ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Ухвала № 137922181

Озвучення тимчасово недоступне

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 [email protected]

УХВАЛА

про зупинення провадження у справі

"25" червня 2026 р. Справа№ 910/4552/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Коротун О.М.

Буравльова С.І.

при секретарі судового засідання Муковоз В.І.,

за участю представників:

від позивача - Чекман М.П., Шульженко Д.Ю., Караговнік А.Ю.,

від відповідача - Прокопенко І.І.,

від третьої особи - Міністерства культури України - Мнацаканян С.А., Яцишен Д.В.,

від третьої особи - Київської Митрополії Української Православної Церкви - Задніпряний В.В.,

від ОСОБА_1 , ОСОБА_2, ОСОБА_3 (особи, які не брали участі у справі) - ОСОБА_4,

за апеляційними скаргами ОСОБА_1 (особа, яка не брала участі у справі), ОСОБА_2 (особа, яка не брала участі у справі), ОСОБА_3 (особа, яка не брала участі у справі) та Свято - Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічий монастир/Української Православної церкви на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 у справі №910/4552/23 (суддя Сташків Р.Б., повний текст складено - 17.08.2023) за позовом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви до Національного заповідника "Києво-Печерська лавра", за участю третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерства культури України, та третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Київської Митрополії Української Православної Церкви, про визнання недійсним правочину.

ВСТАНОВИВ наступне.

На розгляд Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічого монастиря/Української Православної Церкви (далі - позивач, Монастир) до Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" (далі - відповідач, Заповідник) у якому позивач просить суд:

- визнати недійсним правочин щодо односторонньої відмови Заповідника від договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - Договір), укладеного 19.07.2013 між Заповідником та Монастирем;

- застосувати наслідки недійсності правочину щодо односторонньої відмови Заповідника від цього Договору шляхом визнання за Монастирем права користування майном відповідно до умов Договору.

Позов мотивовано тим, що у 2013 році на підставі Договору позивачу були передані у безоплатне користування зазначені у цьому Договорі споруди Києво-Печерської Лаври. Монастирем 10.03.2023 від Заповідника отримано лист (попередження) №04-24/222, яким відповідач попередив позивача про розірвання Договору з 29.03.2023 на підставі пункту 8.1 цього Договору. Цей односторонній правочин про розірвання Договору позивач вважає неправомірним, немотивованим та таким, що не породжує для нього жодних правових наслідків.

Позивач зазначає, що:

- оспорюваним правочином про односторонню відмову від Договору порушується його право на користування спірним майном;

- відповідач не мав права в односторонньому порядку, без відповідного судового рішення, відмовитися від Договору;

- відповідачем не доведено наявність однієї з двох підстав, передбачених у пункті 8.1 Договору, для ініціювання односторонньої відмови від Договору, а саме: нецільового використання позивачем майна або утримання останнього у неналежному стані;

- відповідачем у вищевказаному листі-попередженні про односторонню відмову від Договору не було надано строк для усунення позивачем виявлених недоліків;

- ця відмова не була належним чином обґрунтована, оскільки в ній здійснено посилання на висновки Міжвідомчої робочої групи та лист Міністерства культури та інформаційної політики України від 09.03.2023 № 06/34/2234-23, однак ці висновки і лист не були додані, а також не було зазначено конкретних порушень, виявлених цими органами державної влади;

- крім того, ці порушення були виявлені органами державної влади, а не самим відповідачем, і їх висновки для відповідача носили лише рекомендаційний характер;

- позивач не визнає ті порушення, які зазначені у цих висновках Міжвідомчої робочої групи, і вважає, що ним спірне майно утримувалося у належному стані та використовувалося за передбаченим у Договорі цільовим призначенням;

- висновки Міжвідомчої робочої групи не підтверджені належними та допустимими доказами.

05.07.2023 позивачем було подано заяву про зміну підстав позову шляхом їх розширення (яка по суті є додатковим обґрунтуванням позовних вимог, а тому прийнята судом до розгляду), у якій позивачем вказано, зокрема, наступне.

На переконання позивача, у випадку виявлення Заповідником нецільового використання майна або його утримання у неналежному стані, відповідач мав направити відповідне попередження Монастирю з вимогою усунути виявлені порушення та надати для цього користувачу розумний строк. Позивач вважає, що лише у випадку невиконання користувачем вимог Заповідника та продовження нецільового використання майна або його утримання у неналежному стані Заповідник мав право повідомити Монастир про розірвання Договору на підставі пункту 8.1 Договору.

Усупереч цьому, Заповідник листом від 10.03.2023 № 04-24/222 повідомив про розірвання Договору з 29.03.2023, однак не навів конкретних фактів, обставин, доказів використання державного майна не за цільовим призначенням та/або його неналежного утримання, як і будь-яких фактів порушень інших умов Договору, завдання такими порушеннями істотної шкоди йому як балансоутримувачу, що могло бути підставою для розірвання Договору в судовому порядку.

На думку позивача, жоден із наданих первинних документів, на підставі яких було прийнято результати перевірки не підтверджує і не може підтверджувати нецільове використання майна або утримання його у неналежному стані позивачем.

Позивач вважає, що Заповідник неправомірно використав положення пункту 8.1 Договору для його одностороннього розірвання.

Відповідач у наданому 24.04.2023 відзиві позов не визнав. Свої заперечення мотивував тим, що:

- право відповідача на односторонню відмову від Договору передбачено пунктом 8.1 Договору;

- порушення позивачем умов Договору та вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини неодноразово встановлювалися Заповідником, а також підтверджуються висновками Міжвідомчої робочої групи на який посилався відповідач у оспорюваному листі-попереджені про розірвання Договору;

- відповідачем виявлені факти ремонтних та будівельних робіт на об`єктах, переданих Монастирю у користування за Договором, без відповідних дозволів та належної проектної документації, і без погодження із Заповідником;

- Монастирем на території Заповідника було здійснено самовільне будівництво ряду капітальних споруд, здійсненні архітектурні та ландшафтні перетворення без відповідних погоджень;

- відповідачем було виявлено, що Монастир порушував умови користування спірним майном, а саме - встановив наявність у корпусах Нижньої Лаври Заповідника третіх юридичних осіб, яким Монастир передав у користування будівлі без отримання дозволу Заповідника.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 у справі №910/4552/23 у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, ухвалюючи вказане рішення, виходив з наступного:

на момент укладання Договору і на теперішній час частина 2 статті 793 ЦК України встановлювала для сторін дотримання обов`язкової нотаріальної форми правочину, за умови використання майна понад три роки;

хоча на час укладення Договір, який не встановлював певний строк користування, у т.ч. понад три роки, формально відповідав зазначеним вище вимогам закону, проте через три роки використання він набув ознак нікчемності згідно з вимогами статей 220, 793, 828 ЦК України;

позивач, бажаючи використовувати передане за Договором майно понад три роки, на виконання вимог вищевказаних норм ЦК України щодо дотримання обов`язкової нотаріальної форми Договору, діючи добросовісно і розумно, повинен був звернутися до відповідача із вимогою про нотаріальне посвідчення Договору, а у випадку ухилення відповідача від його нотаріального посвідчення, звернутися до суду з відповідним позовом про визнання Договору дійсним;

із матеріалів справи не убачається, що якась із сторін ухилялася від нотаріального посвідчення Договору, і що існує відповідне судове рішення за позовом будь-якої із сторін про визнання Договору дійсним;

суд не має права виходити за межі позовних вимог і самостійно, без відповідної позовної вимоги, встановлювати чинність Договору, щоб не порушувати принцип диспозитивності господарського судочинства, який викладений зокрема у статті 14 ГПК України;

відтак, суд дійшов висновку про недійсність (нікчемність) Договору;

у зв`язку із встановленням судом факту недійсності (нікчемності) Договору, останній не породжує для позивача право на користування спірним майном, яке виникало на підставі цього Договору;

прийняте відповідачем рішення про відмову від Договору (оспорюваний правочин) призвело до досягнення легітимної мети встановленої статтею 653 ЦК України, а саме потягло припинення взаємних зобов`язань сторін, якими вони були пов`язані до цього цим Договором;

за встановлених обставин недійсності правочину, передбаченої законом, припинення вказаного правовідношення у незаборонений законом спосіб, суд вважав правомірним, а дії відповідача такими, що здійснені ним від імені власника у межах повноважень власника щодо здійснення контролю над належним йому майном.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач та скаржники ( ОСОБА_1 (особа, яка не брала участі у справі), ОСОБА_2 (особа, яка не брала участі у справі), ОСОБА_3 (особа, яка не брала участі у справі) звернулися до Північного апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких просять скасувати вказане рішення суду та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В ході здійснення апеляційного провадження від позивача 04.03.2026 надійшла заява про зупинення апеляційного провадження у даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №910/1609/26.

В обґрунтування вказаної заяви позивач посилається на те, що справа №910/1609/26 пов`язана з даною справою, оскільки результат вирішення у спорі про тлумачення правочину матиме безпосередній вплив на розгляд даної справи, зокрема, в частині з`ясування питання, які умови правочину з дострокового розірвання за ініціативою відповідача мають перевагу.

Колегія суддів, розглянувши вказану заяву в судовому засіданні 25.06.2026, дійшла висновку про її задоволення, з огляду на наступне.

Стосовно строку подання вказаної заяви колегія суддів враховує, що провадження у справі №910/1609/26 було відкрито 03.03.2026 та вже 04.03.2026 позивачем вказана заява про зупинення була подана до Північного апеляційного господарського суду.

Крім цього, колегія суддів враховує наступні висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 05.03.2025 у справі №910/13175/23 (п. 7.54):

«Здійснюючи у цій справі тлумачення частини третьої статті 195 ГПК України, яка передбачає, що провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупиняється тільки з підстав, встановлених пунктами 1-3-1 частини першої статті 227 та пунктом 1 частини першої статті 228 цього Кодексу, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що з огляду на норми частини першої статті 177, статті 181, частин першої та другої статті 182 ГПК України, лише у загальному позовному провадженні здійснення підготовчих дій до розгляду справи по суті виділено в окрему стадію і містить перелік питань, які має з`ясувати суд до того, як приступить безпосередньо до розгляду справи по суті.

Отже, оскільки частина третя статті 195 ГПК України (частина третя статті 210 ЦПК України та частина третя статті 193 КАС України) встановлює обмеження переліку підстав, з яких суд має право або зобов`язаний зупинити провадження у справі, і такі обмеження встановлені саме для стадії розгляду справи по суті, тоВелика Палата Верховного Суду доходить висновку, що ця норма підлягає застосуванню лише у разі розгляду справи в порядку загального позовного провадження судом першої інстанції.».

В силу приписів частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

При цьому, однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України).

Дотримання судом розумних строків розгляду справи є важливим та одним з пріоритетних принципів господарського судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких суд має право або ж зобов`язаний зупинити провадження у справі.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням певних визначених законом обставин, що перешкоджають подальшому руху справи до їх усунення.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що зупинення провадження у справі не повинне розглядатися як невиправдане затягування строків розгляду справи і застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом.

Порядок та умови зупинення провадження у справі врегульовано положеннями статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за яких суд зобов`язаний та має право зупинити провадження у справі.

Зокрема, положеннями пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України передбачено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу, до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Колегія суддів звертається до правових висновків Верховного Суду, викладених, зокрема у постановах від 13.05.2021 у справі № 917/349/20 та від 14.12.2022 у справі № 906/750/21 згідно з якими метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення судом обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте мають значення для розгляду справи, провадження у якій зупиняється.

За змістом наведеного пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Під неможливістю розгляду справи слід розуміти неможливість для господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: 1) як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом; 2) чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20, зокрема, виснував, що: по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.

Таким чином, для вирішення питання про зупинення провадження у справі з огляду на вимоги пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України суд повинен у кожному конкретному випадку з`ясувати:

- чи існує вмотивований зв`язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства;

- чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі.

Водночас, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 звернув увагу, що згідно з нормою пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Як вже вказувалося, предметом позову у даній справі є вимоги про:

визнання недійсним правочину щодо односторонньої відмови Заповідника від договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - Договір), укладеного 19.07.2013 між Заповідником та Монастирем;

застосування наслідків недійсності правочину щодо односторонньої відмови Заповідника від цього Договору шляхом визнання за Монастирем права користування майном відповідно до умов Договору.

Підставами позову по даній справі позивачем визначено обставини неправомірності відмови відповідача від договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - Договір), укладеного 19.07.2013 між Заповідником та Монастирем.

Позивач вважає, що Заповідник неправомірно використав положення пункту 8.1 Договору для його одностороннього розірвання.

В свою чергу, у провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа №910/1609/26 з позовом релігійної організації «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра/Чоловічий монастир/ Української Православної Церкви» до Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра».

Позивач просить витлумачити складну правову конструкцію правочинів, яка складається із: договору № 2 від 19.07.2013 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, укладеного між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою (Чоловічий монастир) Української Православної Церкви, а також із договорів згідно з додатком №1 до цього договору № 2 від 19.07.2013 «Перелік охоронних договорів, укладених Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічий монастир/ Української Православної Церкви», а саме:

1. Витлумачити, чи є охоронні договори 1995 року, укладені між Музейним об`єднанням «Києво-Печерський історико-культурний заповідник» (правонаступником якого є державна організація (установа, заклад) Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра») та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічий Монастир/Української Православної Церкви, які зазначені у додатку №1 до договору №2 від 19.07.2013 «Перелік охоронних договорів, укладені між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/ Чоловічий монастир/Української Православної Церкви», окремими, чинними та самостійними договорами (правочинами).

2. Витлумачити, які умови з дострокового розірвання за ініціативою відповідача мають перевагу:

пункт 8.1 договору № 2 від 19.07.2013 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, укладеного між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою (Чоловічий монастир) Української Православної Церкви,

чи умови розділу ІІІ охоронних договорів «Дострокове припинення дії договору», укладених між Музейним об`єднанням «Києво-Печерський історико-культурний заповідник» (правонаступником якого є державна організація (установа, заклад) Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра») та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічий Монастир/ Української Православної Церкви, які зазначені у додатку №1 до договору №2 від 19.07.2013 «Перелік охоронних договорів, укладені між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви».

3. Витлумачити, який алгоритм та послідовність дій повинна здійснити державна організація (установа, заклад) Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра» для дострокового розірвання на підставі п. 8.1 договору №2 від 19.07.2013 від 19.07.2013 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, з урахуванням того, що охоронні договори 1995 року, укладені між Музейним об`єднанням «Києво-Печерський історико-культурний заповідник» (правонаступником якого державна організація (установа, заклад) Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра»)

4. Витлумачити, який алгоритм та послідовність дій повинна здійснити державна організація (установа, заклад) Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра» для дострокового розірвання на підставі розділу ІІІ охоронних договорів «Дострокове припинення дії договору», укладених між Музейним об`єднанням «Києво-Печерський історико-культурний заповідник» (правонаступником якого є державна організація (установа, заклад) Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра») та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/ Чоловічий Монастир/Української Православної Церкви, які зазначені у додатку №1 до договору №2 від 19.07.2013 «Перелік охоронних договорів, укладені між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви».

5. Витлумачити, чи зобов`язана державна організація (установа, заклад) Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра» на підставі пунктів 3.1.4 охоронних договорів згідно з додатком №1 до договору № 2 від 19.07.2013 «Перелік охоронних договорів, укладені між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви» надати релігійній організації «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра /Чоловічий Монастир/ Української Православної Церкви» висновок саме судової експертизи на підтвердження пошкодження пам`яткам культурної спадщини разом із повідомленням про розірвання правочину.

В обґрунтування вказаного позову позивач посилається на наступне.

За умовами пункту 10.1 Договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - Договір), укладеного 19.07.2013 між Заповідником та Монастирем, невід`ємною частиною цього Договору є охоронні договори, укладені Музейним об`єднанням "Києво-Печерський історико-культурний заповідник" та Монастирем.

У Додатку 1 до Договору наведено перелік охоронних договорів, укладених у період з 10.04.1995 до 15.06.1995 між Музейним об`єднанням "Києво-Печерський історико-культурний заповідник" та Монастирем.

За умовами пунктів 1.1, 1.2 охоронних договорів Держорган передав, а Монастир прийняв у безоплатне користування будівлі (споруди) пам`ятників історії та культури з метою використання для релігійних потреб. Термін користування цим договором не визначається.

Розірвання договору №2 відбувалося на підставі п. 8.1 договору, що прямо зазначено у листі відповідача від 10.03.2023.

У пункті 8.1 Договору сторони погодили, що Договір може бути розірвано Заповідником в односторонньому порядку у разі виявлення ним нецільового використання майна або його утримання у неналежному стані після відповідного попередження.

Однак, розділ ІІІ охоронних договорів «Дострокове припинення дії договору» мітить наступні самостійні умови дострокового розірвання:

3.1 Охоронний договір підлягає достроковому розриву (припиненню дії), а пам`ятник поверненню Держоргану при порушенні Монастирем наступних умов:

3.1.1. При використанні пам`ятника або його частини не у відповідності з пунктом 1.1 охоронного договору.

3.1.2. Якщо Монастир умисно або по необережності погіршує стан пам`ятника.

3.1.3. Якщо Монастир не виконує зобов`язань по своєчасній відбудові і капітальному ремонту відповідно до взятих УПЦ зобов`язань.

3.1.4. У випадку нанесення пам`ятнику пошкоджень, що за висновком експертів рівноцінно частковій або повній втраті пам`ятника як історико - художнього твору, дія договору припиняється, Монастир відшкодовує збитки на відновлення пам`ятника.

3.2. Охоронний договір може бути розірваний на вимогу Монастиря у випадках:

3.2.1. Якщо будівля пам`ятника за силою обставин, за які монастир не відповідає, виявиться в стані, непридатному для використання.

Також, згідно розділу ІV «Санкції» визначена наступна умова:

4.1. В разі виявлення Держорганом самовільної забудови або перебудови приміщень пам`ятника, що спотворює первісний вигляд будівлі, а також його території, останні повинні бути негайно знесені, а споруда пам`ятника приведена до попереднього вигляду за рахунок Монастиря в термін, визначений одностороннім приписом Держоргану.

Посилаючись на наведене, позивач вказує, що між сторонами існує спір щодо змісту, правової природи та умов припинення складної договірної конструкції правочинів, яка включає:

чинні та не розірвані охоронні договори 1995 року;

договір №2 від 19.07.2013 про безоплатне користування.

Колегія суддів дійшла висновку про неможливість для суду апеляційної інстанції (при здійсненні даного апеляційного провадження) самостійно встановити обставини, які встановлюються судом в межах справи №910/1609/26 про тлумачення правочину, з огляду на наступне.

Так, правила тлумачення змісту правочину визначено частиною третьою статті 213 ЦК України, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За змістом частини четвертої статті 213 ЦК України якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

За наведених положень суд апеляційної інстанції перевіряє правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права, виходячи з наявних у справі доказів (за винятком ситуацій, коли подання нових доказів обґрунтовано об`єктивними причинами їх неподання раніше), в межах доводів та вимог апеляційної скарги; не приймає та не розглядає позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що позивач в суді першої інстанції не посилався на необхідність дослідження охоронних договорів.

Відповідач також про відповідні обставини не зазначав.

Разом з тим, згідно п. 10.1 Договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - Договір), укладеного 19.07.2013, невід`ємною частиною цього Договору є охоронні договори, укладені Музейним об`єднанням "Києво-Печерський історико-культурний заповідник" та Монастирем.

У Додатку 1 до Договору наведено перелік охоронних договорів, укладених у період з 10.04.1995 до 15.06.1995 між Музейним об`єднанням "Києво-Печерський історико-культурний заповідник" та Монастирем.

При цьому, в ухвалі Господарського суду міста Києва від 26.04.2023 вказано наступне: «Під час підготовчого судового засідання 26.04.2023 суд зауважив, що за умовами п. 10.1 Договору № 2 від 19 липня 2013 року невід`ємною частиною цього Договору є охоронні договори, укладені між Музейним об`єднанням "Києво-Печерський історико-культурний заповідник" та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви, однак суду не було надано відповідних охоронних договорів, в матеріалах справи наявний лише Додаток №1 до Договору № 2 від 19 липня 2013 року, у якому наведено перелік охоронних договорів. У зв`язку з чим, суд протокольною ухвалою зобов`язав сторін, зокрема, позивача надати суду відповідні охоронні договори, які за умовами п. 10.1 Договору № 2 від 19 липня 2013 року є невід`ємною його частиною.».

На виконання вказаної ухвали від 26.04.2023 позивачем 24.05.2023 до суду першої інстанції подано копії охоронних договорів.

Колегія суддів враховує, що судом було здійснено витребування вказаних договорів після спливу строку для подання відзиву на позовну заяву (строк до 13.04.2023). Відповідач не надав відповідні заперечення в суді першої інстанції щодо них. Зазначене було встановлено в судовому засіданні.

Суд ураховує приписи частини четвертої статті 165 Господарського процесуального кодексу України, за змістом яких, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Крім цього, суд першої інстанції, витребувавши ці договори, в оскаржуваному рішенні не здійснив їх оцінку, тоді як їх тлумачення є предметом позову в іншій справі.

Разом з тим, враховуючи викладені вище обставини, вказані охоронні договори, які є частиною Договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - Договір), укладеного 19.07.2013, входять до предмету доказування по вказаній справі.

Крім цього, права відповідача на подання своїх заперечень стосовно вказаних обставин, так і позивача, мають бути дотримані.

Разом з тим, апеляційний суд в силу положень ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, яка встановлює межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; не приймає і не розглядає позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Таким чином, в межах даного апеляційного провадження суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості здійснити дослідження та оцінку цих охоронних договорів, а також забезпечити відповідачу реалізацію його прав на подання своїх міркувань або заперечень щодо можливості розповсюдження їх умов на спірні правовідносини.

Так само враховуючи наведене вище, суд апеляційної інстанції в межах даного апеляційного провадження не може здійснити наведені тлумачення правочину.

Разом з тим, відповідач зможе навести свою позицію та надати відповідні докази на її підтвердження щодо вказаного в іншій справі №910/1609/26.

Таким чином, до предмета доказування в даній справі входять обставини щодо порушення позивачем (чи непорушення) умов Договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - Договір), укладеного 19.07.2013, невід`ємною частиною якого (згідно п.10.1) є охоронні договори.

При цьому, в силу пунктів 6, 7 ст. 185 ГПК України слід з`ясувати, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі чи подали всі докази.

Крім цього, заявляючи в іншій справі вимогу витлумачити, чи зобов`язана державна організація (установа, заклад) Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра» на підставі пунктів 3.1.4 охоронних договорів згідно з додатком №1 до договору № 2 від 19.07.2013 «Перелік охоронних договорів, укладені між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви» надати релігійній організації «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра /Чоловічий Монастир/ Української Православної Церкви» висновок саме судової експертизи на підтвердження пошкодження пам`яткам культурної спадщини разом із повідомленням про розірвання правочину, позивач ставить під сумнів Висновки міжвідомчої робочої групи, які покладено в основу правочину про розірвання.

Разом з тим, наведені умови про експертизу, передбачені охоронними договорами, які є невід`ємною частиною договору №2, досліджуються в іншій справі.

Наведене вище у сукупності свідчить як про пов`язаність справ, так і про неможливість розгляду даної справи до вирішення справи №910/1609/26.

Таким чином, з метою забезпечення повного, всебічного і об`єктивного розгляду справи, враховуючи норми чинного законодавства, суд дійшов висновку щодо зупинення апеляційного провадження у даній справі.

Стосовно заперечень представника відповідача проти зупинення провадження у даній справі, з посиланням на те, що позов у справі №910/1609/26 є штучним та спрямованим на затягування розгляду цієї справи (зловживання процесуальними правами), суд вказує таке.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Пунктом 11 ч. 3 ст. 2 ГПК України однією із основних засад (принципів) господарського судочинства визначено неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Згідно з п. 5 ч. 5 ст. 13 ГПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

За змістом ч. 2 вказаної статті, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом. (ч. 3 ст. 43 ГПК України).

Колегія суддів зазначає, що зловживання процесуальними правами - це процесуальне правопорушення, яке характеризується умисними недобросовісними діями учасників господарського процесу (їх представників), що призводять до порушення процесуальних прав інших учасників процесу, з метою перешкоджання господарському судочинству, що є підставою для застосування судом процесуальних санкцій (позбавлення права на процесуальну дію або застосування судом інших негативних юридичних наслідків, передбачених законом). Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №922/4278/21, від 27.07.2023 у справі №910/12713/22.

Правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - ухваленню законного та обґрунтованого рішення, а також створенню особам, що беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їх прав і так само прав та інтересів інших осіб. У разі ж коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення якихось сторонніх цілей (для введення суду в оману, для затягування розгляду, для створення перешкод опоненту) вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним (аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 12.08.2019 у справі №905/945/18, від 16.10.2019 у справі №906/936/18 та від 06.05.2021 у справі №910/6116/20).

Зловживання процесуальними правами зводиться до того, що особа реалізує свої процесуальні права і вчиняє передбачені процесуальним законодавством процесуальні, дії, але робить це на шкоду іншим особам, з метою, яка не співпадає з завданням господарського процесу, визначеним у статті 2 ГПК (справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави).

При цьому доволі важко провести межу між правомірною реалізацією власних прав і зловживанням правами, оскільки зовні вони виглядають однаково (постанова Верховного Суду від 24.01.2022 у справі №911/2737/17).

Колегія суддів зазначає про те, що ГПК України надає особам як право на подання позову, так і право на оскарження судових рішень, які підлягають оскарженню, не встановлюючи при цьому критеріїв, за яких вчинення таких дій може бути визнано зловживанням правом.

Згідно ч. 3 ст. 43 ГПК України якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

В судовому засіданні 25.06.2026 на запитання суду стосовно того, чи звертався відповідач у справі №910/1609/26 з заявою про визнання зловживанням процесуальними правами подання позивачем позову про тлумачення правочину (як на цьому в усних запереченнях наполягав представник відповідача), представник Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" відповів, що ні.

Колегія суддів вказує, що у випадку висновку відповідача щодо наявності в діях позивача ознак зловживання процесуальними правами шляхом подання позову про тлумачення правочину, Національнийо заповідник "Києво-Печерська лавра" не позбавлений був права звернутися з відповідною заявою саме у справі №910/1609/26, подання позову в якій він вважає штучним.

Доказів визнання судом у справі №910/1609/26 зловживанням подання позову не надано.

Враховуючи наведене, вказані заперечення представника відповідача не можуть бути підставою для відмови у задоволенні клопотання позивача про зупинення апеляційного провадження у даній справі.

Провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених п. 5 ч. 1 ст. 227 цього Кодексу - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (п. 4 ч. 1 ст. 229 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 227, 229 233, 234 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

УХВАЛИВ:

Зупинити апеляційне провадження у справі №910/4552/23 до набрання законної сили судовим рішенням у справі №910/1609/26.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання повної ухвали.

Повна ухвала складена: 02.07.2026 р.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді О.М. Коротун

С.І. Буравльов