА_9 ; його попередні судимості та тяжкість можливої санкції не можуть самостійно виправдовувати позбавлення свободи.

Апелянт також посилається на наявність постійного місця проживання ОСОБА_8 , наявність сім`ї та неповнолітніх дітей, стан здоров`я, його тривале перебування під вартою з 10 серпня 2022 року та відсутність належної оцінки цих обставин у сукупності. Розмір застави в 9 984 000 грн захисник вважає завідомо непомірним, указуючи на відсутність у підзахисного значних майнових активів і на те, що застава до цього часу не внесена.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, захисника – адвоката ОСОБА_7 , який підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, прокурора ОСОБА_6 , яка заперечувала проти доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали, що надійшли до апеляційного суду, перевіривши доводи апеляційної скарги та законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали в межах, визначених ст. 404 КПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Оскільки ухвалою Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2026 року питання продовження строку тримання під вартою вирішено щодо двох обвинувачених, а апеляційну скаргу подано лише в інтересах ОСОБА_8 , предметом апеляційного перегляду є зазначене рішення виключно в частині, яка стосується останнього.

За змістом ч. 3 ст. 407 КПК України за результатами розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення рішення по суті, апеляційний суд має право залишити відповідну ухвалу без змін або скасувати її та постановити нову ухвалу. Такі повноваження реалізуються з урахуванням спеціального порядку апеляційного перегляду, передбаченого ст. 422-1 КПК України.

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, тобто ухваленим компетентним судом відповідно до норм матеріального права з додержанням вимог кримінального процесуального закону, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин та з наведенням належних і достатніх мотивів його ухвалення. Положення ст. 419 КПК України зобов`язують апеляційний суд викласти мотиви, з яких він виходив під час перевірки доводів апеляційної скарги, та зазначити положення закону, якими керувався.

Статтею 29 Конституції України гарантовано кожному право на свободу та особисту недоторканність і передбачено, що ніхто не може триматися під вартою інакше як на підставах та в порядку, встановлених законом. Зазначена конституційна гарантія вимагає не формального відтворення раніше прийнятих рішень, а належного судового контролю за наявністю законних підстав для подальшого позбавлення особи свободи.

Пунктом 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право особи, позбавленої свободи за підставами, визначеними п. 1 (c) цієї статті, на розгляд справи судом упродовж розумного строку або на звільнення під час провадження. При цьому подальше тримання під вартою має виправдовуватися належними та достатніми підставами, а також оцінюватися з огляду на можливість застосування альтернативних заходів.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам переховуватися від суду, незаконно впливати на учасників кримінального провадження, вчиняти інше кримінальне правопорушення та здійснювати інші передбачені законом дії. Підставою застосування запобіжного заходу є обґрунтованість відповідної підозри та наявність ризиків, які дають достатні підстави вважати можливим учинення обвинуваченим таких дій. Ризики мають прогностичний характер, але не можуть обґрунтовуватися виключно припущеннями.

Згідно зі ст. 178 КПК України суд зобов`язаний оцінювати в сукупності всі істотні обставини, у тому числі вагомість наявних відомостей про кримінальне правопорушення, тяжкість можливого покарання, вік і стан здоров`я особи, міцність її соціальних зв`язків, наявність постійного місця проживання, репутацію, майновий стан, відомості про судимості та попередню процесуальну поведінку. Жодна із зазначених обставин, узята окремо, не створює презумпції на користь тримання під вартою чи його обов`язкової заміни іншим заходом.

Частиною 1 ст. 183 КПК України визначено винятковий характер тримання під вартою. Застосування цього запобіжного заходу вимагає доведення прокурором того, що більш м`які запобіжні заходи не здатні запобігти встановленому ризику чи сукупності ризиків. Відтак саме по собі пред`явлення особі обвинувачення у вчиненні особливо тяжкого злочину не звільняє суд від обов`язку перевірити необхідність найбільш інтенсивного втручання у право на свободу.

Згідно з ч. 1 ст. 194 КПК України під час вирішення питання про запобіжний захід суд перевіряє, чи доводять надані сторонами матеріали наявність обґрунтованої підозри, достатність підстав вважати, що існує хоча б один із передбачених ст. 177 КПК України ризиків, а також недостатність більш м`яких запобіжних заходів для запобігання таким ризикам. Наявність установленого ризику і питання про достатність менш суворих заходів становлять самостійні предмети перевірки та повинні одержати окреме мотивування.

За змістом ч.ч. 1–3 ст. 331 КПК України під час судового провадження суд вирішує питання про зміну, скасування або продовження застосування запобіжного заходу щодо обвинуваченого в порядку, визначеному главою 18 цього Кодексу. До закінчення строку тримання під вартою суд зобов`язаний повторно розглянути питання доцільності його продовження, оцінити обставини, актуальні на час такого розгляду, та постановити вмотивовану ухвалу на строк, що не перевищує двох місяців. Таким чином, попереднє судове рішення не усуває необхідності кожного наступного судового контролю.

Відповідно до ч. 5 ст. 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Великої палати Європейського суду з прав людини від 05 липня 2016 року у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» (Buzadji v. the Republic of Moldova, заява № 23755/07, §§ 87, 90–91, 102) наголошено, що продовжуване тримання під вартою не може виправдовуватися лише збереженням обґрунтованої підозри. Національні суди повинні наводити відповідні й достатні підстави позбавлення свободи, перевіряти їх актуальність щодо конкретної особи та розглядати можливість застосування альтернативних запобіжних заходів. Ці вимоги мають значення вже з початку судового контролю і набувають особливої ваги зі спливом часу.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine, заява № 40107/02, §§ 79–80) Суд звернув увагу на неприпустимість продовження тримання під вартою на підставі однотипних та загальних формулювань без оцінки конкретних обставин, а також на необхідність розгляду альтернативних заходів. Тому висновок про незмінність ризиків повинен випливати з їх перевірки станом на дату відповідного судового рішення, а не лише з посилання на попередні ухвали.

На стадії судового розгляду обвинувачення по суті суд, вирішуючи питання про продовження запобіжного заходу, не повинен остаточно визначати допустимість і достовірність доказів, оцінювати їх достатність для обвинувального вироку чи висловлювати наперед сформовану позицію щодо винуватості обвинуваченого. Проте з наведеного не випливає, що сам факт направлення обвинувального акта до суду без будь-якої фактичної основи є достатнім для тривалого позбавлення особи свободи.

Із наданого обвинувального акта вбачається, що ОСОБА_8 інкриміновано, зокрема, участь у розбійному нападі 12 липня 2022 року на потерпілого із проникненням у житло, застосуванням насильства та заволодінням значними грошовими коштами за попередньою змовою з іншими особами. В обвинувальному акті описано ймовірний спосіб учинення нападу, роль, яку сторона обвинувачення відводить ОСОБА_8 , та обставини заволодіння майном. Крім того, йому інкриміновано правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 263 і ч. 1 ст. 307 КК України.

Реєстр матеріалів досудового розслідування містить відомості про проведення процесуальних дій, зокрема обшуків, вилучень і призначення експертних досліджень, які відносяться до відповідних епізодів обвинувачення. Наявність такого реєстру сама по собі не доводить змісту, допустимості чи достовірності кожного доказу, проте в сукупності з описом фактичних обставин в обвинувальному акті не дає підстав розглядати висунуте обвинувачення виключно як абстрактне посилання на відповідні статті КК України.

Тому довід захисника про невдале формулювання районним судом достатності самого лише висунутого обвинувачення є слушним стосовно способу викладення мотивів. Водночас виявлений недолік формулювання необхідно оцінювати в сукупності з матеріалами провадження, не підміняючи вирішення питання про запобіжний захід розглядом обвинувачення по суті. В межах цього перегляду колегія суддів не встановлює винуватості ОСОБА_8 і не надає остаточної оцінки окремим доказам.

Колегія суддів також ураховує процесуальну хронологію застосування запобіжного заходу щодо ОСОБА_8 . Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2026 року за результатами перегляду попередньої ухвали районного суду від 13 серпня 2026 року підтверджена необхідність подальшого тримання обвинуваченого під вартою, водночас скасовано рішення про продовження такого тримання без визначення застави та визначено заставу у розмірі 3 000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

При постановленні ухвали від 01 вересня 2026 року апеляційний суд уже розглядав доводи сторони захисту про завершення допиту свідків, наявність сім`ї та неповнолітніх дітей, тривале тримання під вартою і можливість застосування цілодобового домашнього арешту. Втім, попередня ухвала не створює незмінної презумпції наявності ризиків і не позбавляє обвинуваченого права на нову оцінку доцільності запобіжного заходу. При черговому перегляді вирішальними є не лише попередні висновки, а й те, чи змінилися фактичні обставини та чи залишаються наведені ризики достатніми.

Оцінюючи ризик переховування від суду, передбачений п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України, колегія суддів ураховує, що санкція ч. 4 ст. 187 КК України передбачає тривалий строк позбавлення волі. Усвідомлення можливості призначення такого покарання у разі доведення обвинувачення може бути обставиною, яка спонукає особу ухилятися від судового розгляду. Однак сама по собі тяжкість обвинувачення не доводить існування цього ризику й повинна оцінюватися разом з іншими відомостями про особу.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 04 жовтня 2005 року у справі «Бекчієв проти Молдови» (Becciev v. Moldova, заява № 9190/03, § 58) наголошено, що ризик втечі слід оцінювати з урахуванням характеру особи, її місця проживання, занять, майнового становища, сімейних зв`язків та інших обставин, здатних підтверджувати або послаблювати такий ризик. Аналогічний підхід відображено в рішенні від 26 січня 1993 року у справі «W. проти Швейцарії» (W. v. Switzerland, заява № 14379/88, § 33), де суворість можливого покарання розглянуто як важливий, проте не єдиний чинник.

При цьому колегія суддів бере до уваги, що на обґрунтування ризику переховування від суду прокурор також посилався на відомості про перебування ОСОБА_8 у розшуку в межах іншого кримінального провадження у 2014 році у зв`язку з ухиленням від суду. Зазначені обставини мають значення для оцінки попередньої процесуальної поведінки обвинуваченого, оскільки можуть характеризувати його ставлення до виконання покладених на нього процесуальних обов`язків. Водночас самі по собі відомості про попереднє оголошення особи в розшук не можуть бути безумовним підтвердженням існування ризику переховування у цьому кримінальному провадженні, а тому підлягають оцінці у сукупності з іншими обставинами, зокрема тяжкістю пред`явленого обвинувачення, суворістю можливого покарання, даними про особу обвинуваченого та міцністю його соціальних зв`язків.

Водночас за доводами захисника ОСОБА_8 має постійне місце проживання у місті Кривому Розі, сімейні зв`язки та двох неповнолітніх дітей. Ці відомості підлягають врахуванню як обставини, що можуть зменшувати схильність обвинуваченого до ухилення. Проте соціальні зв`язки, як і відсутність підтверджених спроб втечі в межах нинішнього провадження, не становлять безумовної гарантії належної поведінки. Суд повинен співвідносити такі обставини із характером обвинувачення, можливим покаранням та іншими індивідуальними даними.

Крім того, при оцінці ризику переховування від суду колегія суддів ураховує відомості про попередню судимість ОСОБА_8 , зокрема за вчинення особливо тяжкого насильницького корисливого злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК України. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вироком Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 грудня 2020 року ОСОБА_8 було засуджено, зокрема, за ч. 4 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі, а 09 лютого 2021 року його звільнено після зарахування строку попереднього ув`язнення.

Наведені обставини свідчать про те, що ОСОБА_8 раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення особливо тяжкого кримінального правопорушення та обізнаний із правовими наслідками засудження до покарання у виді позбавлення волі. За таких обставин перспектива призначення нового тривалого покарання, пов`язаного з реальним позбавленням волі, у разі доведення пред`явленого обвинувачення має для нього конкретне значення та у сукупності з іншими встановленими обставинами підлягає врахуванню при оцінці ризику ухилення від суду.

