Номер провадження 2/754/496/25
Справа №754/5683/22
РІШЕННЯ
Іменем України
20 лютого 2025 року м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя О. Грегуль, секретар судового засідання І. Вакуленко, справа № 754/5683/22
ОСОБА_1 - позивач
ОСОБА_2 - відповідач
Приватний нотаріус київського міського нотаріального округу Клітко Валентина Василівна - третя особа 1
ОСОБА_3 - третя особа 2
Вимоги позивача визнання договору поділу спільного майна подружжя недійсним
Чаплієва К.В. і Берьозкіна Ю.В. - адвокати позивача
Лелека Г.О. , Шаповал Г.Г. - адвокати відповідача
ВСТАНОВИВ:
Позивачем подано позов (первісна редакція) з проханням: 1) Визнати недійсним укладений між сторонами і посвідчений третьою особою договір про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018; 2) Стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати позивача пов`язані з розглядом справи. Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що підставою для визнання договору поділу спільного майна подружжя недійсним є порушення в договорі принципу рівності часток, помилки щодо обставин, які мають істотне значення та порушення прав позивача на житло, а також порушення права малолітніх дітей позивача та відповідача на житло. Щодо строків позовної давності позивачем у позові зазначається, що про порушення свого права позивач здогадувався восени 2021 та дізнався про порушення 29.04.2022 коли отримав на руки довідки про місце реєстрації своїх дітей та в яких вказано, що з 14.07.2021 відповідачка змінила місце реєстрації проживання спільних малолітніх дітей не поставивши його до відома чим порушила домовленості позивача і відповідача при укладенні оспорюваного договору про те, що їхні діти будуть зареєстровані і проживатимуть у квартирі, придбаній ними у шлюбі.
Позов підписаний і зданий на пошту 19.07.2022 до суду надійшов 20.07.2022 і після реєстрації та розподілу головуючому переданий 21.07.2022.
Ухвалою суду від 21.07.2022 відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження.
Ухвалою суду від 21.07.2022 відмовлено в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.
Постановою Київського апеляційного суду від 13.09.2022 скасовано ухвалу суду від 21.07.2022, заяву про забезпечення позову задоволено частково шляхом накладення арешту на квартиру.
Ухвалою Верховного Суду від 15.03.2023 справу № 754/5683/22 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2024 постанову Київського апеляційного суду від 13.09.2022 залишено без змін, а також до постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2024 додано окрему думку судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С.Ю. від 24.04.2024.
Після надходження справи до суду першої інстанції стороною позивача подано змінену позовну заяву, якою по суті збільшено позовні вимоги та коло учасників справи, а також заявлено вимоги про перехід розгляду справи із спрощеного в загальне позовне провадження.
Сторона відповідача не заперечувала проти переходу розгляду справи із спрощеного в загальне позовне провадження.
Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 22.10.2024 ухвалено перейти до розгляду справи із спрощеного провадження у загальне, прийнято нову редакцію позову від 22.10.2024, якою змінено предмет позову, збільшено позовні вимоги і коло учасників справи та призначено у справі підготовче провадження.
Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 19.12.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
Про час і місце розгляду справи всі учасники справи повідомлялись належним чином через повідомлені і доступні суду засоби зв`язку відповідно: поштою, електронною поштою, SMS, додаток «Дія», під розписку, а також інформація про рух справи розміщується на офіційному сайті суду і є загальнодоступною.
У судовому засіданні сторона позивача (адвокат Берьозкіна Ю.В.) позов підтримала, а сторона відповідача (адвокат Лелека Г.О.) позов не визнала посилаючись на безпідставність позовних вимог та пропуск стороною позивача строку позовної давності. Також адвокати сторін не заперечували проти розгляду справи за відсутності третіх осіб.
Треті особи в судове засідання не з`явились і доказів про поважність причин своєї неявки суду не надали.
Стороною відповідача подано відзив з проханням відмовити в задоволенні позову та застосувати строк позовної давності, заяву з проханням відмовити в задоволенні позову та застосувати строк позовної давності, а також уточнення до відзиву з проханням відмовити в задоволенні позову та застосувати строк позовної давності, а після переходу у загальне провадження стороною відповідача подано новий відзив з проханнями відмовити в задоволенні позову та застосувати строк позовної давності,
Стороною позивача після переходу у загальне провадження подано відповідь на відзив з проханням задовольнити позов.
ОСОБА_3 (третя особа 2) подано письмові пояснення з посиланням на те, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, повідомленням про її перебування в Англії, а також окремо подано три заяви з проханнями застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У листі Верховного Суду України від 25.01.2006 № 1-5/45, визначено критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, якими серед іншого є складність справи та поведінка заявника.
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
У пункті 26 рішення ЄСПЛ від 15.05.2008 у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Згідно ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII, 1. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. 2. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Заяв/клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.
З урахуванням викладеного і ст. 128-131, 223 ЦПК України та з метою уникнення затягування розгляду справи суд вважає, що в матеріалах справи є достатньо даних і доказів для її розгляду по суті за відсутності третіх осіб.
Вислухавши адвокатів Берьозкіну Ю.В. і Лелеку Г.О., дослідивши матеріали справи, суд у судовому засіданні встановив наступне.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12.03.2019 у справі № 754/56/19 (суддя Бабко В.В.) за позовом ОСОБА_1 розірвано зареєстрований 26.02.2008 між ОСОБА_1 (позивач) і ОСОБА_2 (відповідач) шлюб.
Відповідно до рішення суду від 12.03.2019 у справі № 754/56/19 (суддя Бабко В.В.) від шлюбу сторони мають дітей: ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
Відповідно до наданих стороною позивача двох довідок про реєстрацію місця проживання особи від 03.11.2020 ОСОБА_2 (відповідач) та ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) з 22.03.2016 по теперішній час зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .
Приватним нотаріусом Клітко В.В. (третя особа 1) посвідчено укладений між ОСОБА_1 (позивач) і ОСОБА_2 (відповідач) договір про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018 за яким ОСОБА_1 (позивач) і ОСОБА_2 (відповідач) за взаємною згодою даним договором здійснили поділ спільного сумісного майна, яке нажили перебуваючи в зареєстрованому шлюбу з урахуванням інтересів малолітніх ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ). Спільне сумісне майно складається з трикімнатної кв. АДРЕСА_2 вартістю 1500000 грн. (визначена сторонами), автомобіля Тоyота Avensis 2008 року випуску вартістю 156000 грн. (визначена сторонами), автомобіля Hyundai Tucson 2006 року випуску вартістю 234000 грн. (визначена сторонами). За домовленістю сторін у особисту приватну власність ОСОБА_2 (відповідач) переходить кв. АДРЕСА_2 та автомобіль Hyundai Tucson, а в особисту приватну власність ОСОБА_1 (позивач) переходить автомобіль Тоyота Avensis. У договорі сторони ствердили, що ні одна з них цим договором не поставлена у звичайно невигідне матеріальне становище. У вищевказаній квартирі зареєстровано місце проживання спільних дітей сторін ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ). У договорі зазначено, що відповідно до витягу з розпорядження Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації «Про надання дозволу громадянам на відчуження майна та вирішення інших питань від імені дітей» від 26.07.2018 № 402 ОСОБА_2 (відповідач) та ОСОБА_1 (позивач) надано дозвіл на укладення договору про поділ майна подружжя щодо вищезазначеної квартири, що не порушує інтересів малолітніх дітей, які мають право користування зазначеною квартирою. Сторони в договорі заявили, що укладення ними цього договору не порушує вимог ст. 59 СК України, ст. 203 ЦК України, ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та що в вищезазначеній квартирі крім малолітніх ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) не зареєстровано місце проживання дітей, недієздатних, обмежено дієздатних. Сторони в договорі заявили, що шлюбний договір ними не укладався.
Відповідно до двох довідок про реєстрацію місця проживання особи від 29.04.2022 ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) з 14.072021 по теперішній час зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 .
Остаточно визначившись із межами позовних вимог щодо предмета спору та кола учасників справи позивач в останній редакції позову просить: 1) Визнати недійсним договір про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018, укладений між ОСОБА_1 (позивач) і ОСОБА_2 (відповідач), посвідчений приватний нотаріусом КМНО Клітко В.В. (третя особа 1); 2) Застосувати наслідки недійсності правочину (зокрема реституцію); 3) Стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати. Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути та відповідати його внутрішній волі. Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України. Отже, підставами визнання договору про поділ майна подружжя недійсним є порушення в договорі принципу рівності часток, помилки щодо обставин, які мають істотне значення та порушення прав позивача на житло, а також порушення права малолітніх дітей позивача та відповідача на житло. У постанові Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 752/18987/16-ц зазначено, якщо особа, яка вчинила правочин, помилялася щодо обставин, що мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і характеристик речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Згідно ст. 202 ЦК України, Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). 3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. 4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. 5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
Згідно ст. 203 ЦК України, 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно ст. 204 ЦК України, 1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно ст. 215 ЦК України, 1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ст. 216 ЦК України, 1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 2. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. 3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. 4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. 5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Згідно ст. 223 ЦК України, 1. Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу. 2. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім`ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов`язаний утримувати.
Згідно ст. 229 ЦК України, 1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. 2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Згідно ст. 368 ЦК України, 1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. 2. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. 3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. 4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно ст. 57 СК України, 1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. 2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. 3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. 4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. 5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. 6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. 7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Згідно ст. 59 СК України, 1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей. 2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов`язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім`ї, які відповідно до закону мають право користування ним.
Згідно ст. 60 СК України, 1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). 2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 61 СК України, 1. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. 2. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. 3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 4. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 62 СК України, 1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 63 СК України, 1. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно ст. 64 СК України, 1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.
Згідно ст. 65 СК України, 1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. 2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. 3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. 4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Згідно ст. 66 СК України, 1. Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності. 2. Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов`язує правонаступника дружини та чоловіка.
Згідно ст. 67 СК України, 1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном. 2. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі.
Згідно ст. 68 СК України, 1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. 2. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Згідно ст. 69 СК України, 1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. 2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Згідно ст. 70 СК України, 1. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. 2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. 3. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Згідно ст. 71 СК України, 1. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. 2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. 3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. 4. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. 5. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Згідно ст. 257 ЦК України, 1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ст. 267 ЦК України, 1. Особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. 2. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. 3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. 4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 5. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Згідно п. 12 п. 19 «ПРИКІНЦЕВИХ ТА ПЕРЕХІДНИХ ПОЛОЖЕНЬ» ЦК України, 12. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. 19. У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Згідно п. 2-1 розділу VII «ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ» СК України, 2-1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 72, 128, 129, 139 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 27.06.2023 № 651 відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" Кабінет Міністрів України постановляє: 1. Відмінити з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Згідно ст. 13 ЦПК України, 1. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 2. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. 3. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. 4. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Згідно ч. 1, ч. 4 - ч. 7 ст. 81 ЦПК України, 1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 4. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. 5. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 6. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. 7. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України, 4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11.06.2020 у справі № 757/1782/18: «Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.».
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.08.2021 у справі № 438/1673/13-ц: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.».
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові № 6-3058цс16 від 22.06.2017 «Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.».
ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Практика ЄСПЛ виходить з того, що реалізовуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16.12.1992 у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції).
ЄСПЛ підкреслив, що право на доступ до суду є невід`ємним аспектом гарантій, закріплених у Європейській конвенції з прав людини, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля, які лежать в основі багатьох Конвенції. Можливі обмеження вищезазначеного права не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такому обсязі, щоб була порушена сама суть права. Так, ЄСПЛ зазначив, що, застосовуючи процесуальні норми, суди повинні уникати надмірного формалізму, який би зашкодив справедливості розгляду.
У § 54 рішення ЄСПЛ від 07.12.2006 № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27.11.1992, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07.08.1996, § 78).
Згідно ст. 387 ЦК України, 1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно ст. 388 ЦК України, 1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. 3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Згідно ст. 389 ЦК України, 1. Гроші, а також цінні папери на пред`явника, що існують у паперовій формі, не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.
Згідно ст. 390 ЦК України, 1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним. 2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна. 3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. 4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
Згідно ст. 391 ЦК України, 1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно ст. 392 ЦК України, 1. Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 19.08.2020 у справі № 385/344/16-ц: «У статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Згідно із частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.01.2020 в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Разом з цим, у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення». Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При цьому, за наявності для того підстав позивач не позбавлена права заявити вимогу про усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема шляхом пред`явлення вимоги про повернення земельної ділянки або скасування запису про державну реєстрацію речового права. Негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96)).».
Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 02.07.2019 у справі № 48/340: «6.41. Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).».
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 27.05.2020 у справі № 641/9904/16-ц: «Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребувано у добросовісного набувача. Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності або законного права користування особою відповідним майном. Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна. Цивільним кодексом України передбачені як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Частина перша статті 16 ЦК України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Разом з тим, відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частини другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу, зокрема відмовити у захисті права, яким особа зловживала.».
Згідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20: «21. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі N 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі N 905/1926/16 (пункт 38), від 30.01.2019 у справі N 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі N 916/3156/17 (пункт 72), від 13.10.2020 у справі N 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26.01.2021 у справі N 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі N 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі N 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справі N 334/3161/17 (пункт 55), від 22.06.2021 у справі N 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі N 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі N 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі N 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі N 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі N 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі N 143/591/20 (пункт 8.31)). 22. Отже, коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту. 23. Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі N 522/1528/15-ц (пункт 58)).».
Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 02.02.2021 у справі № 925/642/19: «40. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. 41. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. 42. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі N 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі N 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). 43. Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі N 916/1415/19.».
Вирішуючи спір виключно в межах заявлених позовних вимог та враховуючи виключне право на самостійне визначення меж позовних вимог особи, яка звертається до суду за захистом своїх прав/інтересів суд виходить з наступного.
В Україні на всій території України з 12.03.2020 по 30.06.2023 був встановлений карантин, а з 24.02.2022 введено воєнний стан та дія якого не закінчена і на час вирішення спору судом.
Первісна редакція позову підписана 19.07.2022 на пошту позов з доданими до нього документами поданий на пошту 19.07.2022 (доказ поштовий конверт з відповідною відміткою оформлення) і до суду надійшов 20.07.2022 та головуючому справу канцелярією передано 21.07.2022.
З урахуванням вищевказаних положень п. 12, п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України всі доводи про пропуск стороною позивача трирічного строку позовної давності та вимоги про застосування при вирішенні спору позовної давності для відмови в позові є повністю безпідставними.
Будь-яких конкретних правових та беззаперечних доказів, які б свідчили про порушення ст. 203 і 215 ЦК України на час укладення між ОСОБА_1 (позивач) і ОСОБА_2 (відповідач) нотаріально посвідченого договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018, а також доказів які б свідчили або давали правові підстави для висновку, що час укладення нотаріально посвідченого договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018 ОСОБА_1 (позивач) помилявся щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням (ст. 229 ЦК України) сторона позивача суду не надала і судом таких доказів не здобуто.
Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Договором про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018 ОСОБА_1 (позивач) і ОСОБА_2 (відповідач) за взаємною згодою здійснили поділ спільного сумісного майна, яке нажили перебуваючи в зареєстрованому шлюбу з урахуванням інтересів малолітніх ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
Питання місця проживання дітей та регламенту побачень з дітьми не були предметом договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018.
Відступ від рівності часток (щодо нерухомого і рухомого майна) у праві спільної сумісної власності подружжя визначена нотаріально посвідчено домовленістю між ними при укладенні договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018, що повністю узгоджується із ст. 70 СК України.
Нотаріально посвідченим договором про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018 не передбачено обмежень щодо відчуження майна та зміни місця реєстрації/проживання дітей.
Сама по собі наступна зміна місця реєстрації дітей після укладення договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018 не є правовою підставою для визнання недійсним самого договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018.
Правовідносини пов`язані із стягненням з позивача аліментів на утримання дітей та зміною місця проживання дітей не є правовою підставою для визнання недійсним самого договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018.
Сама по собі та обставина, що по суті позивач після укладення нотаріально посвідченого договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018 позивач передумав відступати від рівності часток у праві спільної сумісної власності подружжя не є правовою підставою для визнання недійсним самого договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018.
Доводи про зміну місця реєстрації дітей без згоди позивача не є правовою підставою для визнання недійсним самого договору про поділ спільного майна подружжя від 09.08.2018.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 20.07.2021 в 12:56:22 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу серія та номер 5169 від 20.07.2021 здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 (третя особа 2) на кв. АДРЕСА_2 .
У процесі розгляду справи при оспорюванні права власності на кв. АДРЕСА_2 позивач не виявив наміру пред`являти жодних позовних вимог до ОСОБА_3 (третя особа 2) та не залучає останню до участі у справі навіть у якості співвідповідача.
На час вирішення спору право власності ОСОБА_3 (третя особа 2) на кв. АДРЕСА_2 у передбаченому чинним законодавством порядку недійсним/незаконним не визнавалось.
Ні позивач, ні відповідач не оспорюють права власності ОСОБА_3 (третя особа 2) на кв. АДРЕСА_2 .
За таких обставин у задоволенні позову відмовляється за безпідставністю і недоведеністю.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, 1. Судовий збір справляється: у разі ухвалення судового рішення, передбаченого цим Законом.
Згідно ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, 3. При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Згідно ч. 1 і ч. 2 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 263-265 ЦПК України,
ВИРІШИВ:
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Судові витрати покласти на позивача.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
СУДДЯ: