ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Ухвала № 141110023

Озвучення тимчасово недоступне

**ПЕЧЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА**

****757/30242/26-ц

2-9925/26

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2026 року

Суддя Печерського районного суду м. Києва Єрмічова В. В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА\_1 до Державного підприємства «Український інститут інтелектуальної власності», Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» про визнання незаконними та скасування рішень, зобов\`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА\_1 звернулась до Печерського районного суду м. Києва з указаним позовом.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 23.06.2026 позовну заяву залишено без руху та наданий строк позивачу для усунення недоліків.

20\.07.2026 від позивача надійшла заява про виконання вимог ухвали Печерського районного суду м. Києва від 23.06.2026 про залишення позовної заяви без руху.

Дослідивши позовну заяву та додані до неї копії документів, суддя дійшов такого висновку.

Так, позивач ОСОБА\_1 звернулася до суду з позовом до ДП «Український інститут інтелектуальної власності» та Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» про визнання незаконними та скасування рішення Державного підприємства «Український інститут інтелектуальної власності» № 4974/3М/22 від 11.01.2022 про затвердження висновку кваліфікаційної експертизи та відмову в реєстрації торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ\_2» за заявкою № m201920261, а також рішення Апеляційної палати Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» № 81-/2026 від 24.02.2026, затвердженого наказом від 02.04.2026, і зобов\`язання повторно провести кваліфікаційну експертизу зазначеної заявки та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду. Позов обгрунтовано тим, що 16.07.2019 нею подано заявку № m201920261 на реєстрацію торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ\_2» для товарів 32 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг, однак за результатами кваліфікаційної експертизи у реєстрації торговельної марки було відмовлено. ОСОБА\_1 вважає зазначені рішення незаконними та такими, що порушують її права та охоронювані законом інтереси у сфері інтелектуальної власності, оскільки вона є власницею раніше зареєстрованих торговельних марок «ІНФОРМАЦІЯ\_3» та « ІНФОРМАЦІЯ\_1 », а заявлене до реєстрації позначення « ІНФОРМАЦІЯ\_2 » є їх транслітерацією літерами латиниці. Позивач зазначає, що необхідність реєстрації заявленого позначення позивачка пов\`язує з його використанням для маркування мінеральної води, її виробництва, реалізації та експорту, а також із необхідністю забезпечення правової охорони відповідного позначення на зовнішніх ринках. Зокрема ОСОБА\_1 посилається на те, що є кінцевим бенефіціарним власником ТДВ «Свалявські мінеральні води», а також керівницею ТОВ «Корпорація «Українські мінеральні води», які здійснюють діяльність, пов\`язану з видобуванням, розливом, постачанням та реалізацією мінеральної води під позначенням «ІНФОРМАЦІЯ\_1». Позивачка також зазначає про використання позначення «ІНФОРМАЦІЯ\_2» для маркування продукції, яка постачається на експорт, та про необхідність його міжнародної реєстрації для захисту відповідної продукції від можливих порушень прав інтелектуальної власності.

Згідно даних відповіді № 3537507 від 31.10.2026 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА\_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець з 14.05.2008.

За таких обставин, з огляду на предмет заявлених вимог, характер спірних правовідносин та обставини, якими позивач обґрунтовує необхідність реєстрації торговельної марки, суд вважає за необхідне вирішити питання про належність цього спору до предметної юрисдикції судів.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право саме в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб\`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших відносин, крім справ, розгляд яких здійснюється за правилами іншого судочинства.

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб\`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України.

Статтею 20 Господарського процесуального кодексу України визначено предметну та суб\`єктну юрисдикцію господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.

Згідно ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв\`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов\`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03.10.2017 "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб\`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Статтею 45 ГПК України встановлено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб\`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв\`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб\`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб\`єкти підприємництва підприємцями.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 20 ГПК України Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи щодо прав інтелектуальної власності, зокрема: справи у спорах щодо реєстрації, обліку прав інтелектуальної власності, визнання недійсними, продовження дії, дострокового припинення патентів, свідоцтв, інших актів, що посвідчують або на підставі яких виникають такі права, або які порушують такі права чи пов\`язані з ними законні інтереси.

Отже, законодавцем прямо визначено спеціальну предметну юрисдикцію спорів, предметом яких є права інтелектуальної власності, у тому числі спори щодо реєстрації торговельних марок та оскарження рішень, прийнятих за результатами розгляду заявок на їх реєстрацію.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 ГК України громадянин визнається суб\`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується зі статтею 50 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК України зобов\`язання, що виникає між суб\`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб\`єкт (зобов\`язана сторона) зобов\`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб\`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб\`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов\`язаної сторони виконання її обов\`язку, є господарським зобов\`язанням.

Майново-господарські зобов\`язання, які виникають між суб\`єктами господарювання або між суб\`єктами господарювання і негосподарюючими суб\`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов\`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України).

Таким чином, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб\`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб\`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов\`язання, що з нього виникають, є господарськими.

Зобов\`язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов\`язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов\`язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров\`я або смертю (стаття 609 ЦК).

Проте, до підприємницької діяльності фізичних осіб, згідно зі статтею 51 ЦК України, застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Відповідно до статті 52 ЦК України фізична особа - підприємець відповідає за зобов\`язаннями, пов\`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15.05.2003 "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов\`язання (господарські зобов\`язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов\`язаннями, пов\`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Таким чином, з урахуванням суб\`єктного складу та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, характеру спірних правовідносин, даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та належить до юрисдикції господарського суду.

Викладена вище позиція узгоджується з висновками Верховного Суду викладеними в постанові від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс/18) та Великої Палати Верховного Суду викладеними в постанові від 09.10.2019 у справі № 127/23144/18 (провадження № 14-460цс19).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Ураховуючи зазначене вище, позов ОСОБА\_1 до ДП «Український інститут інтелектуальної власності», Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» про визнання незаконними та скасування рішень, зобов\`язання вчинити дії не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, тому у відкритті провадження у справі слід відмовити.

На підставі статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 3, 128, 173, 179, 202-208 ГК України, керуючись статтями 3, 19, 186, 259, 260 ЦПК України, статтями 20, 45 ГПК України, суддя

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА\_1 до Державного підприємства «Український інститут інтелектуальної власності», Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» про визнання незаконними та скасування рішень, зобов\`язання вчинити дії.

Роз\`яснити позивачу, що пред\`явлений позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом п\`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Суддя В. В. Єрмічова