Водночас колегія суддів виходить із того, що попередня судимість сама по собі не є безумовним доказом існування ризику переховування, однак у взаємозв`язку з характером і тяжкістю пред`явленого обвинувачення, суворістю можливого покарання та іншими даними про особу обвинуваченого має істотне значення для оцінки його можливої процесуальної поведінки.

Оцінюючи наведені обставини сукупно, колегія суддів виходить із того, що ризик переховування повинен визначатися не лише тривалістю можливої санкції, а й конкретними даними про попередню поведінку та обставинами нинішнього провадження. За відсутності належного підтвердження повідомлення про попередній розшук це повідомлення не може мати вирішального значення, однак характер особливо тяжкого обвинувачення у взаємозв`язку з відомостями про попереднє засудження залишається релевантним при загальній оцінці необхідності запобіжного заходу.

Стосовно ризику незаконного впливу на свідків і потерпілого, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 177 КПК України, колегія суддів ураховує, що сторона обвинувачення посилалася не лише на загальну обізнаність Хачатуряна з особами учасників провадження, а й на конкретні повідомлення про можливі погрози та тиск. Зокрема, в оскаржуваній ухвалі наведено пояснення прокурора щодо повідомлення свідка ОСОБА_10 про погрози з боку ОСОБА_11 , якого прокурор називала племінником ОСОБА_8 , та щодо внесення відповідних відомостей до ЄРДР за ст. 386 КК України.

Окрім цього, прокурор посилалася на звернення свідка ОСОБА_12 із заявою про тиск з боку обвинувачених. Разом із тим сама наявність таких повідомлень, а також внесення відомостей до ЄРДР, не доводять, що відповідні погрози вчиняв або організовував саме ОСОБА_8 . Вирішуючи питання про ризик, суд повинен розмежовувати факт існування повідомлення свідка, його процесуальну перевірку та встановлення зв`язку між можливим тиском і діями конкретного обвинуваченого.

Колегія суддів погоджується із захисником у тому, що завершення допиту свідків обвинувачення та потерпілого істотно впливає на оцінку зазначеного ризику. За доводами апеляційної скарги, які в цій частині узгоджуються з описом стадії провадження, допит відповідних осіб відбувся, а судовий розгляд перебуває на стадії дослідження письмових доказів. За таких обставин небезпека схилення свідків до зміни показань до їх первинного допиту в суді закономірно втрачає попереднє значення.

Водночас завершення первинного допиту не становить абсолютної заборони повторного виклику свідків у передбачених законом випадках і не виключає можливості протиправного впливу на їхню подальшу процесуальну поведінку. Поряд із цим імовірна помста за вже надані показання не може автоматично ототожнюватися з ризиком незаконного впливу, передбаченим п. 3 ч. 1 ст. 177 КПК України, без конкретного зв`язку з метою перешкоджання кримінальному провадженню.

Тому колегія суддів оцінює ризик незаконного впливу з урахуванням конкретних повідомлень про попередні погрози, можливості подальшої участі відповідних осіб у судовому розгляді та стадії дослідження доказів, не надаючи самому факту звернень свідків значення безумовного доказу неправомірної поведінки ОСОБА_8 . За цих умов інтенсивність такого ризику може бути меншою, ніж на початковій стадії провадження, проте питання про його остаточне усунення вирішується за сукупністю встановлених обставин.

Перевіряючи ризик вчинення іншого кримінального правопорушення, передбачений п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, колегія суддів ураховує наявні відомості про попереднє засудження Хачатуряна за насильницький корисливий злочин, які наведено в обвинувальному акті.

Зіставлення характеру попереднього засудження з новим обвинуваченням у розбої має значення для прогнозування можливої процесуальної поведінки, але не може трактуватися як доказ учинення нового кримінального правопорушення. Суд не виходить із презумпції схильності особи до злочинів лише через наявність судимості; натомість перевіряє сукупність конкретних даних, які характеризують особу, часовий зв`язок відповідних подій та можливість запобігання ризику застосуванням іншого заходу.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 липня 2001 року у справі «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria, заява № 33977/96, §§ 80–81) наголошено, що суворість можливого покарання є релевантною обставиною при оцінці ризиків переховування і повторного вчинення кримінальних правопорушень. Проте вона не може бути єдиним мотивом тривалого позбавлення свободи, зокрема коли особа утримується під вартою протягом значного часу.

