УХВАЛА
31 травня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/13046/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
перевіривши матеріали касаційної скарги Національної поліції України
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.04.2024
та на рішення Господарського суду м. Києва від 14.12.2023 в частині відмови в задоволені позовних вимог про стягненні пені в розмірі 219 329,32 грн та 164 061,13 грн процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі
у справі № 910/13046/23
за позовом Національної поліції України
до Товариства з обмеженою відповідальністю "МІК"
про стягнення 425 989,39 грн,
В С Т А Н О В И В:
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 18.05.2024 надійшла касаційна скарга Національної поліції України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.04.2024 (повний текст складено 29.04.2024) та на рішення Господарського суду м. Києва від 14.12.2023 в частині відмови в задоволені позовних вимог про стягненні пені в розмірі 219 329,32 грн та 164 061,13 грн процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі у справі № 910/13046/23.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.05.2024 вказану касаційну скаргу передано для розгляду колегії суддів у складі: Могил С.К. - головуючий (доповідач), Случ О.В., Волковицька Н.О.
26.05.2024 від Товариства з обмеженою відповідальністю "МІК" до Верховного Суду надійшли заперечення щодо відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Національної поліції України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.04.2024 та на рішення Господарського суду м. Києва від 14.12.2023 в частині відмови в задоволені позовних вимог про стягненні пені в розмірі 219 329,32 грн та 164 061,13 грн процентів у справі № 910/13046/23 у справі № 910/13005/23, в яких заявник просить відмовити скаржнику у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України.
Перевіривши матеріали касаційної скарги Національної поліції України, а також заперечення Товариства з обмеженою відповідальністю "МІК" щодо відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити, зважаючи на таке.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Аналогічні положення закріплені і в частині 1 статті 17 Господарського процесуального кодексу України, за якими учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до статті 15 цього Кодексу суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Так, за змістом пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 цього Кодексу не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідно із частиною 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом поданого у 2023 році у справі № 910/13046/23 позову є вимога про стягнення 425 989,39 грн.
Отже, ціна позову у цій справі є меншою п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 684 грн х 500 = 1 342 000 грн станом на 01.01.2023), а відтак у розумінні наведених положень ГПК України судові рішення у цій справі не підлягають касаційному оскарженню.
Обґрунтовуючи необхідність відкриття касаційного провадження у справі, предметом позову у якій є сума менше п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, Національна поліція України зазначає, що ця касаційна скарга стосується питання права, яке має основоположне значення для для формування єдиної правозастосовчої практики, має виняткове значення для скаржника та становить значний суспільний інтерес, оскільки суд прирівняв процентів за користування коштами попередньої оплати до штрафних санкцій чим на думку скаржника порушує право кредитора на отримання процентів за користування позиченими коштами.
Колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги Національної поліції України щодо необхідності відкриття касаційного провадження у справі з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не є належним чином обґрунтованими, тому відсутні підстави для висновку про можливість відкриття касаційного провадження у цій справі, зважаючи на таке.
Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу (за змістом рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України"). Поряд із цим використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з особливого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Верховний Суд зазначає, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України випадки є виключенням із загального правила, й необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності".
Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу скаржника, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у великій кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини як відсутність сталої судової практики, невизначеність правових питань на нормативному рівні, необхідність застосування аналогії закону чи права, вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Однак скаржник належним чином не обґрунтував існування зазначених якісних та кількісних показників щодо наявності виключної правової проблеми, вирішення якої має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Проаналізувавши наведене, Суд дійшов висновку, що наведені доводи не дають підстав вважати, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки ці доводи зводяться до незгоди скаржника з оскаржуваною постановою суду апеляційної інстанції, ухваленою не на його користь, та власного тлумачення встановлених судами обставин справи та застосованих до регулювання спірних правовідносин правових норм.
Використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи", "виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу" тощо, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Посилання скаржника на наявність випадку, передбаченого пп. "в" п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України, також не знайшли свого підтвердження за відсутності належного обґрунтування цього заявником.
Таким чином, касаційна скарга Національної поліції України не містить належного обґрунтування наявності умов, передбачених підпунктами "а", "в" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а суд з власної ініціативи таких умов також не вбачає. З огляду на зазначене підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі немає.
Незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить про їх незаконність, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для заявника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судових рішень не на користь скаржника є звичайним передбачуваним процесом.
Як визначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України" (заява № 24402/02), право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг (п. 27). Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу. Такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду "за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб" (рішення від 28.05.1985 у справі "Ешингдейн проти Сполученого Королівства").
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 "Справа "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" (заява № 21920/93) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
За приписами п. 1 ч. 1 ст. 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Національної поліції України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.04.2024 та на рішення Господарського суду м. Києва від 14.12.2023 в частині відмови в задоволені позовних вимог про стягненні пені в розмірі 219 329,32 грн та 164 061,13 грн процентів у справі № 910/13046/23, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
На підставі викладеного та керуючись статтями 12, 163, 234, 235, 287, пунктом 2 частини 3 статті 287, пунктом 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд, -
У Х В А Л И В:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Національної поліції України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.04.2024 та на рішення Господарського суду м. Києва від 14.12.2023 в частині відмови в задоволені позовних вимог про стягненні пені в розмірі 219 329,32 грн та 164 061,13 грн процентів у справі № 910/13046/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.