ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Постанова № 110263987

Озвучення тимчасово недоступне

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2023 року м. Київ

Унікальний номер справи № 753/22860/21

Апеляційне провадження 22-ц/824/2831/2023

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді - доповідача: Махлай Л.Д.,

суддів: Немировської О.В., Ящук Т.І.

при секретарі: Кролівець О.В.

сторони

позивач ОСОБА_1

за зустрічним

відповідач

відповідач ОСОБА_2

за зустрічним

позивач

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Каліушка Ф.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Державний нотаріус Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Тетяна Михайлівна про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини,

в с т а н о в и в :

у грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив встановити факт родинних відносин між ним та ОСОБА_3 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 як між чоловіком і дружиною; визнати житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері, яка померла 1994 року, та визнати за ним право власності на 1/4 частину цього будинку, визнати недійсним заповіт, що був складений батьком 16.10.2003, а також визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім`я ОСОБА_2 .

В обґрунтування позову зазначав, що він є сином ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Через невідповідність у написанні власного прізвища і прізвищ батьків (« ОСОБА_3 », « ОСОБА_4 ») в різних документах він не має змоги оформити спадкові права.

Після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 . Оскільки будинок був придбаний батьками в шлюбі, то є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. В 1994 році померла матір, а після її смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частки будинку. Вважає, що він фактично прийняв спадщину після смерті матері разом зі своїм батьком, оскільки вони були зареєстровані і проживали разом з нею.

В 2003 році батько склав заповіт, яким усе належне йому майно залишив відповідачці. Проте за життя батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту 2003 року.

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просила встановити факт своєчасного прийняття нею спадщини після смерті матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є донькою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Після смерті матері вона вступила в управління і володіння спадщиною, оскільки у неї наявна ощадна книжка спадкодавиці.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26.09.2022 первісний позов задоволено частково. Зустрічний позов задоволено. Встановлено факт родинних відносин, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 . Встановлено факт родинних відносин ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як чоловіка та дружини. Встановлено факт прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті матері ОСОБА_3 . Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні його позовних вимог та в частині задоволених вимог за зустрічним позовом, та ухвалити в цих частинах нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити, а його вимоги задовольнити у повному обсязі. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. А саме, судом не враховано, що спірний будинок придбано його батьками за час перебування у шлюбі, а тому у рівних частках належав обом батькам. Він є спадкоємцем першої черги та після смерті матері вчинив дії, що свідчать про прийняття спадщини, а тому питання визнання будинку спільним сумісним майном батьків стосується його прав та інтересів. Після смерті матері фактично прийняли спадщину він та його батько, оскільки вони мешкали та були зареєстровані за однією адресою разом із спадкодавицею. Ним надано належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин. Суд не врахував, що будинок за адресою АДРЕСА_2 , на сьогодні належить ОСОБА_7 , яка є рідною сестрою ОСОБА_3 . Його батьки мешкали в цьому будинку доки не побудували поряд свій АДРЕСА_1». Побудувавши будинок переїхали до нього, при цьому залишились прописані за адресою АДРЕСА_1. Суд не надав належної оцінки показам свідків, які підтвердили його проживання з матір`ю за однією адресою на момент її смерті. У спірному будинку він проживає до сих пір, що свідчить про те, що він фактично вступив у володіння спадковим майном. Судом не враховано лист ОСОБА_9 , надісланий на адресу суду, в якому вона повідомляє, що померлий ОСОБА_4 бажав, щоб ОСОБА_1 жив у спірному будинку та, що відповідачка ввела батька в оману та в подальшому ввела в оману і саму ОСОБА_9 . Батько, складаючи заповіт на відповідачку не розумів, що тим самим позбавляє його права на спадкування. Ураховуючи вади здоров`я батька та покази свідків, а також листи дружини померлого батька, вважає, що суд мав підстави для визнання заповіту недійсним, а відповідно і свідоцтво про право на спадщину є недійсним. Наявність ощадної книжки не підтверджує факту, що цей вклад є спадковим майном, що на цьому рахунку є кошти, які б могли бути спадковим майном. Ощадна книжка матері після її смерті знаходилася у батька, а до відповідачки потрапила уже після смерті батька. Інших обставин, які б вказували на те, що відповідачка фактично прийняла спадщину після смерті матері відповідачка не зазначала.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_10 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Зазначає, що позивач сам вказував, що факт реєстрації його з матір`ю міг бути підтверджений будинковою книгою, проте клопотання про витребування такого доказу не заявляв. З часу смерті матері він не вчиняв жодних дій щодо оформлення спадщини чи встановлення факту її прийняття. Вважає, що поведінка позивача підпадає під доктрину заборони суперечливої поведінки. За висновком експерта, який грунтується на медичних документах батько усвідомлював значення своїх дій на час підписання заповіту, та жодної конструктивної критики до висновку позивач не наводить, а суб`єктивна думка ОСОБА_11 не має правового значення, до того ж не надано доказів, що лист підписано саме цією особою. Доводи позивача про те, що у неї ощадна книжка матері з`явилася після спливу шести місяців з моменту відкриття спадщини не підтверджені доказами.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_12 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_10 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Третя особа подала заяву про розгляд справи у її відсутності.

Вислухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася.

Згідно довідки відділу РАЦС Жлобинського виконкому Республіки Білорусь, ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в аг. Пиревичи, Жлобинського району Гомельської області Республіки Білорусь. До майна померлого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 58/2016.

Заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 у встановлений законом строк подали позивач та відповідач.

Згідно свідоцтва про народження від 17.04.1964 батьками позивача вказані ОСОБА_4 (рос.) та ОСОБА_3 (рос.).

Згідно витягу з ДРАЦС від 18.05.2016 батьками позивача вказані « ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Відповідно до копії паспорта прізвище батька позивача було зазначено як « ОСОБА_3 ». Інші анкетні дані (дата народження, місце народження, місце проживання) є ідентичними в усіх наявних документах.

Допитані в судовому засіданні свідки підтвердили, що позивач і відповідач є рідними дітьми ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Вказана обставина визнана сторонами.

Згідно відомостей, що містяться у свідоцтві про народження від 04.12.1968, довідці центрального відділу реєстрації шлюбів м. Києва від 21.06.2007 № 4014/5.12, свідоцтві про розірвання шлюбу від 03.06.1997 № 142276 та свідоцтві про шлюб від 16.07.2010 № НОМЕР_1 відповідач є донькою ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

02.08.1999 ОСОБА_4 склав заповіт за № 2-3763, яким усе своє майно заповів позивачу і відповідачу у рівних долях.

16.10.2003 ОСОБА_4 склав новий заповіт за № 4-2038, посвідчений нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєвою Т.М., яким змінив свою волю і усе належне йому майно заповів відповідачці.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23.09.2021 № 49 ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 міг осмислювати власні дії, самостійно приймати рішення, прогнозувати їх наслідки та керувати своєю поведінкою. Органічні розлади, які мав ОСОБА_4 , не впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_4 під час складання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Відмовляючи в частині визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку померлої у праві спільної сумісної власності, суд першої інстанції виходив того, що позивач хоч і є спадкоємцем першої черги за законом після смерті як матері, так і батька, проте вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері, оскільки в установлений строк не вступив в управління або володіння спадковим майном.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

За матеріалами справи встановлено, що мати сторін ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . На час її смерті спадкоємцями померлої були її діти - сторони по справі та чоловік ОСОБА_4 (батько сторін). Спадкоємці із заявами про прийняття спадщини не зверталися, спадщину після смерті ОСОБА_3 не оформляли.

Оскільки спадщина відкрилася до введення в дію ЦК України (01.01.2004) чинного на теперішній час, при вирішенні питань щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом тощо суд правильно керувався нормами ЦК 1963 року, який діяв до 01.01.2004.

Відповідно до ст. 548 ЦК 1963 року для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 549 цього ж Кодексу визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

На відміну від ст. 1268 ЦК, який діє на теперішній час, на час смерті матері сторін не мало значення чи зареєстровані спадкодавець та спадкоємець за однією і тією ж адресою та чи проживали вони разом.

За положеннями ст. 549 ЦК 1963 року у разі, якщо спадкоємець не подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини, він мав довести ту обставину, що він протягом шести місяців з дня відкриття спадщини фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Сам по собі факт реєстрації не є належним доказом вступу в управління або володіння спадковим майном.

Позивач зазначав, що він разом з матір`ю були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , а фактично проживали у новозбудованому будинку АДРЕСА_3 , куди вселилися ще у 1974 році всією сім`єю: батько, мати, він та сестра (відповідачка).

Будинкової книги або витягу з реєстру територіальної громади м. Києва щодо реєстрації позивач не надав.

Відповідно до довідки Дарницького районного у м. Києві військового комісаріату від 09.06.2017 у будинок за адресою: АДРЕСА_1 позивач зареєстрований після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_3 .

З моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 і до часу розгляду справи позивач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спадщини або про вступ в управління спадковим майном, що належало ОСОБА_3 .

Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 26.04.1974 будинок АДРЕСА_1 належить ОСОБА_15 та зареєстрований за ним на праві особистої приватної власності.

У заяві про прийняття спадщини після смерті батька від 28.01.2016 позивач зазначив, що до складу спадкового майна входить житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю.

Тобто у даній заяві позивач визнає, що будинок в цілому належав батьку та він не приймав якусь частину цього будинку у спадщину після смерті матері.

Відтак сама по собі реєстрація позивача у будинку не свідчить про те, що він вступив в управління чи володіння спадковим майном, яке належало його матері, оскільки частки подружжя не були визначені. Позивач навіть проживаючи у будинку міг користуватися власністю батька, а не матері. Будь - яких же доказів про вступ позивача в управління або володіння спадковим майном, що належало матері позивачем не надано.

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що з наданих позивачем доказів неможливо достовірно встановити, що позивач прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 шляхом вступу в управління або володіння спадковим майном.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, оскільки як вказувалося вище саме по собі проживання чи реєстрація у будинку позивача разом з матір`ю не підтверджують обставин прийняття спадщини після смерті матері у розумінні ст. 549 ЦК 1963 року.

Натомість ОСОБА_2 надала докази про те, що вона прийняла спадщину після смерті матері шляхом вступу в управління і володіння спадщиною. Підтвердженням цього факту є наявність у неї ощадної книжки ОСОБА_3 , оригінал якої надавався до суду першої інстанції для огляду в судовому засіданні саме ОСОБА_2 . Відповідно до наказу Мін`юсту від 14.06.1994 №18/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, серед іншого, наявність у спадкоємців ощадної книжки, виданих на ім`я спадкодавця.

Доводи апелянта про те, що ощадна книжка отримана відповідачкою після смерті батька не підтверджені будь - якими доказами, як і не підтверджено доказами відсутність грошових коштів на рахунку, що належав спадкодавці.

Вимога позивача про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на 1/4 частину будинку є похідною від встановлення факту прийняття спадщини після смерті матері, а тому суд дійшов правильних висновків, що такі вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача.

Згідно частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України.

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Позов про визнання заповіту недійсним заявлено з тих підстав, що на думку позивача батько на час складення заповіту не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

За клопотанням представника позивача ухвалою суду від 11.02.2021 у справі призначена посмертна комплексна психолого-психіатрична експертиза.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23.09.2021 № 49 ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

У розпорядження експертів було надано усі матеріали цивільної справи, у тому числі і звукозаписи судових засідань, в який проводився допит свідків, та які бралися експертами до уваги при наданні висновку, про що безпосередньо вказано у самому висновку.

Відтак доводи апеляційної скарги про те, що суд мав докази, які дають підстави для визнання заповіту недійсним суперечать матеріалам справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

Оскільки питання про те, чи міг ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними потребує спеціальних знань, якими не володіє суд, за наявності висновку судової експертизи такий висновок не може бути спростований поясненнями сторін чи показаннями свідків, а тому висновки суду про відмову в позові в цій частині є правильними.

За вказаних обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду в частині відмови у задоволенні первинного позову та в частині задоволення зустрічного позову є законними та обґрунтованим і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі.

Рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 не оскаржується, а відтак в апеляційному порядку не перевіряється.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня проголошення постанови до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду з підстав, викладених у ст. 369 ЦПК України.

Постанову складено 17.04.2023.

Головуючий Л. Д. Махлай

Судді О. В. Немировська

Т. І. Ящук

Рішення № 106922275

Відкрити повний перегляд

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

02068, м. Київ, вул. Кошиця, 5-А

справа № 753/22860/17

провадження № 2/753/2002/22

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" вересня 2022 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді КАЛІУШКА Ф.А.

при секретарі ДАНЬКО В.В.

за участю сторін:

позивача ОСОБА_1 ;

представника відповідача ОСОБА_2 ;

третя особа не з`явилась;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державного нотаріуса Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Дорофєєвої Тетяни Михайлівни, про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 (далі по тексту - відповідач, ОСОБА_3 ) про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними.

У своєму позові, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просить встановити факт родинних відносин між ним та ОСОБА_4 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 як між чоловіком і дружиною. Окрім того, позивач просить визнати житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері, яка померла 1994 року, та визнати за ним право власності на ј цього будинку, визнати недійсним заповіт, що був складений батьком 16 жовтня 2003 року, а також визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім`я ОСОБА_3 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є сином ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Через невідповідність у написанні власного прізвища і прізвищ батьків (« ОСОБА_5 », « ОСОБА_4 ») в різних документах позивач не має змоги оформити спадкові права, відтак просить встановити факт родинних зв`язків.

Зазначає, що після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 (далі по тексту - Будинок). Оскільки будинок був придбаний батьками в шлюбі, то є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. В 1994 році померла матір позивача, після її смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частки будинку. Позивач вказує, що фактично прийняв спадщину після смерті матері разом зі своїм батьком, оскільки вони були зареєстровані і проживали разом з нею. Відтак просить встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері.

Вказує, що в 2003 році батько склав заповіт, яким усе належне йому майно залишив відповідачу. Проте за життя батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту 2003 року. Тому просить визнати недійсним заповіт, який склав батько 16.10.2003 року.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 27.06.2018 року провадження у справі та призначено її розгляд у підготовче засідання.

Під час підготовчого засідання, відповідачем подано зустрічний позов до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 .

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Вказує, що в серпні 1994 року померла її матір, а після її смерті ОСОБА_3 вступила в управління і володіння спадщиною, оскільки у неї наявна ощадна книжка матері.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 26 листопада 2018 року зустрічну позовну заяву було прийнято до спільного розгляду разом з первісним позовом.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2019 року справу було прийнято до провадження суддею Каліушком Ф.А. та призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 29 листопада 2019 року було задоволено клопотання позивача і направлено окреме судове доручення про виконання (вчинення) окремих процесуальних дій до компетентного суду Жлобинського району Гомельської області, Республіки Білорусь. На час виконання доручення провадження у справі було зупинено.

У зв`язку з надходженням документів з Республіки Білорусь ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 28 вересня 2020 року провадження у справі було поновлено.

За клопотанням позивача ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 лютого 2021 року у справі було призначено посмертну комплексну психолого-психіатричну експертизу.

05 січня 2022 року Державною установою «Науково-дослідний інститут психіатрії Міністерства охорони здоров`я України», у зв`язку з проведенням експертизи, до суду були повернуті матеріали справи з доданим до неї висновком експерта.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 10 січня 2022 року провадження у справі було поновлено.

Відповідач скористалася своїм правом і надала до суду відзив, в якому вона просить відмовити в задоволенні первісних позовних вимог на тій підставі, що позивачем необґрунтовано та не доведено конкретні обставини і факти по справі. Також подала заяву, якою просила застосувати позовну давність до вимог позивача.

Позивач також скористався своїм правом і надав до суду відзив на зустрічний позов, в якому просить відмовити в задоволенні зустрічних вимог.

У відбувшихся судових засіданнях позивач і представник позивача позовні вимоги підтримали, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві, просили суд задовольнити первісний позов у повному обсязі, а зустрічний позов - відхилити.

Відповідач та представник відповідача у відбувшихся судових засіданнях заперечили проти задоволення первісних позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Зустрічний позов підтримали і просили задовольнити.

Третя особа в судове засідання не з`явилася, про час і місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Направила до суду завірену копію спадкової справи до майна померлого ОСОБА_5 .

Вислухавши позивача, представника позивача, відповідача і його представника, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті вважає, що первісна позовна заява підлягає частковому задоволенню, а зустрічна позовні заява підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту - ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 3 ст. 12, чч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно зі свідоцтва про смерть від 16 серпня 1994 року № НОМЕР_1 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася.

Згідно довідки відділу РАЦС Жлобинського виконкому Республіки Білорусь, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в аг. Пиревичи, Жлобинського району Гомельської області Республіки Білорусь. До майна померлого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою було заведено спадкову справу №58/2016.

Спадщину після смерті ОСОБА_5 шляхом подання заяви нотаріусу прийняли позивач та відповідач. Інших спадкоємців судом не встановлено.

Згідно свідоцтва про народження від 17 квітня 1964 року батьками позивача вказані ОСОБА_8 (рос.) та ОСОБА_4 (рос.). Згідно витягу з ДРАЦС від 18 травня 2016 року батьками позивача вказані ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Відповідно до долученого до позову копії паспорта прізвище батька позивача було зазначено як « ОСОБА_5 ». Інші анкетні дані (дата народження, місце народження, місце проживання) є ідентичними в усіх наявних у справі документах. Допитані в судовому засіданні свідки також підтвердили, що позивач і відповідач є рідними дітьми ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Вказана обставина не заперечувалася і Відповідачем.

Згідно відомостей, що містяться у свідоцтві про народження від 04 грудня 1968 року, довідці центрального відділу реєстрації шлюбів м. Києва від 21 червня 2007 року №4014/5.12, свідоцтві про розірвання шлюбу від 03 червня1997 року № НОМЕР_2 та свідоцтві про шлюб від 16 липня 2010 року № НОМЕР_3 відповідач є донькою ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

Відтак суд приходить до висновку, що українські записи « ОСОБА_4 », « ОСОБА_5 » виникли при перетвореннях через посередництво відповідного російського запису в умовах українсько-російської міжмовної взаємодії. Позивачем надано достатні та належні докази підтвердження родинних зв`язків.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами. Згідно роз`яснень ВС, викладених у Постанові від 22.04.2020 року №200/14136/17, якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення, що мають юридичне значення» та п.9 Листа ВССУ від 16.05.2013 №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів.

З огляду на викладене вище, врахувавши встановлені судом обставини та покази свідків, вимоги позивача за первісним позовом про встановлення факту родинних відносин між ним та ОСОБА_4 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 як між чоловіком і дружиною підлягають задоволенню.

Що стосується визнання заповіту недійсним, суд виходить з такого.

02 серпня 1999 року ОСОБА_5 склав заповіт за №2-3763, яким усе своє майно заповів позивачу і відповідачу в рівних долях.

В подальшому, 16 жовтня 2003 року, ОСОБА_5 склав новий заповіт за №4-2038, посвідчений нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєвою Тетяною Михайлівною, яким змінив свою волю і усе належне йому майно заповів відповідачу.

Наполягаючи на визнанні складеного ОСОБА_5 16 жовтня 2003 року заповіту недійсним, позивач вказує, що батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, то не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту.

За клопотанням позивача, судом в порядку виконання доручення про виконання (вчинення) окремих процесуальних дій витребувано медичну документацію ОСОБА_5 . Окрім того, було допитано в якості свідків осіб, які за життя знали померлого ОСОБА_5 , спілкувалися з ним і могли надати відомості про його характер, спосіб життя, особливості поведінки.

В подальшому, за клопотання Позивача призначено посмертну комплексну психолого-психіатричну експертизу.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23 вересня 2021 року №49, експертами були надані наступні висновки: ОСОБА_5 на період укладення заповіту від 16 жовтня 2003 року, враховуючи визначені індивідуально-психологічні особливості, міг осмислювати власні дії, самостійно приймати рішення, прогнозувати їх наслідки та керувати своєю поведінкою. Органічні розлади, які мав ОСОБА_5 , не впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_5 під час складання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Відповідно до статті 1233 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача.

Згідно частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України.

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 1247 ЦК України визначені загальні вимоги до форми заповіту, відповідно до яких, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Згідно зі статтею 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про нотаріат», нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, - законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Згідно пункту 1 глави 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року, нотаріус посвідчує заповіти фізичних осіб з повною цивільною дієздатністю, у тому числі подружжя, які складені відповідно до вимог статей 1233-1257 Цивільного кодексу України та особисто подані нотаріусу. Посвідчення заповіту через представників не допускається. У заповіті зазначаються місце і час складення заповіту, дата та місце народження заповідача. Заповіт особисто підписує заповідач.

У статті 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, та зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині 3статті 203 ЦК України.

Також, як роз`яснено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону.

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України).

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам Цивільного Кодексу України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:

1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;

2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);

3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Встановлено, що заповіт, складений ОСОБА_5 16 жовтня 2003 року, відповідає вищенаведеним вимогам закону. Вказаний заповіт складений та посвідчений у відповідності до вимог закону, зокрема: державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори, було встановлено особу заповідача та визначено обсяг його цивільної дієздатності; заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням усіх відомостей, передбачених законом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в матеріалах справи відсутні належні, достатні та допустимі докази про те, що нотаріусом при посвідченні заповіту були порушені вимоги до його форми та порядку його посвідчення. Посилання позивача на те, що ОСОБА_5 не усвідомлював значення своїх дій, тобто його волевиявлення не було вільним, спростовуються висновком експертів від 23 вересня 2021 року і є безпідставними. Інших доказів протилежного судом не здобуто, а позивачем не надано. Суд не може взяти до уваги посилання Позивача на рукописні листи, долучені до позовної заяви, оскільки неможливо встановити достовірно ні їх автора, ні адресата, ні осіб, про яких йдеться у цих листах.

Відтак суд приходить до переконання, що спірний заповіт від 16 жовтня 2003 року є чинним і визнанню недійсним не підлягає.

Що стосується встановлення факту прийняття позивачем і відповідачем спадщини після смерті матері, суд виходить з такого.

Згідно зі свідоцтва про смерть від 16 серпня 1994 року № НОМЕР_1 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася.

На підтвердження своїх вимог позивач надав копію свого паспорта, паспорта громадянина УРСР з відміткою про реєстрацію місця проживання за адресою АДРЕСА_1 , з 01.12.1994 року. Окрім того, надав Форми №1 (заява на видачу паспорта) на себе, ОСОБА_4 , лист з військового комісаріату про перебування на обліку.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику в справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом тощо.

Відповідно до стст. 548, 549 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

ЦК УРСР 1963 року, що діяв на час відкриття спадщини після ОСОБА_4 , регулював спірні правовідносини по іншому, ніж ЦК України. З аналізу положень стст. 548, 549 ЦК УРСР, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України 1994 року та ЦК України вбачається, що сам по собі факт реєстрації з померлим на момент смерті не є належним доказом вступу в управління спадковим майном.

Суд також враховує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 06.11.2019 року №483/637/16, згідно якого навіть витяг з домової книги (або довідка про місце реєстрації) про те, що спадкоємець і спадкодавець були зареєстровані за однією адресою не є підтвердженням факту спільного проживання, адже поняття реєстрація та проживання не є тотожними.

З наданих же Позивачем документів неможливо достовірно встановити, що на час відкриття спадщини після ОСОБА_4 , позивач був зареєстрований разом з нею. Сам факт реєстрації з померлою в даному випадку може бути підтверджений будинковою книгою або витягом з реєстру територіальної громади м. Києва, проте таких доказів позивач не надав.

Не надано позивачем і доказів того, що на час відкриття спадщини він фактично проживав з ОСОБА_4 як вказувалося вище, реєстрація та проживання не є тотожними.

Варто також відзначити, що з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 і до часу розгляду справи позивач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спадщини або про вступ в управління спадковим майном.

Відтак, суд приходить до висновку, що позивач не надав належних і допустимих доказів прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 шляхом вступу в управління спадковим майном або подання заяви нотаріусу, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають відхиленню.

Оцінюючи вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом та надані нею докази, суд приходить до висновку, що позивач вступила в управління і володіння спадщиною і підтвердженням цього є наявність у неї ощадної книжки ОСОБА_4 , оригінал якої надано для огляду в судовому засіданні саме ОСОБА_3 . Це відповідає приписам Наказу Мін`юсту від 14.06.1994 року №18/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», за положеннями якого доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, серед іншого, наявність у спадкоємців ощадної книжки, виданих на ім`я спадкодавця.

При цьому, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 584/639/19 (провадження № 61-10930св20) зазначено, що: «за загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутись до суду за захистом свого права, а тому підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин відсутні». Аналогічний висновок викладений і у наступних постановах, зокрема у постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 543/994/17.

Таким чином, врахувавши наведене, суд дійшов висновку, що на вимоги про встановлення факту прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном позовна давність не поширюється.

Відтак вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом підлягають задоволенню.

Що стосується визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку, суд виходить з такого.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 25 квітня 1974 року ОСОБА_5 був власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно витягу з ДРАЦС від 18 травня 2016 року судом встановлено, що між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 26 травня 1963 року було зареєстровано шлюб.

За положеннями ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 1224 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно ст. 1261 ЦК України та ст. 529 ЦК УРСР у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно ст. 29 КпШС, який діяв на час шлюбу між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Враховуючи, що позивач хоч і є спадкоємцем першої черги за законом після смерті як матері, так і батька, проте вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері та таким, що не здійснює спадкування після смерті батька через наявність чинного заповіту на ім`я відповідача.

Тому суд приходить до наступних висновків.

По-перше, вимога про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності є похідною від встановлення факту прийняття спадщини позивачем.

По-друге, позивач вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері та не здійснює спадкування після смерті батька через наявність заповіту на ім`я Відповідача.

З огляду на викладене, питання визнання будинку спільним майном подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , а також відповідне визнання права власності за позивачем - не стосується його прав, свобод чи законних інтересів, відсутнє порушення, невизнання або оспорювання таких прав. Інших доказів чи доводів порушення прав позивача суду не надано.

Відтак, вимоги позивача про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку підлягають відхиленню.

За наслідком вищевикладеного та встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд доходить висновку про те, що первісні позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а зустрічний позов - задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до стст. 133, 134, 141 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 10, 12, 18, 76-83, 89, 95, 141, 247, 258, 263-265, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними - задовольнити частково.

Встановити факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Встановити факт родинних відносин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , як чоловіка та дружини.

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини - задовольнити.

Встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_3 після смерті матері - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Стягнути зі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) судовий збір у розмірі 704 грн. 80 коп.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

СУДДЯ: КАЛІУШКО Ф.А.