Отже, обставини попереднього засудження й характер висунутого обвинувачення можуть підсилювати оцінку ризику вчинення іншого кримінального правопорушення, однак потребують індивідуального співвіднесення з іншими відомостями щодо ОСОБА_8 , у тому числі з його поведінкою в період, коли він перебував на волі, та із встановленими в цьому провадженні процесуальними обставинами. Колегія не розглядає такий ризик як автоматичний правовий наслідок попередньої судимості.

Колегія суддів також надає належну оцінку тривалості тримання ОСОБА_8 під вартою. За наведеною у скарзі хронологією обвинувачений утримується під вартою з 10 серпня 2022 року, тобто на час постановлення ухвали від 08 жовтня 2026 року строк такого утримання перевищував чотири роки. Настільки тривалий період об`єктивно підвищує вимоги до конкретності мотивів кожного подальшого продовження та до судової перевірки того, чи залишаються наведені раніше ризики актуальними.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 06 квітня 2000 року у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy, заява № 26772/95, § 152) підкреслено, що розумність строку тримання під вартою не оцінюється абстрактно. Національні суди повинні розглянути конкретні факти як на користь, так і проти подальшого позбавлення особи свободи та викласти відповідні мотиви. Поряд із достатністю підстав тримання під вартою підлягає оцінці також належна старанність органів державної влади під час здійснення провадження.

Відповідно до положень ст. 28 КПК України оцінка розумності строків кримінального провадження враховує складність справи, поведінку її учасників і спосіб здійснення судом та іншими органами процесуальних повноважень. Наявність кількох обвинувачених, декількох інкримінованих правопорушень, значної кількості процесуальних дій та доказів може мати значення для розуміння складності справи. Разом із тим складність провадження не може слугувати універсальним виправданням будь-якої його тривалості, а для висновку про конкретні причини відкладень судових засідань необхідно мати відповідні відомості з матеріалів судового розгляду.

Отже, сама лише тривалість перебування під вартою не утворює передбаченої законом безумовної підстави для застосування домашнього арешту, але й не може залишатися поза увагою. Колегія суддів оцінює її разом із характером нинішньої стадії судового провадження, зменшенням окремих ризиків після допиту свідків, відомостями про особу обвинуваченого та необхідністю забезпечення подальшого розгляду кримінальної справи в розумний строк.

Відносно доводів захисту про міцність соціальних зв`язків та стан здоров`я ОСОБА_8 колегія суддів виходить із того, що постійне місце проживання, наявність сім`ї та неповнолітніх дітей є обставинами, які повинні враховуватися на користь застосування менш суворого заходу. Ці обставини не заперечуються лише через тяжкість обвинувачення. Водночас самі собою вони не усувають необхідності перевірки конкретних ризиків, зазначених прокурором.

Сторона захисту посилається на стан здоров`я ОСОБА_8 , проте серед наданих для перевірки цього доводу матеріалів не вбачається медичного висновку, який би підтверджував несумісність перебування в установі попереднього ув`язнення з його станом здоров`я. Відсутність такого документа не звільняє відповідні державні органи від обов`язку забезпечувати належну медичну допомогу, проте не становить самостійного доказу необхідності зміни запобіжного заходу.

Оцінюючи довід захисника про неправомірне перекладення на нього обов`язку довести відсутність ризиків, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 183 та ст. 194 КПК України обов`язок доведення необхідності тримання під вартою і недостатності більш м`яких заходів покладається на сторону обвинувачення. Тому формулювання районного суду про ненадання захистом доказів зникнення ризиків саме по собі не може обґрунтовувати подальше позбавлення свободи.

Водночас обов`язок суду враховувати аргументи захисту не означає, що будь-яке заперечення існування ризику автоматично спростовує обставини, на які посилається прокурор. Суд має перевірити фактичну основу заявленого ризику та оцінити обидві процесуальні позиції. Недоліки формулювань оскаржуваної ухвали слід оцінювати з погляду їх істотності та того, чи перешкоджали вони ухваленню законного й обґрунтованого рішення.

Перевіряючи можливість застосування запропонованого стороною захисту цілодобового домашнього арешту, колегія суддів виходить із того, що цей запобіжний захід, особливо разом із електронним контролем, обмеженням пересування, здачею документів та забороною спілкування з конкретними учасниками провадження, може в багатьох випадках забезпечувати достатній ступінь запобігання ризикам. Тому його недоцільність має бути встановлена за індивідуальними обставинами справи, а не виведена лише із тяжкості інкримінованого злочину або загальної безпекової ситуації в державі.

Разом із тим електронний контроль спрямований передусім на фіксацію дотримання встановлених обмежень щодо місця перебування особи та не виключає можливості дистанційного спілкування чи взаємодії через інших осіб. Заборона контактів зі свідками також потребує належного виконання самим обвинуваченим. При оцінці достатності такого комплексу обов`язків суд повинен урахувати характер конкретних повідомлень про можливий вплив на учасників провадження та ризики, пов`язані з особою обвинуваченого, не припускаючи без доказів його майбутнього порушення обов`язків.

З урахуванням характеру висунутого обвинувачення, відображених у матеріалах відомостей про попереднє засудження та оцінки індивідуальних ризиків колегія суддів виходить із недостатності запропонованого домашнього арешту для забезпечення належної процесуальної поведінки ОСОБА_8 . Такий висновок не ґрунтується на припущенні про доведеність його винуватості та підлягає перевірці за матеріалами, фактично дослідженими під час апеляційного розгляду.

Окремій оцінці підлягає вимога сторони захисту про зменшення раніше визначеного розміру застави. Відповідно до ч. 4 ст. 182 КПК України розмір застави визначається з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених ст. 177 КПК України. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання процесуальних обов`язків та не може бути завідомо непомірним для особи.

Згідно з п. 3 ч. 5 ст. 182 КПК України щодо особи, обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину, загальний розмір застави визначається в межах від 80 до 300 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Абзац п`ятий цієї частини допускає визначення більшого розміру у виключних випадках, коли суд встановить, що застава у передбачених законом межах не здатна забезпечити виконання особою покладених на неї процесуальних обов`язків. Отже, такий вихід за встановлену межу є правом суду, здійснення якого потребує спеціального обґрунтування.

Рішенням Конституційного Суду України від 21 липня 2026 року № 9-р(II)/2026 відповідні положення абзацу п`ятого ч. 5 ст. 182 КПК України визнано конституційними. Конституційний Суд України водночас наголосив, що навіть у виключних випадках суд повинен забезпечити індивідуалізацію застави та її реальну альтернативність триманню під вартою, обґрунтувати причини виходу за загальні межі й урахувати сукупність обставин, передбачених кримінальним процесуальним законом.

Зокрема, у підпункті 8.2 пункту 8 мотивувальної частини зазначеного рішення Конституційний Суд України акцентував на обов`язку ретельно мотивувати розмір застави, брати до уваги підтверджені дані щодо майнового стану, доходів і доступних активів особи, кількість утриманців, а також уникати припущень про її фінансову спроможність. Заявлена у кримінальному провадженні шкода не може механічно ототожнюватися із майновими ресурсами обвинуваченого або замінювати обґрунтування суми застави.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 13 січня 2022 року у справі «Істоміна проти України» (Istomina v. Ukraine, заява № 23312/15, §§ 25–26, 31–32) наголошено на необхідності ретельної оцінки майнового становища обвинуваченого й мотивування конкретного розміру застави, особливо коли він є значним. Водночас відповідна особа повинна сумлінно надавати доступну їй перевірювану інформацію, що дає змогу суду оцінити її фінансові обставини.

Як установлено з матеріалів провадження, попередньою ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2026 року ОСОБА_8 визначено заставу в розмірі 3 000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 9 984 000 грн. При визначенні цієї суми апеляційний суд ураховував характер інкримінованого насильницького посягання, відомості про попередні судимості, ризики неналежної процесуальної поведінки та заявлений розмір матеріальної шкоди. Вказана ухвала набрала законної сили й становить частину процесуальної історії справи, проте не виключає подальшого перегляду застави за наявності для цього законних підстав.

