Номер провадження: 11-кп/813/1764/26
Справа № 522/5630/22
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.03.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючий – суддя ОСОБА_2 ,
судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні виділені матеріали кримінального провадження №12022162510000213 від 10.02.2022 рокуза апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_5 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 25.02.2026 року про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою, щодо:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця Одеської області, громадянина України, не працюючого, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.28, ч.2 ст.194 КК України,
встановив:
На розгляді Приморського районного суду м.Одеси перебуває кримінальне провадження №12022162510000213 від 10.02.2022 року за обвинуваченням ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.28, ч.2 ст.194 КК України.
Ухвалою суду клопотання прокурора задоволено та в порядку ст.331 КПК України, продовжено строк тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_5 на 60 днів, тобто до 25.04.2026 року, із визначенням раніше визначеного розміру застави - 198480 (сто дев`яносто вісім тисяч чотириста вісімдесят) гривень.
Мотивуючи прийняте рішення, місцевий суд послався на врахування: даних про особу обвинуваченого;тяжкість інкримінованого злочину; продовження існування ризиків, передбачених п.п. 1, 4, 5 ч.1 ст.177 КПК України.
Не погоджуючись з ухвалою суду, обвинувачений подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу та постановити нову, якою обрати запобіжний захід у виді домашнього арешту або зменшити розмір застави.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги обвинувачений посилається на необґрунтованість обвинувачення, тривалий строк перебування під вартою та непомірний для нього розмір застави, визначений судом.
В апеляційній скарзі обвинувачений не клопотав про розгляд апеляційної скарги за участю сторін.
Відповідно до вимог ст.422-1 КПК України (далі - КПК) розгляд апеляційної скарги на ухвалу суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою, а також про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, здійснюється без участі сторін кримінального провадження, крім випадків, якщо прокурор, обвинувачений, його захисник, законний представник заявив клопотання про розгляд апеляційної скарги за участю сторін.
За наведених обставин, враховуючи положення ч.4 ст.405, ч.4 ст.422-1 КПК апеляційний розгляд проведено за відсутності учасників судового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача; дослідивши матеріали судового провадження; обговоривши доводи апеляційної скарги; колегія суддів дійшла висновку про таке.
Частина перша ст. 404 КПК передбачає, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Стаття 370 КПК передбачає, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За змістом ч.1 ст. 331 КПК під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу. За наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов`язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування. За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дотримався вказаних вимог закону, розглядаючи питання доцільності продовження строку тримання під вартою обвинуваченому, виконавши вимоги ст.ст. 199, 331 КПК, які регламентують продовження строку дії запобіжного заходу.
Запобіжний захід має бути обрано/продовжено із врахуванням всіх обставин кримінального правопорушення, встановлених ризиків та конкретної особи, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненому.
Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_5 обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.28, ч.2 ст. 194 КК України, яке відповідно до ст.12 КК України відносяться до категорії тяжкого злочину.
Прийняте рішення суд мотивував тяжкістю покарання, яке загрожує обвинуваченому у разі визнання його винуватим, а також продовження існування раніше встановлених ризиків, які дають підстави вважати, що перебуваючи на свободі, обвинувачений може здійснити спроби переховування від суду, іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню та вчинити інше кримінальне правопорушення.
Доводи обвинуваченого ОСОБА_5 щодо відсутності доказів вчинення ним інкримінованих йому дій, колегія суддів визнає необґрунтованими та наголошує, що на даній стадії апеляційний суд не вправі вдаватися у кримінально-правову кваліфікацію інкримінованих обвинуваченому дій та давати оцінку обґрунтованості обвинувачення, оскільки остаточна оцінка доведеності обвинувачення у відповідності до вимог закону, буде дана лише за наслідками судового розгляду справи в суді першої інстанції, за результатами дослідження всіх доказів.
Відповідно до положень ч.2 ст. 94 КПК жоден доказ не має наперед встановленої сили, та всі докази в даному кримінальному провадженні підлягають ретельній перевірці з наступною їх оцінкою у відповідності до положень ч.1 ст.94 КПК.
Згідно ст.ст. 89, 94 КПК оцінка допустимості та належності доказів буде надана судом першої інстанції при розгляді кримінального провадження по суті, а відтак апеляційний суд позбавлений можливості надавати оцінку доказам винуватості чи невинуватості обвинувачених до інкримінованих їм дій.
Остаточна оцінка допустимості та належності доказів буде надана судом першої інстанції при розгляді кримінального провадження по суті, на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження всіх обставин кримінального провадження, та оцінки кожного доказу з точки зору належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального судового рішення.
Підставою для продовження строку дії запобіжного заходу є наявність ризиків, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачена може здійснити дії, передбачені ч.ч. 1, 2 ст.177 КПК.
Колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про продовження існування ризиків, визначених п.п. 1, 4, 5 ч.1 ст.177 КПК України, з огляду на таке.
Ризики, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачена може здійснювати спроби протидії кримінальному провадженню у формах, що передбачені ч.1 ст.177 КПК, слід вважати наявними за умови встановлення обґрунтованої ймовірності можливості здійснення обвинуваченим зазначених дій.
При цьому, КПК не вимагає доказів того, що обвинувачений обов`язково (поза всяким сумнівом) здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість їх здійснити у конкретному кримінальному провадженні в майбутньому, оскільки під поняттям «ризик» - слід розуміти обґрунтовану ймовірність протидії кримінальному провадженню у формах, передбачених ч.1 ст.177 КПК.
Запобіжний захід застосовується/продовжується з метою попередження ризиків здійснення такої поведінки обвинуваченого та, як наслідок, унеможливлення здійснення негативного впливу на хід та результати кримінального провадження. Тобто в даному випадку, слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд мають зробити висновки прогностичного характеру, коли доказування спрямоване не на подію, яка відбулася в минулому, а на встановлення фактичних даних, які дозволять стверджувати про подію, яка може статися з достатньою долею ймовірності у майбутньому.
Стосовно загрози втечі особи, практика ЄСПЛ виходить з того, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданий підозрюваний, можна законно розглядати, як таку, що може спонукати його до втечі. Для того, щоб ця обставина мала реальний характер потрібно враховувати наявність інших обставин, а саме: характеристики особи, її моральний облік, місце проживання, професію, прибуток, сімейних зв`язків, будь яких зв`язків з іншою країною, або наявність зв`язків в іншому місці.
У рішенні по справі «W проти Швейцарії» від 26.01.1993 року ЄСПЛ вказав, що врахування тяжкості злочину має свій раціональний зміст, оскільки вона свідчить про ступінь суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за тяжкий злочин підвищує ризик того, що підозрюваний може ухилитись від слідства.
Також, СПЛ у справі «Ілійков проти Болгарії» закріпив, що «суворість передбаченого покарання» є суттєвим елементом при оцінюванні «ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Судом враховано, що обвинувачений, розуміючи тяжкість можливого покарання може вдатися до спроб переховування від суду, а тому ризик, передбачений п.1 ч.1 ст.177 КПК, не можна визнавати недоведеним.
Крім того, на думку колегії суддів, існування ризиків, визначених п.п. 4, 5 ч.1 ст.177 КПК, також не виключається, оскількивідповідно до пред`явленого обвинувачення ОСОБА_5 , який раніше судимий, здійснюючи інкриміновані йому дії вочевидь розуміла їх протиправність, що свідчить про можливість продовження обвинуваченим злочинної діяльності.
Апеляційний суд вважає, що тяжкість пред`явленого ОСОБА_5 обвинувачення, а також існування ризиків, виправдовують продовження застосування найсуворішого запобіжного заходу та дають суду можливість дійти висновку про обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність продовження строку тримання під вартою обвинуваченому, виходячи з вимог ст.ст. 177, 178, 183, 199 КПК, в тому числі і з огляду на правову кваліфікацію інкримінованого останньому злочину, обставин його вчинення, тому вважає, що зміна запобіжного заходу обвинуваченому на більш м`який, з великою вірогідністю, не зможе запобігти існуючим ризикам, та унеможливить завершення судового розгляду кримінального провадження, що в свою чергу не буде слугувати виконанню завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК.
Колегія суддів враховує обставини даної справи, особу обвинуваченого та зазначає, що зміна запобіжного заходу останній на більш м`який з великою вірогідністю може виявитися недостатнім стримуючим фактором для забезпечення виконання ОСОБА_5 покладених на нього обов`язків.
Матеріали справи не містять даних про застереження, які б унеможливлювали перебування обвинуваченого під вартою за станом здоров`я. Стороною захисту апеляційному суду таких документів також не надано.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що обставин, передбачених ч.2 ст.183 КПК, які є перешкодою для застосування до обвинуваченого запобіжного заходу у виді тримання під вартою, як судом першої інстанції, так і колегією суддів апеляційного суду, встановлено не було.
Стосовно доводів обвинуваченого щодо непомірного розміру застави, визначеної судом, та можливості його зменшення, колегія суддів зазначає наступне.
Частина 4 ст. 182 КПК передбачає, що розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених ст. 177 цього Кодексу. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов`язків та не може бути завідомо непомірним для нього.
Частиною 5 статті 182 КПК визначено межі розмірів застави в залежності від тяжкості вчинених злочинів, а також передбачено щодо особи, обвинуваченого у вчиненні тяжкого злочину розмір застави у межах від двадцяти до вісімдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Крім того, колегія суддів вважає, що місцевий суд врахував обставини та тяжкість інкримінованого злочину, передбаченого ч.2 ст.194 КК України, особу обвинуваченого та дійшов обґрунтованого висновку про визначення обвинуваченому застави у раніше визначеному розмірі 80 (вісімдесяти) прожиткових мінімумів для працездатних осіб,який відповідає вимогам ст.182 КПК, та визначений в межах для даної категорії злочинів.
На думку апеляційного суду, з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження, тяжкості інкримінованого обвинуваченому злочину, визначений місцевим судом розмір застави є достатнім і прийнятним також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, відповідно до якої розмір застави повинен визначатися тим ступенем довіри, при якому перспектива втрати застави, буде достатнім стримуючим засобом, щоб відбити у особи, щодо якої застосовано заставу, бажання будь-яким чином перешкоджати кримінальному провадженню.
За наведених обставин доводи обвинуваченого щодо визначення непомірного розміру застави, колегія суддів визнає непереконливими.
При цьому, оцінюючи доводи обвинуваченого щодо непомірності розміру застави, колегія суддів зауважує, що застава може бути внесена як самим обвинуваченим, так і іншою фізичною та/або юридичною особою (заставодавцем), що передбачено ч.2 ст.182 КПК.
Приймаючи до уваги вищевикладене, колегія суддів вважає, що висновок місцевого суду про необхідність продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою відповідає вимогам кримінального процесуального закону, ґрунтується на матеріалах справи, а дані про особу обвинуваченої та пред`явлене обвинувачення, в тяжкому та нетяжкому злочинах, дають достатні підстави вважати, що на даний час дійсно існують зазначені судом ризики, які виправдовують обрання саме такого виду запобіжного заходу, в тому числі й щодо визначення розміру застави.
Апеляційний суд звертає увагу, що доцільність необхідності подальшого тримання обвинуваченої під вартою буде перевірена через нетривалий час в порядку ст.331 КПК, а сторона захисту не позбавлена можливості надати суду документи на підтвердження доводів щодо непомірного розміру застави, або зміни обставин, які свідчать про нівелювання врахованих раніше ризиків.
Апеляційним судом не встановлено істотних порушень положень КПК України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді судом першої інстанції питання щодо продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченого, які б були підставою для скасування оскарженої ухвали.
З урахуванням вищенаведеного, апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду першої інстанції.
Водночас враховуючи те, що обвинувачений досить тривалий час перебуває під вартою, а судовий розгляд кримінального провадження ще не завершений, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу суду першої інстанції на положення ст.8 Конституції України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Аналіз практики Європейського суду щодо тлумачення положення «розумний строк» свідчить: в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» Суд роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б не природно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Відповідно до п. 70 рішення ЄСПЛ «Меріт проти України» (Заява № 66561/01). Суд нагадує, що у кримінальних справах перебіг «розумного строку», про який ідеться в п. 1 ст. 6 Конвенції, починається з моменту, коли особу «обвинувачено»; це може трапитися до того, як справа надійшла до суду першої інстанції (див., наприклад, згадуване рішення у справі «Девеєр проти Бельгії», с. 22, п. 42), тобто з дня арешту, дати, коли особу, про яку йдеться, було офіційно повідомлено, що його буде обвинувачено, чи з дати, коли розпочалося досудове слідство (див. рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 року, серія A, № 7, с. 26–27, п. 19; рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria) , ухвалене того самого дня, серія A, № 8, с.41, п. 18, та рішення у справі «Рінґайзен проти Австрії» (Ringeisen v. Austria), від 16 липня 1971 року, серія A, № 13, с. 45, п. 110).
У розумінні Європейського суду для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює собою все провадження.
З огляду на положення ч.4 ст.28, ч.1 ст.318 КПК, колегія суддів вважає існуючу тривалість розгляду даного кримінального провадження такою, що у разі невжиття місцевим судом заходів для забезпечення розумного строку розгляду кримінального провадження, може потягти за собою порушення принципу розумності строку розгляду справи.
Разом з цим, апеляційним судом встановлені обставини, які слугують підставою для виправлення місцевим судом описки в резолютивній частині ухали, зокрема щодо дати строку дії ухвали - 25.04.2026 року. Так, продовживши обвинуваченому строк дії запобіжного заходу на 60 днів та встановивши строк дії ухвали на той самий строк, місцевий суд припустився описки та зазначив дату – 25.05.2026 року. Водночас вказані обставини визнаються апеляційним судом не суттєвими та такими, що не можуть бути підставою для скасування ухвали, оскільки місцевий суд може виправити цей недолік в порядку ст.379 КПК.
Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 419, 422, 424, 532 КПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_5 – залишити без задоволення.
Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 25.02.2026 року, якою обвинуваченому ОСОБА_5 продовжено строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою з визначенням застави в кримінальному провадженні №12022162510000213 від 10.02.2022 року – залишити без змін.
Рекомендувати судді Приморського районного суду м. Одеси виправити описку у резолютивній частині ухвали від 25.02.2026 року щодо зазначення дати закінчення строку дії ухвали.
Звернути увагу суду першої інстанції на необхідність дотримання вимог ч.4 ст.28, ч.1 ст.318 КПК України щодо забезпечення розумного строку розгляду кримінального провадження.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4