Справа № 461/2460/26 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-сс/811/2022/26 Доповідач: ОСОБА_2
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 вересня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури ОСОБА_6 на ухвалу слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 11 вересня 2026 року,
з участю: прокурора ОСОБА_7 ,
особи, відносно якої розглядалось клопотання ОСОБА_8 ,
захисника ОСОБА_9 ,
перекладача ОСОБА_10 ,
встановила:
даною ухвалою у задоволенні клопотання відмовлено.
Не погоджуючись з ухвалою слідчого судді заступник керівника Львівської обласної прокуратури ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, у якій просить ухвалу слідчого судді скасувати, постановити нову, якою клопотання задоволити, змінити запобіжний захід громадянину республіки Польща ОСОБА_11 ( ОСОБА_12 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , з особистого зобов`язання на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи на запит іноземної держави (екстрадиційний арешт).
В обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що ухвала слідчого судді є незаконною та необґрунтованою.
Звертає увагу на те, що процедура фактичної передачі особи представникам компетентного органу іноземної сторони не може відбутися без обмеження особистої свободи особи та можлива лише у разі застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Вказує, що є обґрунтовані підстави вважати, що ОСОБА_13 може у будь-який момент змінити місце свого проживання та перебування не поставивши до відома прокурора чи суд, що унеможливить подальшу процедури екстрадиції та виконання державою Україною взятих на себе міжнародно-правових зобов`язань.
21.09.2026 року надійшли доповнення до апеляційної скарги від заступника керівника Львівської обласної прокуратури ОСОБА_6 .
У поданих доповненнях до апеляційної скарги заступник керівника Львівської обласної прокуратури ОСОБА_6 зазначає, що рішення центральних ( уповноважених) органів України про видачу ОСОБА_13 компетентним органам Республіки Польща для виконання вироку суду, а також для притягнення до кримінальної відповідальності набули законної сили - 01.09.2026.
Зазначає, що судом першої інстанції не враховано доводів прокурора про те, що заяви, які подані ОСОБА_13 до органів Державної міграційної служби України про надання останньому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, були подані після завершення екстрадиційних перевірок та після прийняття центральними (уповноваженими) органами України рішень про видачу ОСОБА_13 компетентним органам Республіки Польща.
Вказує, що питання надання ОСОБА_13 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту було предметом дослідження обласної прокуратури в ході проведення екстрадиційної перевірки.
Звертає увагу на те, що прокурором не заперечувався факт виконання ОСОБА_13 своїх обов`язків, водночас, станом на даний час обставини які мають безпосереднє відношення до ОСОБА_13 істотно змінились, адже до цього часу останній розумів, що оскарження ним рішення про екстрадицію фактично зупиняє виконання цієї процедури. На даний час рішення центральних (уповноважених) органів про видачу розшукуваної особи набрали законної сили.
Крім того, даний факт істотно впливає на збільшення ризику переховування від органів досудового розслідування та/або суду, адже на даний час ОСОБА_13 усвідомлює те, що фактично юридичні підстави для призупинення або припинення процедури його видачі фактично відсутні, чого до цього моменту протягом часу не було.
Акцентує увагу на тому, що обґрунтування судом першої інстанції наявності міцних соціальних зв`язків ОСОБА_13 звелось до підтвердження місця проживання лише договором оренди ( без підтвердження реєстрації такого у встановленому законом порядку) та проведення дії щодо обліку своєї підприємницької діяльності в минулому (адже на цей час особа у законному порядку підприємницької діяльності на території України не здійснює, відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 22.02.2021 ОСОБА_13 числиться як видалений бенефіціарний власник ТОВ «Галіція Енерджі».
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора ОСОБА_7 , яка підтримала доводи викладені в апеляційній скарзі та просила її задовольнити, пояснення особи, відносно якої розглядалось клопотання ОСОБА_8 та його захисника ОСОБА_9 , які заперечували проти задоволення апеляційної скарги та просили залишити ухвалу слідчого судді без змін, вивчивши матеріали провадження і перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Статтею 370 КПК України передбачено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Колегія суддів вважає, що зазначених вимог закону слідчий суддя при постановленні оскарженої ухвали дотримався в повному обсязі.
Розділ ІХ КПК передбачає особливості міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.
Глава 44 КПК (статті 573 – 594) визначає особливий процесуальний порядок видачі особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку, в рамках міжнародної правової допомоги.
Відповідно до ч. 3 ст. 592 КПК України, у разі відсутності підстав для відстрочення фактичної передачі особи, передбачених частиною першою цієї статті, відповідна обласна прокуратура забезпечує застосування екстрадиційного арешту в порядку, встановленому цим Кодексом.
Згідно частини 6 ст. 584 КПК України, строки тримання особи під вартою та порядок їх продовження визначаються цим Кодексом.
Частина 8 цієї ж статті КПК України визначає, що при розгляді клопотання про екстрадиційний арешт слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.
Відповідно до ч. 10 ст. 584 КПК України, екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше дванадцяти місяців.