У скарзі захисник наполягає на непомірності зазначеного розміру, посилається на відсутність у Хачатуряна значних активів та на невнесення застави протягом часу після її визначення. Проте сам факт невнесення застави не дає змоги без додаткових відомостей установити конкретний майновий стан обвинуваченого, а твердження про відсутність активів потребує перевірюваної фактичної основи. Водночас відсутність таких доказів не може розцінюватися як підтвердження наявності в нього майна або коштів у сумі, необхідній для внесення застави.

Колегія суддів враховує, що характер обвинувачення, відомості про попереднє засудження та встановлені процесуальні ризики залишаються істотними чинниками при вирішенні питання про розмір застави. При цьому завдана, за версією обвинувачення, матеріальна шкода враховується не як розмір майна обвинуваченого та не як сума майбутнього відшкодування, а як один із чинників, що характеризують масштаб інкримінованого посягання. Жодному із зазначених чинників не надається самостійного абсолютного значення.

За наведеної сукупності обставин колегія суддів не вбачає у викладених в апеляційній скарзі доводах достатньої перевірюваної фактичної основи для висновку про необхідність зміни нещодавно встановленого розміру застави. При цьому наведена оцінка не ґрунтується на припущенні про наявність у Хачатуряна значних активів і не означає безумовного визнання визначеної суми фактично доступною для нього. Питання співмірності застави підлягає новій оцінці за наявності конкретних відомостей про майновий стан чи істотну зміну ризиків.

Перевіряючи доводи захисту щодо формального мотивування оскаржуваної ухвали, колегія суддів зазначає, що вимоги ст.ст. 370, 372 КПК України покладають на суд обов`язок належним чином викладати фактичні й правові підстави прийнятого рішення. Разом із тим при визначенні правових наслідків окремих недоліків мотивування необхідно враховувати положення ст.ст. 409, 412 КПК України та встановлювати, чи йдеться про істотні порушення кримінального процесуального закону, які перешкодили або могли перешкодити ухваленню законного й обґрунтованого судового рішення.

Апеляційний суд не вправі залишати поза увагою істотні заперечення сторони захисту лише через те, що суд першої інстанції відтворив загальні правові положення. Водночас не кожна стилістична недосконалість чи не зовсім вдале формулювання означає автоматичне скасування ухвали, якщо після повної перевірки доводів скарги та належних матеріалів висновок про доцільність продовження запобіжного заходу залишається законним і обґрунтованим.

Оцінивши в сукупності обставини, що характеризують обвинувачення та особу ОСОБА_8 , процесуальну хронологію застосування запобіжного заходу, зміни у стадії судового розгляду, доводи про соціальні зв`язки й стан здоров`я, а також доводи щодо можливості домашнього арешту та зменшення застави, колегія суддів не встановлює підстав для задоволення апеляційної скарги.

Отже, колегія суддів уважає, що за встановленої сукупності обставин висновок суду першої інстанції про необхідність продовження строку тримання ОСОБА_8 під вартою є обґрунтованим, а доводи сторони захисту не доводять наявності передбачених законом підстав для зміни застосованого запобіжного заходу на цілодобовий домашній арешт. Підстав для перегляду розміру застави за доводами поданої апеляційної скарги колегія суддів також не встановила.

За таких обставин апеляційна скарга захисника - адвоката ОСОБА_7 , подана в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , задоволенню не підлягає, а ухвала Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2026 року в оскаржуваній частині підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 177, 178, 182, 183, 194, 202, 331, 370, 404, ч. 3 ст. 407, ст. ст. 419, 422-1, 532 КПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу захисника - адвоката ОСОБА_7 , подану в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , залишити без задоволення.

Ухвалу Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2026 року, якою стосовно ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , продовжено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 06 грудня 2026 року включно із визначенням застави у розмірі 3 000 (трьох тисяч) прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 9 984 000 (дев`ять мільйонів дев`ятсот вісімдесят чотири тисячі) гривень, - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Судді: