УХВАЛА
27 липня 2026 року
м. Київ
cправа № 908/837/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Кролевець О.А.
за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД"
на рішення Господарського суду Запорізької області
(суддя - Азізбекян Т.А.)
від 26.06.2024
та постанову Центрального апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Іванов О.Г., судді: Верхогляд Т.А., Парусніков Ю.Б.)
від 16.04.2026
у справі №908/837/24
за позовом ОСОБА_1
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД", ОСОБА_2
про визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна,
за позовом ОСОБА_1
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД"
про стягнення 3 853 367,76 грн,
за участю представників учасників справи:
позивача - Бондарєв Е.М.
відповідача 1 - Архіпов О.Ю.
відповідача 2 - не з`явилися
ВСТАНОВИВ:
Фізичною особою ОСОБА_1 подано до Господарського суду Запорізької області (в системі "Електронний суд") позовну заяву з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД" (далі ТОВ "Арена Груп ЛТД") та фізичної особи ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна від 18.10.2023, укладеного між ТОВ "Арена Груп ЛТД" та ОСОБА_2 , посвідчений Чепковою О.В., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за № 4035.
Фізичною особою ОСОБА_1 подано до Господарського суду Запорізької області (в системі "Електронний суд") позовну заяву до Товариства з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД" про стягнення вартості частки учасника, належної йому при виході з товариства в розмірі 3 803 367,76 грн, вартості додаткового вкладу до статутного капіталу товариства в розмірі 50 000,00 грн, а всього 3 853 367,76 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після підписання протоколу загальних зборів 20.03.2023, позивачем подано державному реєстратору заяву про вихід із товариства, оскільки як вказує позивач, вихід з товариства був єдиною можливістю зберегти фактичну вартість належної їй частки.
24.03.2023 позивачка направила на адресу відповідача-1 та усім учасникам товариства повідомлення про вихід з товариства з наданням документів, які підтверджують вказаний факт, та вимагала:
- не пізніше ніж протягом 30 днів з дня, коли товариство отримало чи мало отримати цей лист, повідомити ОСОБА_1 вартість її частки станом на 19.03.2023;
- протягом одного року з дня, наведеного в попередньому абзаці, виплатити позивачці вартість її частки.
Позивач вказує, що продавши нерухоме майно своєму бенефіціарному власнику, відповідач одразу ж не оплатив позивачці вартість належної їй частки за рахунок коштів, отриманих від продажу, що свідчить про фраудаторність оспорюваного договору, адже за висновками позивача, його укладено з прямою метою уникнути належного розрахунку.
За висновками позивача, ОСОБА_1 не пізніше 27.03.2024 мала отримати від товариства вартість належної їй частки у товаристві, а про розмір такої виплати відповідач мав повідомити позивача не пізніше 26.04.2023. За розрахунком позивача, вартість частки ОСОБА_1 (27,5%), становить - 3 803 367,76 грн.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 18.04.2024 у справі № 908/837/24 ухвалила прийняти справу № 908/987/24 до провадження, об`єднати в одне провадження справи № 908/837/24 і № 908/987/24; присвоїти об`єднаній справі № 908/837/24.
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 26.06.2024 у справі №908/837/24 позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД" на користь ОСОБА_1 вартість частки учасника, належної йому при виході з товариства, в розмірі 3 803 367,76 грн, вартість додаткового вкладу до статутного капіталу товариства в розмірі 50000,00 грн. Визнано недійсним договір купівлі - продажу нерухомого майна від 18.10.2023, який укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД" та ОСОБА_2 , посвідчений Чепковою О.В., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 4035.
Задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення вартості частки учасника, належної йому при виході з товариства, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості ринкова вартість спірного нерухомого майна - 16 469 428,20 грн. За відкритими даними фінансової звітності ТОВ "Арена Груп ЛТД" за звітний період 2022 року, обсяг його зобов`язань становив 2 639 000,00 грн, таким чином, ринкова вартість часток всіх учасників товариства на дату оцінки становить - 13 830 428,20 грн (16 469 428,20 - 2 639 000,00).
Отже, вартість частки ОСОБА_1 (27,5 %) становить - 3 803 367,76 грн. При цьому ця сума є найменшою, оскільки не враховує вартості інших активів товариства (зокрема, не взяті при розрахунку доходи від здачі нерухомого майна в оренду).
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ТОВ "Арена Груп ЛТД" продав нерухоме майно, знаючи про наявність фінансових зобов`язань перед ОСОБА_1 , яка, володіючи корпоративними правами в товаристві, опосередковано є співвласницею цього нерухомого майна та має право при виході з товариства на компенсацію частини його вартості; відповідач-1 продав нерухоме майно на користь відповідача-2, який є іншим учасником товариства, тож, в результаті оспорюваного договору одноосібно придбав право власності на об`єкт, який складав майнову основу сукупності корпоративних прав всіх учасників товариства, в тому числі ОСОБА_1 , яка вийшла з товариства, але на дату укладення договору не отримала фінансової компенсації вартості своєї частки; відповідач-1 продав нерухоме майно не враховуючи, що вказаний майновий актив є чи не єдиним активом та одночасно головним джерелом отримання прибутку за основним видом господарської діяльності (здача в оренду нерухомого майна).
Той факт, що ТОВ "Арена Груп ЛТД", продавши нерухоме майно своєму бенефіціарному власнику і одразу ж не сплативши ОСОБА_1 вартість належної їй частки за рахунок коштів, отриманих від продажу нерухомого майна, свідчить про фраудаторність оспорюваного договору.
Додатковим рішенням Господарського суду Запорізької області від 23.07.2024 у справі №908/837/24 заяву ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ТОВ "Арена Груп ЛТД" на її користь 41 535,00 грн витрат на професійну правничу допомогу; стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивачки 41 535,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16.04.2026 рішення Господарського суду Запорізької області від 26.06.2024 у справі №908/837/24 в частині визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна від 18.10.2023, який укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД" та ОСОБА_2 , посвідчений Чепковою О.В., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 4035 - скасовано. Прийнято в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову. В іншій частині рішення Господарського суду Запорізької області від 26.06.2024 у справі №908/837/24 залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновками місцевого господарського суду в частині стягнення на користь позивачки вартості частки учасника, належної йому при виході з товариства та вартості додаткового вкладу, виходив з того, що докази позивача на підтвердження вартості частки ОСОБА_1 (27,5 %) у товаристві станом на 19.03.2023 у розмірі 3 803 367,76 грн, є більш вірогідними, ніж докази та доводи, надані відповідачами-1, 2 на спростування таких обставин.
Скасовуючи рішення місцевого господарського суду в частині визнання недійсним (фраудаторним) договору купівлі-продажу нерухомого майна від 18.10.2023, суд апеляційної інстанції виходив з того, що визнання недійсним правочину само по собі не призведе до повернення відповідачем-2 ТОВ "Арена Груп ЛТД" переданого за договором купівлі-продажу нерухомого майна, оскільки позивач не заявив вимогу про застосування наслідків його недійсності, застосування певних зобов`язально-правових або речово-правових способів захисту прав боржника на таке майно, яке фактично вибуло з його майнової сфери. Тому обраний позивачем у цій справі спосіб судового захисту є неефективним, що становить самостійну підставу для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин.
Не погоджуючись з постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16.04.2026 у справі №908/837/24, ОСОБА_1 звернулась з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення що вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 18.20.2023 та залишити в силі рішення суду першої інстанції в цій частині.
Підставами касаційного оскарження ОСОБА_1 визначила пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
ОСОБА_1 підставою касаційного оскарження зазначає пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 17.11.2023 у справі №910/12832/21, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18, від 13.02.2024 у справі №910/2592/19, від 21.12.2021 у справі №148/2112/19, від 21.12.2021 у справі №504/3085/20 (щодо застосування статей 15, 16 Цивільного кодексу України; абз. 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Також не погоджуючись з рішенням Господарського суду Запорізької області від 26.06.2024 та постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16.04.2026 у справі №908/837/24, Товариство з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД" звернулось з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції та прийняти нове рішення.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД" підставою касаційного оскарження зазначає пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень частини восьмої статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" у взаємозв`язку з нормами процесуального права щодо належності доказів.
Також підставою касаційного оскарження зазначає пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №925/1165/14 (щодо застосування статті 76 Господарського процесуального кодексу України та частини восьмої статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю"); від 01.08.2022 у справі №903/522/21 від 14.07.2021 у справі № 902/834/20, від 13.08.2021 у справі №917/1196/19, від 30.09.2021 у справі №927/110/18, від 23.12.2021 у справі № 5015/45/11 (914/1919/20) (щодо застосування частини першої статті 99 Господарського процесуального кодексу України).
У відзиві на касаційну скаргу товариства ОСОБА_1 проти вимог та доводів останньої заперечує, просить касаційну скаргу відповідача-1 залишити без задоволення, а оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення вартості частки учасника, належної йому при виході з товариства, вартості додаткового вкладу, залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що суди зробили правомірний висновок на підставі наявних матеріалів справи і не спростований скаржником, оскільки станом на дату звернення позивача з позовом товариство вимоги позивача як учасника товариства, який офіційно вийшов зі складу його учасників, не виконав, вартість частки ОСОБА_1 не повідомив, копії документів необхідних для розрахунку не надав, розрахунки не здійснив. Дії товариства, який не надав позивачу документи для розрахунку вартості його частки у складі товариства, самостійно не розрахував вартість частки позивача у складі товариства, не розрахувався з колишнім учасником, не надав контррозрахунок вартості частки, не надав відзиву під час слухання справи в господарському суді, а потім в апеляційному порядку оскаржив рішення ухвалене за його участю, суперечить попередній поведінці і є недобросовісними.
Місцевий господарський суд, задовольняючи позовні вимоги учасника товариства, що вибув в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, виходив з того, що ТОВ "Арена Груп ЛТД" продало нерухоме майно, знаючи про наявність фінансових зобов`язань перед ОСОБА_1 , яка, володіючи корпоративними правами в товаристві, опосередковано є співвласницею цього нерухомого майна та має право при виході з товариства на компенсацію частини його вартості; відповідач-1 продав нерухоме майно на користь відповідача-2, який є іншим учасником товариства, тож, в результаті оспорюваного договору одноосібно придбав право власності на об`єкт, який складав майнову основу сукупності корпоративних прав всіх учасників товариства, в тому числі позивачки, яка вийшла з товариства, але на дату укладення договору не отримала фінансової компенсації вартості своєї частки; відповідач-1 продав нерухоме майно не враховуючи, що вказаний майновий актив є чи не єдиним активом та одночасно головним джерелом отримання прибутку за основним видом господарської діяльності (здача в оренду нерухомого майна).
Суд апеляційної інстанції, в свою чергу, дійшов висновку, що визнання недійсним правочину само по собі не призведе до повернення відповідачем-2 (іншим учасником) товариству переданого за договором купівлі-продажу нерухомого майна, оскільки позивач не заявив вимогу про застосування наслідків його недійсності, застосування певних зобов`язально-правових або речово-правових способів захисту прав боржника на таке майно, яке фактично вибуло з його майнової сфери. Тому обраний позивачем у цій справі спосіб судового захисту є неефективним, що становить самостійну підставу для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин.
Виходячи із обставин розглядуваної справи, позивачка, звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, вчиненого товариством, обґрунтовувала позов порушенням її прав на отримання вартості частки, що сплачується учаснику товариства при виході із нього.
Отже, суть спірних правовідносин у цій справі полягає в тому, що колишній учасник господарського товариства, якою є позивачка у справі, оспорює правочин, укладений таким господарським товариством за наслідком його господарської діяльності, обґрунтований порушенням її прав на отримання вартості частки, що сплачується учаснику товариства при виході із нього.
Відповідно до частин першої, третьої та шостої статті 961 Цивільного кодексу України права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та установчих документів товариства.
Учасники (засновники, акціонери, пайовики) юридичної особи мають право у порядку, встановленому установчим документом та законом: 1) брати участь в управлінні юридичною особою у порядку, визначеному установчим документом, крім випадків, встановлених законом; 2) брати участь у розподілі прибутку юридичної особи і одержувати його частину (дивіденди), якщо така юридична особа має на меті одержання прибутку; 3) у випадках, передбачених законом та установчим документом, вийти з юридичної особи; 4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, паїв та інших об`єктів цивільних прав, що засвідчують участь у юридичній особі, у порядку, встановленому законом; 5) одержувати інформацію про діяльність юридичної особи у порядку, встановленому установчим документом; 6) одержати частину майна юридичної особи у разі її ліквідації в порядку та у випадках, передбачених законом, установчим документом (право на ліквідаційну квоту).
Корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав.
Отже правовідносини, що виникли між сторонами справи, у розумінні положень закону є корпоративними.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 15.10.2019 у справі № 905/2559/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18, від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц сформована правова позиція про те, що укладення договору господарським товариством не порушує корпоративні права учасника товариства.
У наведених постановах Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, таких висновків:
1) договори, укладені посадовою особою (виконавчим органом) господарського товариства без передбаченої статутом згоди загальних зборів, не порушують прав та інтересів учасників такого товариства, оскільки:
- згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від імені товариства. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства права не мають;
- за договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуває товариство як сторона договору. При цьому правовий стан (сукупність прав та обов`язків) безпосередньо учасників цього товариства жодним чином не змінюється;
- підписання виконавчим органом товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди учасників цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника, оскільки директор діяв саме від імені товариства, а не його учасника;
2) інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників товариства також не завжди збігаються, тому, вирішуючи питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту, суди мають враховувати баланс інтересів усіх учасників та самого товариства, уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються тільки зборами учасників товариства;
3) відсутність порушення спірним договором прав та інтересів позивача є самостійною підставою для відмови у позові, тому нема підстав надавати оцінку дійсності спірного договору.
Відтак укладення товариством правочину з відчуження належних йому на праві власності активів не є прямим порушенням прав та інтересів учасника товариства на участь у товаристві та управління ним, навіть якщо волевиявлення учасника на зборах учасників щодо можливості певного розпорядження активами товариства не збігається з колективним рішенням зборів учасників. Таке рішення зборів учасників є результатом діяльності найвищого органу управління товариством, і навіть у випадку визнання його недійсним за рішенням суду - це не може бути безумовною підставою для визнання недійсним укладеного правочину в порядку статті 215 Цивільного кодексу України.
Колегія суддів вважає за необхідне уточнити висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постановах від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 15.10.2019 у справі № 905/2559/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18, від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц щодо наявності права на звернення до суду колишнього учасника товариства з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна товариства, вчиненого самим товариством на розпорядження власним майном, який обґрунтовує порушення своїх прав на отримання вартості частки, що сплачується учаснику товариства при виході із нього, що випливають з поняття корпоративних відносин.
Щодо ефективності обраного позивачкою способу захисту про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
У цій справі перед Верховним Судом постало питання щодо ефективного способу захисту у разі визнання недійсним правочину купівлі-продажу нерухомого майна, наслідком якого стало відчуження відповідачем-1 (товариством), який є боржником, на користь відповідача-2 (учаснику товариства) нерухомого майна.
Відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним - таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.
За частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Отже, визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондувалися з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, який нещодавно втратив чинність.
За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Велика Палата Верховного Суду послідовно у своїх рішеннях викладала висновок, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.02.2022 року у справі № 761/36873/18.
У судовій практиці Верховного Суду сформувався сталий підхід, за якого застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.02.2026 у справі №910/6654/24 виснувала позицію щодо можливості позаконкурсного оспорення господарського договору як фраудаторного.
При цьому зазначила, що метою позаконкурсного оспорення господарського договору як фраудаторного, є повернення боржнику майна задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Належним способом у цьому разі є відновлення становища, яке існувало до порушення і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює прав позивача, то суд може застосувати інший ефективний спосіб захисту порушеного права в межах заявлених позовних вимог.
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду послалася на власний висновок, викладений у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154), за яким якщо на виконання спірного правочину товариство сплатило кошти або передало інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспореного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна.
У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України).
За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 10.09.2025 у справі № 367/252/24, від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.
Однак, посилаючись на висновки як релевантні, Велика Палата Верховного Суду у справі №910/6654/24 дійшла висновку, що у разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.
При цьому, формулюючи такий висновок Велика Палата Верховного Суду не зазначила, яким саме чином права та інтереси кредитора в позаконкурсному оспорюванні будуть поновлені за вимогою про визнання недійсними фраудаторних договорів, зокрема, чи буде наслідком задоволення цієї вимоги приведення сторін цього договору до попереднього стану, що дозволить задовольнити вимоги кредитора.
Колегія суддів враховує, що вимога про визнання недійсним договору може бути заявлена як стороною правочину, так і будь-якою заінтересованою особою, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. При цьому вимоги такої заінтересованої особи мають бути спрямовані на приведення сторін правочину до того стану, який вони мали до вчинення оспорюваного правочину (стаття 215 Цивільного кодексу України).
Позов у справі, що переглядається, заявлений позивачкою, яка не є стороною спірного правочину, та інтерес її полягає у поверненні боржнику майна, на яке можна звернути стягнення, у контексті чого колегія суддів враховує, що особи, які уклали фраудаторний правочин, не зацікавлені у приведення правовідносин у попередній стан до вчинення цього правочину, тобто у поверненні майна у власність боржника.
Наведене спонукає до висновку про те, що у подібних справах щодо оспорення заінтересованою особою - кредитором правочину, вчиненого боржником з метою недопущення звернення стягнення на його майно, і за яким відбулось відчуження майна боржника, ефективним способом захисту є поєднання вимоги про визнання недійсним фраудаторного правочину з вимогою, спрямованою на повернення майна боржнику або застосування інших наслідків недійсності правочину, оскільки за такого поєднання у разі задоволення позову сторони правочину будуть приведені у стан, який був до укладення спірного договору.
Кредитор, у випадку задоволення позову, є стягувачем за такою вимогою, а боржник і особа, яка набула майно за недійсним правочином - боржниками, зобов`язаними виконати рішення.
Цей комплекс взаємопов`язаних вимог становить окремий предмет позову (визнання недійсним правочину і застосування наслідків недійсності правочину), не тотожний повністю чи в частині оспорюванню правочину, за яким виконання не відбулось (для ефективного оспорювання якого достатньо визнання правочину недійсним).
Саме такий підхід надає можливість особі кредитора, який не є стороною спірного правочину, ефективно поновити свої права та інтереси, про захист яких він власне і звернувся до суду.
Наведене відповідає правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постановах від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, від 10.09.2025 у справі № 367/252/24, так і сталої позиції щодо ефективного способу захисту і поновлення прав та інтересів кредитора - третьої особи у спорах про визнання недійсним договорів, на які хоч і міститься посилання в постанові від 04.02.2026 у справі №910/6654/24, однак сформовано протилежні висновки за відсутності обґрунтування такої позиції, так і сталої позиції щодо ефективного способу захисту і поновлення прав та інтересів кредитора - третьої особи у спорах про визнання недійсними договорів.
Поряд з цим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про наявність різних підходів до правозастосування у цій категорії справ, що зумовлює необхідність формування Великою Палатою Верховного Суду єдиного підходу до їх вирішення.
Так у постановах від 15.07.2026 у справі №904/4459/23, від 21.05.2026 у справі №756/7246/23 (Касаційний цивільний суд), від 07.07.2026 у справі №903/135/23 (903/584/24) (Касаційний господарський суд), які були прийняті після прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови у справі №910/6654/24, висновки Верховного Суду полягають у можливості оскарження фраудаторного правочину третьою особою (кредитором, не стороною правочину) від власного імені, а також у тому, що належному способу захисту прав чи інтересів відповідного кредитора відповідає вимога про визнання правочину недійсним, тобто без її поєднання з вимогою про застосування наслідків недійсного правочину. Тим самим, Верховний Суд фактично визнав, що обраний позивачем спосіб захисту є належним та ефективним.
Тоді як у постановах від 27.05.2026 у справі 527/2507/24 (Касаційний цивільний суд), від 06.05.2026 у справі №127/4632/25 (Касаційний цивільний суд) Верховний Суд навпаки дійшов висновків про можливість задоволення позовних вимог кредитора (заінтересованої особи) про визнання правочину недійсним (фраудаторним) у поєднанні з вимогами про застосування наслідків недійсного правочину, зокрема повернення майна, відновлення права власності.
У постанові від 07.05.2026 у справі 922/2427/25 Касаційний господарський суд за позовом кредитора (заінтересованої особи) визнав за можливе задовольнити вимоги останнього про визнання недійсним договору, за яким боржник продав частку третій особі (першому покупцю), як фраудаторного, а також витребувати продану частку на користь боржника від особи (другого покупця), якій цю частку було продано першим покупцем.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає за необхідне уточнити висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2026 у справі №910/6654/24 шляхом визначення, яким саме чином права та інтереси кредитора в позаконкурсному оспорюванні будуть поновлені за вимогою про визнання недійсними фраудаторних правочинів, зокрема, чи буде наслідком задоволення цієї вимоги приведення сторін цього договору до попереднього стану, що дозволить задовольнити вимоги кредитора.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Отже, передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, що забезпечить дотримання фундаментальних прав людини на звернення до суду та судовий захист.
Частиною четвертою статті 302 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 303 Господарського процесуального кодексу України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій-четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 302 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про наявність підстав для передачі справи № 908/837/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
У Х В А Л И В:
Передати справу № 908/837/24 за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Арена Груп ЛТД" на рішення Господарського суду Запорізької області від 26.06.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16.04.2026 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту оголошення та оскарженню не підлягає
Головуючий В. Студенець
Судді С. Бакуліна
О. Кролевець