Згідно ч. 11, 12, 13 ст. 584 КПК України, у межах цього строку слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, за клопотанням прокурора не рідше одного разу на два місяці перевіряє наявність підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення. За скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника чи законного представника слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, не частіше одного разу на місяць перевіряє наявність підстав для звільнення особи з-під варти. Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту слідчим суддею не перешкоджає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
Таким чином, питання доцільності продовження чи застосування екстрадиційного арешту повинно бути оцінено з дотримання положень КПК України, які визначають порядок застосування запобіжних заходів.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 200 КПК України, на положення якої посилається заступник керівника прокуратури у своєму клопотанні, прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися в порядку, передбаченому статтею 184 цього Кодексу, до слідчого судді, суду із клопотанням про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування, зміну або покладення додаткових обов`язків, передбачених частиною п`ятою статті 194 цього Кодексу, чи про зміну способу їх виконання.
У клопотанні про зміну запобіжного заходу обов`язково зазначаються обставини, які:
1) виникли після прийняття попереднього рішення про застосування запобіжного заходу;
2) існували під час прийняття попереднього рішення про застосування запобіжного заходу, але про які слідчий, прокурор на той час не знав і не міг знати.
Згідно п. 6. ч.2 ст. 183 КПК України, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як до особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв`язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку, в порядку і на підставах, передбачених розділом ІХ цього Кодексу або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Таким чином, положення КПК України визначають можливість застосування відповідного запобіжного заходу до особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв`язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи (екстрадицію) такій державі для виконання вироку.
Статтею 177 КПК України передбачено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам:
1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;
2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;
3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;
4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Згідно приписів ст.183 КПК України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та сьомою статті 176 цього Кодексу.
Запобіжні заходи у кримінальному провадженні обмежують права особи на свободу та особисту недоторканість, гарантовані ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому можуть бути застосовані тільки за наявності законної мети та підстав, визначених КПК України, з урахуванням відповідної практики Європейського суду з прав людини.
Частиною 2 ст. 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ч.1-4 ст. 194 КПК України, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов`язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:
1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;
2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;
3) недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Слідчий суддя, суд зобов`язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті.
Слідчий суддя, суд має право зобов`язати підозрюваного, обвинуваченого прибувати за кожною вимогою до суду або до іншого органу державної влади, визначеного слідчим суддею, судом, якщо прокурор доведе обставини, передбачені пунктом 1 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктами 2 та 3 частини першої цієї статті.
Якщо при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1 та 2 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктом 3 частини першої цієї статті, слідчий суддя, суд має право застосувати більш м`який запобіжний захід, ніж той, який зазначений у клопотанні, а також покласти на підозрюваного, обвинуваченого обов`язки, передбачені частинами п`ятою та шостою цієї статті, необхідність покладення яких встановлена з наведеного прокурором обґрунтування клопотання.
Отже, системний аналіз зазначених положень чинного КПК України вказує на те, що слідчий суддя при вирішенні питання перевірки наявності підстав для тримання особи під вартою повинен оцінити доцільність застосування відповідного запобіжного заходу з дотримання засад, які визначають порядок його обрання.
Колегія суддів підтримує викладені ухвалі висновки слідчого судді та вважає, що під час розгляду клопотання про зміну запобіжного заходу суд першої інстанції правильно застосував положення кримінального процесуального закону, належним чином перевірив наведені стороною обвинувачення обставини та надав їм відповідну правову оцінку.
Як обґрунтовано встановив слідчий суддя, з чим погоджується колегія суддів, клопотання прокурора про зміну запобіжного заходу ОСОБА_14 ( ОСОБА_15 ) з особистого зобов`язання на тримання під вартою (екстрадиційний арешт), тобто з менш суворого на більш суворий, є набрання законної сили наказом Міністерства юстиції України №1011/5 від 16.04.2026 та необхідність забезпечення його виконання.
Колегія суддів погоджується з доводами слідчого судді про те, що клопотання не містить жодного посилання на положення чинного законодавства, які містять імперативну вказівку на обов`язок слідчого судді ухвалити рішення про застосування до відповідної особи запобіжного заходу у виді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) за обставин наведених прокурором, тобто набрання рішення центрального органу виконавчої влади законної сили. Фактично доводи прокурора наведені у клопотанні вказують на те, що така позиція ґрунтується на власному тлумаченні прокурором положень КПК України, зокрема на власній інтерпретації положень ч. 2 ст.593 КПК України, згідно яких: «Передача особи має бути здійснена протягом п`ятнадцяти днів з дати, встановленої для її передачі, крім випадку, передбаченого статтею 588 цього Кодексу. Цей строк може бути продовжено центральним органом України до тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти». Разом з тим, положення зазначеної статті не містять прямої вказівки на обов`язкове застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) до особи щодо якої вирішено питання про її видачу. Більше того, в процесі розгляду клопотання таких норм, які містять пряму вказівку на необхідність застосування виключно відповідного запобіжного заходу прокурором не наведено, а у КПК України такі відсутні. Крім того, прокурором не наведено жодних норм чинного законодавства, які вказують на те, що у ситуації коли рішення про видачу особи іншій державі вступило в законну силу, до неї безальтернативно має бути застосовано в обов`язковому порядку виключно запобіжний захід у виді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт).
Окрім цього, застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) виходячи з того, що положення національного законодавства можуть не містити норм щодо порядку та детального застосування процедури екстрадиції, при умові обрання іншого більш м`якого запобіжного заходу, не можуть вважатися законною підставою для утримання особи під вартою. Тим більше, жодних переконливих аргументів щодо неможливості виконання процедури екстрадиції за умови застосування іншого більш м`якого запобіжного заходу прокурором як під час розгляду клопотання слідчим суддею, так і в ході апеляційного розгляду не наведено та не підтверджено належними доказами.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання прокурора в апеляційній скарзі на розділ XIII Положення з організації конвоювання військовими частинами (підрозділами) Національної гвардії України, затверджене наказом Міністерства внутрішніх справ України 24 грудня 2019 року № 1090, як на підставу для зміни запобіжного заходу на тримання під вартою (екстрадиційний арешт).
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 29 Конституції України та ч. 1 ст. 177 КПК України, підстави та мета застосування й зміни запобіжних заходів, які обмежують право особи на свободу, чітко регламентовані виключно законами України, а саме Конституцією України та КПК України.
Як вірно зазначив слідчий суддя, вказаний вище наказ МВС України визначає порядок організації та несення служби з конвоювання осіб, узятих під варту та/або засуджених до позбавлення волі, у тому числі під час їх екстрадиції, а також забезпечення охорони осіб, узятих під варту та/або засуджених до позбавлення волі, під час судових засідань у судах.
Оскільки на момент розгляду клопотання до особи застосовано запобіжний захід, не пов`язаний з триманням під вартою (особисте зобов`язання), застосування до нього норм підзаконного акта, що регулює порядок конвоювання взятих під варту осіб, є передчасним та процесуально неспроможним, на що обґрунтовано вказав слідчий суддя в оскаржуваній ухвалі.
Оцінюючи наведені обставини у сукупності з долученими копіями документів щодо звернення ОСОБА_16 ( ОСОБА_15 ) до органів Державної міграційної служби України із заявами про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з долученого повідомлення Західного міжрегіонального управління ДМС від 02.07.2026 та 24.08.2026 вбачається, що зазначені вище заяви ОСОБА_16 ( ОСОБА_15 ) з долученими до них матеріалами прийнято до розгляду та надіслано на адресу Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби з метою прийняття всебічного управлінського рішення і проведення додаткових перевірочних заходів у межах міжнародного та національного законодавства.
Згідно з приписами ч. 4 ст. 590 КПК України, рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України.
Зазначена імперативна норма процесуального закону спрямована на безумовне забезпечення гарантій невислання та кореспондує положенням ч. 2 ст. 589 КПК України, ст. ст. 3, 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також фундаментальному міжнародному принципу non-refoulement (невислання), закріпленому у ст. 33 Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принизливих видів поводження і покарання 1984 року.
Сам факт прийняття Міністерством юстиції України рішення про видачу (екстрадицію) особи до звернення останньої за захистом не позбавляє її відповідних гарантій, оскільки ані кримінальне процесуальне законодавство, ані спеціальний Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не встановлюють граничних строків чи часових обмежень для подання такої заяви та зупиняють реалізацію (виконання) рішення про екстрадицію до завершення процедури її розгляду.
Правова оцінка обґрунтованості поданої заяви про надання статусу біженця чи додаткового захисту, а також перевірка мотивів її подання належить до виключної компетенції органів Державної міграційної служби України та підлягає дослідженню під час адміністративної процедури розгляду заяви по суті або її наступного судового оскарження. Слідчий суддя та суд апеляційної інстанції у даній справі не наділені повноваженнями надавати оцінку переконливості заяв особи, поданої до ДМС України, а лише констатують юридичний факт наявності офіційно розпочатої процедури розгляду такої заяви.
Оскільки на час апеляційного розгляду процедура розгляду заяви ОСОБА_16 ( ОСОБА_15 ) у ДМС України триває і рішення по суті не прийнято, на цей час існують законодавчо визначені підстави, які унеможливлюють прийняття та виконання рішення про екстрадиційний арешт.
Окрім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що сторона обвинувачення як під час розгляду клопотання слідчим суддею, так і в ході апеляційного розгляду не заперечувала факт виконання ОСОБА_17 ( ОСОБА_15 ) обов`язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України при застосуванні запобіжного заходу у виді особистого зобов`язання.
За наведених обставин, оцінюючи матеріали провадження, доводи апеляційної скарги та обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком слідчого судді про відсутність законних підстав для задоволення клопотання прокурора та недоведеність обставин, які б виправдовували зміну ОСОБА_14 ( ОСОБА_15 ) наявного запобіжного заходу на більш суворий.
Керуючись ст. ст. 376, 405, 407, 419, 422, 584 КПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Ухвалу слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 11 вересня 2026 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання про зміну запобіжного заходу у виді особистого зобов`язання на тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) відносно ОСОБА_8 – залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з дня її оголошення та касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий
Судді