ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Ухвала № 138777112

Озвучення тимчасово недоступне

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/15168/25

Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1

Провадження № 11-кп/817/282/26

Доповідач - ОСОБА_2

Категорія - ч.1 ст.162 КК України

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 серпня 2026 р. Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду в складі:

головуючого судді - ОСОБА_2 ,

суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

з участю - секретаря ОСОБА_5

прокурора ОСОБА_6

обвинуваченого ОСОБА_7

захисника адвоката ОСОБА_8

потерпілої ОСОБА_9 адвоката ОСОБА_10

розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_10 , в інтересах потерпілої ОСОБА_9 , на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 червня 2026 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025216060000092 від 26 червня 2025 року,

в с т а н о в и л а:

цим вироком

ОСОБА_7 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт. Вишнівець, Кременецького району Тернопільської області, громадянина України, одруженого, на утриманні одна неповнолітня дитина, підприємця, інваліда третьої групи, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого

визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.162 КК України і призначено йому покарання у виді штрафу в дохід держави, в розмірі 100 (сто) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 1 700 (одна тисяча сімсот) гривень.

Цивільний позов потерпілої ОСОБА_9 до ОСОБА_7 про відшкодування моральної шкоди – задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 моральну шкоду в сумі 10 000 грн (десять тисяч гривень).

Згідно вироку суду, 25 червня 2025 року о 18 годині у обвинуваченого ОСОБА_7 , який перебував поблизу будинку АДРЕСА_2 , виник умисел, спрямований на незаконне проникнення на територію домоволодіння, без згоди власника ОСОБА_9 на такі дії.

Реалізуючи свій злочинний умисел, обвинувачений ОСОБА_7 , 25 червня 2025 року о 18 годині, в порушення вимог ст.30 Конституції України, яка гарантує право на недоторканність житла чи іншого володіння особи, ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, діючи умисно, свідомо порушуючи право ОСОБА_9 на недоторканість володіння особи, без відома останньої та її згоди, незаконно проник на територію домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , після чого проник у житловий будинок за вказаною адресою, де перебував упродовж нетривалого періоду часу та в подальшому був виявлений власником даного домоволодіння.

Дії обвинуваченого ОСОБА_7 кваліфіковано за ч.1 ст.162 КК України, тобто незаконне проникнення до житла особи чи до іншого володіння особи.

В апеляційній скарзі представник потерпілої ОСОБА_9 адвокат ОСОБА_10 , вказує, що з вироком суду першої інстанції не погоджується та вважає, що наявні підстави для його скасування у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого ОСОБА_7 , а також істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Апелянт не погоджується із обраним судом покаранням обвинуваченому ОСОБА_7 у виді штрафу в сумі 1 700 грн. і вважає його таким, що не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Вважає, що суд безпідставно при призначенні покарання врахував таку пом`якшуючу обставину як визнання вини, оскільки така обставина не передбачена положеннями ч.1 ст.65 КК України.

Зазначає, що обвинувачений ОСОБА_7 ні під час досудового розслідування, ні під час судового розгляду не сприяв розкриттю кримінального правопорушення, не вибачився перед потерпілою, не осудив своєї протиправної поведінки та її наслідків, не відшкодував останній моральну шкоду, хоча мав таку можливість будучи підприємцем.

Вважає, що в діях обвинуваченого ОСОБА_7 відсутнє щире каяття у вчиненні у вчиненні ним кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст. 162 КК України.

Звертає увагу, що всупереч вимогам ст. 374 КПК України, суд першої інстанції не зазначив у вироку від 01 червня 2026 року підстави для задоволення цивільного позову ОСОБА_9 або відмови у ньому, а також для останньої та її представника є незрозумілими посилання у вироку на часткове задоволення позову в сумі 10 000 тисяч гривень, в межах їх доведеності та обґрунтованості.

Вказує, що суд без відповідного обґрунтування оцінив страждання потерпілої ОСОБА_9 від умисних та протиправних дій ОСОБА_7 в сумі 10 000 грн. моральної шкоди, що на думку апелянта не відповідає тим душевним стражданням, які зазнала потерпіла, а також вимушеним змінам у її житті.

Просить вирок Тернопільського міськрайонного суду від 01 червня 2026 р. відносно ОСОБА_7 . Обвинуваченого за ч.1 ст. 162 КК України скасувати, в частині призначеного покарання та цивільного позову та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 162 КК України та призначити йому покарання у вигляді обмеження волі строком на 3 (три ) роки, та збільшити суму моральної шкоди, яка підлягає стягненню на користь потерпілої ОСОБА_9 з 10 000 (десяти) тисяч гривень до 100 000 (ста тисяч) гривень.

Заслухавши суддю-доповідача, представника потерпілої ОСОБА_9 адвоката ОСОБА_10 , який підтримав подану апеляційну скаргу і, з наведених у ній мотивів, просить скасувати вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та цивільного позову і ухвалити новий вирок, яким призначити обвинуваченому ОСОБА_7 покарання у вигляді обмеження волі строком на 3 роки та збільшити суму морального відшкодування до 100 000 грн.; обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 , які рішення місцевого суду вважають законним та обґрунтованим і тому просять залишити його без зміни та відмовити в задоволенні апеляційної скарги; міркування прокурора, який також заперечив щодо задоволення апеляційної скарги; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до вимог ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Зі змісту ст. 370 КПК України, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та умотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Вирок суду в частині доведення винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення за встановлених судом обставин та кваліфікації його дій за частиною 1 статті 162 КК України в апеляційній скарзі представником потерпілої не оспорюється, тому апеляційним судом в силу ч. 2 ст. 404 КПК України в цій частині не перевіряється.

Фактично в апеляційній скарзі представника потерпілої ОСОБА_9 адвокат ОСОБА_10 ставить питання про скасування вироку суду у зв`язку з невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, а також неправильно вирішеним судом цивільним позовом.

Відповідно до ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Виходячи з указаної мети та принципів справедливості, співмірності й індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їхньої небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК.

Як слідує із змісту апеляційної скарги, апелянт фактично порушує питання про недотримання судом першої інстанції визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання й пов`язані з суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Відповідно до з ч.2 ст.65 КК України та роз`яснень, наведених в п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання”, призначаючи покарання у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним та достатнім для виправлення засудженого й попередження нових злочинів.

Виходячи із змісту вироку Тернопільського міськрайонного суду від 01.06.2026 р. відносно ОСОБА_7 та аналізу матеріалів кримінального провадження, колегія суддів приходить до переконання, що місцевий суд, обираючи покарання, дотримався положень Загальної частини Кримінального кодексу України, вимог ст.65 КК України, та врахував ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, даних про особу винного, а також всі обставини справи, з якими закон пов`язує вирішення даного питання.

Зокрема, судом враховано ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, який відповідно до ст.12 КК України відноситься до кримінальних проступків; особу винного, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, виключно позитивно характеризується, має на утриманні неповнолітню дитину, активно займається волонтерською діяльністю.

До обставина, що пом`якшують покарання суд відніс визнання обвинуваченим своєї вини.

Обставин, що обтяжують покарання судом не встановлено.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_7 підтвердив, що він повністю визнає свою вину у вчиненому, щиро розкаюється та шкодує про свої дії.

При цьому, суд звертає увагу на показання обвинуваченого, які підтверджуються матеріалами кримінального провадження і відповідно до яких до помешкання потерпілої він пішов з метою врегулювання попередньо виниклої між ними конфліктної ситуації. Для цього він відчинив хвіртку, яка не була замкнена, та зайшов на територію її домоволодіння. Після цього зайшов до тамбура житлового будинку та кликав потерпілу, однак відповіді не отримав. При цьому, чув звуки, які, на його думку, свідчили про перебування потерпілої в будинку. Прочекавши близько двох-трьох хвилин, він вирішив зайти до будинку, однак почув гавкіт собаки та крик потерпілої, яка вимагала, щоб він залишив будинок і територію її домоволодіння. Після цього він одразу покинув територію господарства потерпілої.

Тобто, за обставинами справи, які ніким не оспорюються, обвинувачений ОСОБА_7 зайшов на територію домоволодіння ОСОБА_11 через ворота, які не були зачинені з метою врегулювання з нею питань, які попередньо виникли під час проведення ним будівельних робіт і залишив територію вказаного домогосподарства відразу ж на вимогу потерпілої ОСОБА_11 .

Що стосується врахування судом першої інстанції такої пом`якшуючої обставини як визнання вини, на що звертає увагу апелянт, то апеляційний суд зазначає, що незважаючи на відсутність саме такої обставини у переліку обставин, які пом`якшують покарання, визначених ч.1 ст.66 КК України, суд вправі, відповідно до положень ч.3 ст.66 КК України, при призначенні покарання визнати такими, що його пом`якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

Колегія судді звертає увагу, що визнання вини - це позитивна поведінка особи після вчинення злочину, яка полягає в підтвердженні своєї причетності до діяння і хоча й сама по собі не свідчить про щире каяття, проте може бути врахована судом як пом`якшуюча покарання обставина.

Стосовно доводів апелянта про те, що судом належним чином не враховано думку потерпілої, яка просили призначити більш суворе покарання, то колегія суддів зазначає, що думка потерпілого є важливою, але не є єдиною підставою для прийняття судом остаточного рішення.

Суд оцінює думку потерпілого у сукупності з іншими доказами та обставинами справи. При цьому, жоден доказ, включаючи показання чи думку потерпілого, не має для суду наперед встановленої сили.

Як слідує зі змісту вироку, суд першої інстанції, обираючи покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , фактично врахував, у тому числі, думку потерпілої та призначив за ч.1 ст.162 КК України, покарання у виді штрафу в максимальному розмірі, визначеному санкцією вказаної правової норми.

На думку колегії суддів, з урахуванням обставин вчиненого кримінального правопорушення, а також даних про особу обвинуваченого ОСОБА_7 , вид покарання в умовах суспільства, обраний судом першої інстанції, є виваженим, справедливим та таким, що відповідає вимогам статті 65 КК.

Узагальнюючи наведене, апеляційний суд вважає безпідставними доводи апелянта про невідповідність призначеного судом покарання обвинуваченому ОСОБА_7 ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість, оскільки судом призначено покарання, в межах санкції статті обвинувачення за якою його визнано винним, з урахуванням особи обвинуваченого та тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, що повністю узгоджується з приписами ст.65 КК України.

При цьому, колегія суддів вважає, що апелянтом не було наведено аргументованих доводів щодо надмірної м`якості призначеного покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , з огляду на те, що місцевим судом враховано всі обставини, з якими закон пов`язує вирішення цього питання.

Колегія суддів вважає, що визначене судом першої інстанції покарання у виді штрафу в розмірі ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян повністю відповідає ступеню тяжкості вчиненого ОСОБА_7 кримінального проступку та особі обвинуваченого і є достатнім та необхідним для його виправлення та запобігання вчинення нових злочинів.

Це рішення належним чином умотивоване і відповідає вимогам кримінального закону, а тому підстав для скасування вироку через невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі винного і застосування до обвинуваченого більш суворого покарання, про що представник потерпілої ОСОБА_9 адвокат ОСОБА_10 ставить питання в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

Переходячи до іншої вимоги апелянта – заявленого потерпілою до обвинуваченого цивільного позову, який вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01.06.202 р. задоволений частково і на користь потерпілої з обвинуваченого було стягнуто кошти в розмірі 10 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, з чим потерпіла не погоджується і в цій частині також просить вирок суду змінити і збільшити суму стягнення на її користь з обвинуваченого суми моральної шкоди до 100 000 грн, то тут колегія суддів зазначає наступне.

Як слідує з матеріалів провадження, в суд першої інстанції потерпілою ОСОБА_9 , у порядку передбаченому ст. 128 КПК України, було подано цивільний позов, у якому вона просила суд стягнути з ОСОБА_7 моральну шкоду в розмірі 100 000 грн.

Враховуючи позиції учасників кримінального провадження, а також виходячи з фактичних обставин справи і доводів самої потерпілої, суд першої інстанції, на переконання колегії суддів дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового задоволення цивільного позову потерпілої ОСОБА_9 і порушень в цій частині апеляційним судом також не встановлено.

Вирішуючи питання про розмір моральної шкоди, який підлягає відшкодуванню потерпілій ОСОБА_9 , судом першої інстанції було правильно враховано положення Постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до якої, відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має враховувати засади розумності, виваженості та справедливості.

Окрім того, суд повинен виходити також і з природно-правового уявлення про право людини на відшкодування моральної шкоди. Це виявляється, головним чином, у посиланні на міркування справедливості як головного мотиву присудження відповідної компенсації, а крім того у самій формі констатації факту заподіяння немайнових втрат та особливостей їх індивідуального вияву, оскільки судове рішення постає як практичне втілення принципу розумності, результат об`єктивної, всебічно зваженої оцінки обставин справи у їх сукупності.

Усвідомлення взаємозв`язку відшкодування моральної шкоди з правом на доступ до ефективного юридичного захисту вочевидь має спиратися на загальне переконання у спроможності юрисдикційного органу сформувати обґрунтоване уявлення щодо наявності та специфіки втілення моральної шкоди, що зазвичай виникає за подібних життєвих обставин.

За таких обставин, аналізуючи суть самого порушення прав потерпілої, виходячи зі справедливих й розумних критеріїв належного розміру відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції правильно та мотивовано визначив розмір відшкодування завданої моральної шкоди у 10 000 гривень, що дійсно є достатнім для компенсації немайнових втрат, які в інший, негрошовий спосіб, поновити неможливо, та реальним з точки зору виконання судового рішення як складової права на справедливий суд та однієї з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відтак цивільний позов обґрунтовано було задоволено судом лише частково.

Таким чином, за результатом перевірки оскаржуваного судового рішення колегією суддів не встановлено обставин, які б ставили під сумнів законність і обґрунтованість вироку суду першої інстанції в межах предмету апеляційного перегляду.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає вирок законним, обґрунтованим, вмотивованим і справедливим, у зв`язку з чим апеляційна скарга представника потерпілої підлягає залишенню без задоволення.

Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 409, 419 КПК України колегія суддів, —

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника потерпілої ОСОБА_9 адвоката ОСОБА_10 залишити без задоволення, а вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 червня 2026 року відносно ОСОБА_7 — без змін.

Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.

Головуючий

Судді