ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Ухвала № 137341545

Озвучення тимчасово недоступне

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 953/16927/19 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1

Провадження № 11-кп/818/943/26 Доповідач: ОСОБА_2

Категорія: ч. 4 ст. 190 КК України

УХВАЛА

Іменем України

01 червня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду в складі:

головуючого ОСОБА_2 ,

суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю секретаря ОСОБА_5 ,

прокурора ОСОБА_6 ,

захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8

обвинуваченого ОСОБА_9 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні суду м. Харкова кримінальне провадження за апеляційними скаргами захисника та прокурора на вирок Київського районного суду м. Харкова від 19 січня 2026 року стосовно ОСОБА_9 ,

встановила:

Вказаним вироком,

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Пільни Вовчанського району Харківської області, громадянина України, раніше не судимого, одруженого, має малолітню дитину – 2017 р.н., зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 ,

визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Строк відбуття покарання ОСОБА_9 рахувати з моменту його фактичного затримання, після набрання вироком законної сили.

Згідно вироку, громадянину України ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно з даними з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належав житловий будинок літ. «А-1» загальною площею 71,7 кв.м, житловою площею 32,1 кв.м, житловий будинок літ. «Б-1» загальною площею 122,4 кв.м, житловою площею 74,7 кв.м та надвірні будівлі: льох літ. «Г», льох літ. «Л», гараж літ. «Д», вбиральня літ. «Н», літній душ літ. «О», оглядова яма літ. «д», огорожа №1,4, 8-10 за адресою: АДРЕСА_2 , що складають 64/100 частки, на підставі заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17.06.2010 по справі № 2-105/10. ОСОБА_10 мешкав за зазначеною адресою до 10.12.2013, після чого перебував у комунальному закладі «Зміївський геріатричний пансіонат».

Приблизно у 2013 році, більш точної дати та часу не встановлено, ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , познайомився із ОСОБА_10 та увійшов в його довіру. Після чого у 2014 році, більш точної дати та часу не встановлено, ОСОБА_9 почав проживати у належному ОСОБА_10 будинку за адресою: АДРЕСА_2 , з метою догляду за останнім, у період його перебування у КУ «Зміївський геріатричний пансіонат».

В період проживання за вказаною адресою у ОСОБА_9 виник злочинний намір на заволодіння нерухомим майном, шляхом зловживання довірою, для реалізації якого останній почав вчиняти наступні дії – отримувати необхідні документи з метою подальшого проведення нотаріальних дій для заволодіння вказаним майном.

Так, 15.06.2016 ОСОБА_9 під приводом проведення оздоровлення та відпустки ОСОБА_10 , забрав його із КУ «Зміївський геріатричний пансіонат», при цьому у останнього при собі перебував паспорт громадянина України, серії НОМЕР_1 , виданий Комінтернівським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області від 28.08.2002.

В подальшому, ОСОБА_9 , скориставшись довірливими відносинами, які у нього виникли з ОСОБА_10 та необачністю останнього, зумовлену похилим віком, залишив у себе вище зазначений паспорт на ім`я ОСОБА_10 .

Продовжуючи реалізацію свого злочинного наміру, у 2017 році, більш точної дати, часу та місця не встановлено, ОСОБА_9 , звернувся до свого товариша ОСОБА_11 з проханням прийняти участь у нотаріальному оформленні права власності на будинок АДРЕСА_2 на ім`я його батька - ОСОБА_12 , повідомивши при цьому завідомо неправдиві відомості про те, що власник будинку ОСОБА_10 має намір подарувати йому даний будинок за те, що ОСОБА_9 його доглядає, а також неправдиві відомості щодо неможливості за сімейними обставинами оформити право власності на даний будинок на своє ім`я.

ОСОБА_11 , сприймаючи дані відомості, як такі, що відповідають дійсності, погодився допомогти товаришу та формально прийняти участь в проведені нотаріальної дії, при цьому не будучи обізнаним про протиправність дій ОСОБА_9 .

З метою реалізації свого злочинного наміру, спрямованого на заволодіння чужим майном, ОСОБА_9 почав збір документів, перелік та обов`язок надання яких передбачено ст. 46, 55 Закону України «Про нотаріат» та Розділом II Главою 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 з наступними змінами.

Так, 20.02.2018 у денний час, більш точного часу не встановлено, ОСОБА_9 прибув до Адміністрації Слобідського району Харківської міської ради, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Плеханівська, 42, де власноручно заповнив текст у Заяві про надання довідки про склад сім`ї (або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку) №С-3-144/0/100-18 та поставив підпис замість ОСОБА_11 , зазначивши, що останній діє на підставі довіреності від імені ОСОБА_10 .

На підставі вказаної заяви ОСОБА_9 отримав відомості (довідку) про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому будинку осіб від 23.02.2018 № 151/0/102-18 відносно будинку АДРЕСА_2 , необхідної для нотаріального посвідчення договору дарування.

Після чого, 06.03.2018 у денний час, більш точно не встановлено, ОСОБА_9 , маючи злочинний намір, спрямований на заволодіння чужим майном, шляхом зловживання довірою, в особливо великих розмірах, разом із ОСОБА_11 прибув до офісу приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_13 , розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , куди також приїхав батько ОСОБА_9 - ОСОБА_12 , де діючи умисно, з корисливих мотивів та з метою заволодіння чужим майном на користь третіх осіб, будучи обізнаним, що ОСОБА_10 довіреність на ім`я ОСОБА_11 не підписував та не виказував намір на безоплатне відчуження належного йому об`єкту нерухомого майна на користь сторонніх третіх осіб, передав нотаріусу ХМНО ОСОБА_13 завідомо підроблений невстановленою особою (матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження) офіційний документ, а саме довіреність від імені ОСОБА_10 , щодо уповноваження ОСОБА_11 бути його представником при укладанні та підписанні від його імені договору дарування належної йому 64/100 частки житлового будинку АДРЕСА_2 з відповідною часткою надвірних будівель за вказаною адресою, зі ОСОБА_12 , що посвідчена приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_14 за реєстровим № 902 від 15.03.2017, а також передав інші документи, надання яких с обов`язковою умовою для укладання договору дарування.

На підставі наданих ОСОБА_9 документів, в тому числі і підробленої вищевказаної довіреності, 06.03.2018 о 17 год. 53 хв. приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_13 за реєстровим № 789 було посвідчено договір дарування 64/100 частки житлового будинку АДРЕСА_4 , який був підписаний ОСОБА_11 , від імені ОСОБА_10 на підставі довіреності, та ОСОБА_12 , про що внесені відповідні відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Внаслідок протиправних дій ОСОБА_9 , 06.03.2018 право власності на житловий будинок літ. «А-1» загальною площею 71,7 кв.м, житловою площею 32,1 кв.м, житловий будинок літ. «Б-1» загальною площею 122,4 кв.м, житловою площею 74,7 кв.м та надвірні будівлі: льох літ. «Г», льох літ. «Л», гараж літ. «Д», вбиральня літ. «Н», літній душ літ. «О», оглядова яма літ. «д», огорожа № 1, 4, 8-10 за адресою: АДРЕСА_2 , що складають 64/100 частки, ринковою вартістю, згідно з висновком судової оціночно-будівельної експертизи № 14/37СЕ-19 від 28.05.2019, 2 108 095 гривень, що більше ніж шістсот разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян та відповідно до п. 4 примітки до ст. 185 КК України вважається вчинене в особливо великих розмірах, перейшло до батька ОСОБА_9 - ОСОБА_12 , тим самим ОСОБА_9 , здійснив заволодіння чужим майном в інтересах третьої особи вказаного об`єкту нерухомого майна, належного ОСОБА_10 , шляхом зловживання довірою в особливо великому розмірі.

Таким чином, ОСОБА_9 вчинив кримінальне правопорушення - злочин, передбачений ч. 4 ст. 190 КК України, а саме - заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою (шахрайство), вчинене в особливо великих розмірах.

В апеляційній скарзі захисник просить вирок Київського районного суду м. Харкова від 19.01.2026 змінити та на підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_9 від відбування покарання з випробуванням.

Доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що з моменту вчинення кримінального правопорушення пройшло 8 років, при цьому, ОСОБА_9 продовжував піклуватися за потерпілого, незважаючи на наявність кримінальної справи. Весь цей час обвинувачений з`являвся за викликом до слідчого, суду. В суді неодноразово висловлював своє ставлення до скоєного – щиро шкодує про це. Обвинувачений не має наміру уникнути покарання. За увесь цей час не вчинив будь-якого іншого кримінального правопорушення, раніше засудженим не був. Зазначене прямо суперечить висновкам суду щодо можливості вчинення ОСОБА_9 нових злочинів, якщо він не буде ізольований від суспільства.

Тому, сторона захисту вважала, що обставинами, які пом`якшують покарання є визнання ОСОБА_9 вини та щире каяття. Окрім цього, вважала, що обставини вчинення кримінального правопорушення, значно пом`якшують ступінь вини обвинуваченого.

Захисник зазначала, що на утриманні обвинуваченого знаходиться малолітній син, ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також непрацездатний батько, ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Суд першої інстанції вірно дійшов висновку про призначення найнижчої межі покарання, яка передбачена ч. 4 ст. 190 КК України (в редакції статті на момент вчинення кримінального правопорушення 06.03.2018) – 5 років позбавлення волі, однак, захисник вважає, що виправлення ОСОБА_9 можливо без ізоляції від суспільства, тому має бути застосовано ст. 75 КК України.

В апеляційній скарзі прокурор просить вирок Київського районного суду м. Харкова від 19.01.2026 стосовно ОСОБА_9 за ч. 4 ст. 190 КК України скасувати в частині призначеного покарання, через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме неправильне застосування Закону, який підлягає застосування, а також невідповідність призначеного судом покарання ступень тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, внаслідок м`якості.

Ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_9 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України і призначити останньому покарання – 6 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного обвинуваченому майна.

Доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції не приділено належної уваги положенням ст. 59, 65 КК України та при призначенні покарання ОСОБА_9 не в повній мірі враховано дані, що характеризують особу обвинуваченого, а саме те, що він вчинив злочини щодо особи похилого віку, оскільки на момент вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_10 було 80 років, а також визнання вини лише після дослідження усіх доказів по справі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення обвинуваченого та його захисника, які підтримали апеляційну скаргу захисника та заперечували проти задоволення апеляційної скарги прокурора, просив її задовольнити, думку прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги обвинуваченого, перевіривши матеріали судового провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного.

Так, згідно ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційних скарг.

Відповідно до ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_9 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, відповідають фактичним обставинам провадження, правильність правової кваліфікації дій обвинуваченого в апеляційних скаргах не оскаржується, а тому, відповідно до ст. 404 КПК України, апеляційним судом не переглядаються.

Доводи сторони захисту, наведені в апеляційній скарзі, щодо незастосування ст. 75 КК України та невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого ОСОБА_9 внаслідок суворості, суд апеляційної інстанції вважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального й кримінального процесуального законів.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин кримінального провадження, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК України, і за змістом якої суд може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду й розміру суд, урахувавши тяжкість злочину, особу винного та інші обставини провадження, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Підставою звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене у мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема на відомостях про кожний вчинений особою злочин, посткримінальну поведінку та її характеристику, спосіб життя, соціальні зв`язки тощо. Важливе значення для застосування звільнення від відбування покарання мають дані, які характеризують особу винного, а саме: його поведінка до, в момент та після вчинення кримінального правопорушення, його соціально-демографічні властивості та соціально-психологічна характеристика. Також необхідно враховувати ознаки, які характеризують особистісні прояви в основних сферах життєдіяльності, та зважати на спрямованість і мотиви протиправної поведінки, тривалість та інтенсивність протиправної діяльності, наявність чи відсутність судимості в особи, що притягується до кримінальної відповідальності. Лише проаналізувавши всі зазначені обставини, суд може дійти висновку про наявність або відсутність підстав для звільнення особи від відбування покарання.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Як убачається з оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції вказаних вимог дотримався в повній мірі.

З матеріалів провадження вбачається, що районний суд визнав ОСОБА_9 винуватим за ч. 4 ст. 190 КК України (в редакції Закону № 1449-VІ від 04.06.2009), тобто заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою (шахрайство), вчинене в особливо великих розмірах.

Суд першої інстанції, призначаючи обвинуваченому покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відноситься до тяжких злочинів, конкретні обставини за яким вчинений злочин, відсутність обставин, які пом`якшують покарання обвинуваченого та наявність обставини, що обтяжує його покарання, а саме вчинення кримінального правопорушення щодо особи похилого віку, особу обвинуваченого, який є працездатним, однак ніде не працює, раніше не судимий, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, одружений, має малолітню дитину 2017 року народження, та дійшов висновку про призначення йому покарання в межах санкції встановленої ч. 4 ст. 190 КК України у вигляді позбавлення волі.

При цьому, суд першої інстанції не вбачав підстав для застосування до обвинуваченого ст. 75 КК України, враховуючи особу обвинуваченого, вчинення умисного тяжкого злочину щодо особи похилого віку, відсутності щирого каяття у скоєному, що свідчить що його виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, неможливо від ізоляції від суспільства.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується й суд апеляційної інстанції.

Посилання сторони захисту на щире каяття обвинуваченого ОСОБА_9 , та на те, що ОСОБА_9 у 2013 році допоміг потерпілому ОСОБА_10 в складній життєвій ситуації та у вирішенні проблеми зі здоров`ям, а також на те, що ОСОБА_10 дозволив ОСОБА_9 проживати в його будинку, а в подальшому не мав претензій до обвинуваченого, колегією суддів не приймаються, оскільки усі ці обставини були відомі суду першої інстанції під час розгляду справи, їм надана відповідна правова оцінка, з якою погоджується й суд апеляційної інстанції. Крім того, ці обставини не впливають на вину обвинуваченого, у заволодінні чужим нерухомим майном, скориставшись довірливими відносинами, які у нього виникли з ОСОБА_10 та необачністю останнього, зумовлену похилим віком.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_9 положень ст. 75 КК України.

Що стосується клопотання сторони захисту, заявленого у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, про повторне дослідження доказів у справі, а саме – показів потерпілого, свідків сусідів потерпілого, оскільки захисник не згодна з оцінкою цих доказів, то колегія суддів залишає його без задоволення, виходячи з наступного.

Із пояснень захисника ОСОБА_7 вбачається, що вищезазначені докази судом були досліджені у повному обсязі та без порушення вимог кримінального процесуального законодавства.

Ч. 3 ст. 404 КПК України визначено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Тобто обов`язковою умовою для повторного дослідження судом апеляційної інстанції обставин, встановлених під час кримінального провадження, є неповнота їх дослідження або наявність певних порушень при їх дослідженні. При цьому незгода з оцінкою певних конкретних доказів не є безумовною підставою для їх повторного дослідження.

Згідно ст.414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для збільшення обвинуваченому розміру покарання за ч. 4 ст. 190 КК України та застосуванням конфіскації майна, як про це просить прокурор в апеляційній скарзі, оскільки визначене судом першої інстанції покарання, на переконання колегії суддів, не можна вважати явно не справедливим через м`якість, а буде достатнім та домірним вчиненому злочину та особі обвинуваченого, який на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, раніше не судимий, одружений, має на утриманні малолітню дитину.

Відповідно роз`яснень, наведених в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», призначаючи покарання у кожному конкретному випадку, суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.

У пунктах 2, 3 вищевказаної постанови роз`яснено, що визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК України), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо). Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з`ясувати його вік, стан здоров`я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім`ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальній стан тощо.

Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_9 , суд першої інстанції врахував вищезазначені обставини, а також характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, який у відповідності до ст. 12 КК України, відноситься до особливо тяжкого злочину, а також особу обвинуваченого.

Порушення вищевказаних принципів судом першої інстанції при призначенні ОСОБА_9 покарання колегія суддів не вбачає, а тому підстав для задоволення апеляційних скарг сторони захисту та прокурора не вбачає.

З огляду на викладене, з урахуванням положень ст. 404 КПК України, підстав для зміни або скасування вироку в частині призначеного ОСОБА_9 покарання колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. 404, 405, 407, 419, 424 КПК України, колегія суддів

постановила:

Апеляційні скарги захисника та прокурора залишити без задоволення.

Вирок Київського районного суду м. Харкова від 19 січня 2026 року стосовно ОСОБА_9 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Касаційного кримінального суду Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення.

Головуючий -

Судді: