ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Рішення № 109071001

Озвучення тимчасово недоступне

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: [email protected]

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.02.2023

Справа № 910/6282/22

За позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-будівельна фірма "АВМ"

до

Національного банку України

третя особа,

яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача: - Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Інтербудінвест"

третя особа,

яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача: - Служба безпеки України

про

визнання недійсним договору

Суддя Підченко Ю.О.

Секретар судового засідання Лемішко Д.А.

Представники сторін:

від позивача: Тарасов С.О.

від відповідача: Колосюк С.Л.

від третьої особи-1: не з`явився;

від третьої особи-2: Ярко О.Ю.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/6282/22 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-будівельна фірма "АВМ" (далі також - позивач) до Національного банку України (далі також - відповідач, НБУ) про визнання недійсним договору про інвестування у житлове будівництво № К-2824 від 08.12.2004.

Оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Інтербудінвест" (далі також - третя особа-1) за спірним договором отримало кошти відповідно до меморіального ордеру № 1500002154 від 10.12.2004, то суд вирішив залучити Товариство до участі в справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Крім того, зважаючи на те, що Служба безпеки України (далі також - третя особа-2, СБУ) згідно з договором № 19/3-32-ж17 від 10.02.2005 є замовником будівництва будинку по проспекту Перемоги, 131 у м. Києві, квартири у якому є предметом спірного договору в даній справі, то суд ухвалив залучити Службу безпеки України до участі в справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.

З огляду на те, що в підготовчому провадженні здійснено дії передбачені ст. 182 Господарського процесуального кодексу України, суд вирішив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 02.02.2023.

25.01.2023 позивачем надані письмові пояснення по справі та заперечення стосовно застосування строків позовної давності.

Безпосередньо в судовому засіданні 02.02.2023 представники позивача, відповідача та третьої особи-2 надали усні пояснення по справі.

Третя особа-1 явку уповноваженого представника в судове засідання 02.02.2023 не забезпечила, про час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином.

Згідно з положеннями ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав - перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Враховуючи наявні в матеріалах справи фактичні дані, строки розгляду спору по суті, суд дійшов висновку, що підстав для відкладення слухання справи немає, наявних у справі доказів достатньо для вирішення спору по суті, а неявка представників третьої особи-1 не перешкоджає розгляду справи.

У судовому засіданні 02.02.2023 відповідно до приписів ч. 1 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

08.12.2004 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Інтербудінвест" (як організацією) та Національним банком України (як інвестором) було укладено договір № К-2824 про інвестування у житлове будівництво, за умовами якого інвестор здійснює інвестування у будівництво житлових будинків організації на загальну суму 10 082 938 грн, в т.ч. ПДВ 20% 1 680 489,67 грн.

Відповідно до п. 1.2. договору інвестування, організація передасть інвестору в рахунок його інвестиційних внесків за актом прийому-передачі 37 квартир загальною площею 2 965,57 грн згідно з наведеним у цьому пункті договору переліком.

15.04.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Інтербудінвест" (як первісним боржником), Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-будівельна фірма "АВМ" (як новим боржником) та Національним банком України (як кредитором) було укладено договір № Г-2190 про переведення боргу, яким регулюються відносини, пов`язані із частковою заміною зобов`язаної сторони - первісного боржника у зобов`язанні, що виникає із договору про інвестування у житлове будівництво від 08.12.2004 № К-2824, укладеного між первісним боржником та кредитором (далі також - основний договір-1) та договору про пайову участь у будівництві від 27.10.2004 № 27/10-04 (далі також - основний договір 2), який було укладено між ТОВ "Елітжитло" та первісним боржником, право вимоги за яким у кредитора виникло на підставі договору про відступлення права вимоги від 25.04.2005 № Г-368 (далі також - основний договір 3), укладеного між первісним боржником, кредитором та ТОВ "Елітжитло", за яким кредитором сплачено 100% вартості квартир, зазначених у п. 2.1. цього договору.

Як стверджує позивач, 19.05.2020 із листа № 61-0017/23851 йому стало відомо, що Національний банк України отримав 24 квартири по договору інвестування № К-2824 від 08.12.2004 за актами приймання передачі:

- № 1/168 від 16.07.2009 - 11 квартир загальною площею 797,60 кв.м. за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 131;

- № 2/1 від 26.06.2013 - 13 квартир загальною площею 1 035,60 кв.м. за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 131-А.

Оціночна вартість яких згідно з довідками про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 21.06.2022 становить загалом 72 141 096, 53 грн.

Спір у справі виник у зв`язку з тим, як стверджує позивач, що Національний банк України намагається примусити ТОВ «ІБФ «АВМ» виконати умови нікчемного договору, який позивач виконувати не зобов`язаний. Позивач вважає, що договір № К-2824 від 08.12.2004 є удаваним та приховує договір на закупівлю (договір купівлі-продажу).

Служба безпеки України підтримуючи заявлений позов також зазначила, що відповідач під час укладення спірного договору не дотримався вимог ст. 29 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», що свідчить про недійсність правочину. Крім того, третя особа вважає, що спірний договір є нікчемний, оскільки його не було посвідчено нотаріально.

Заперечуючи проти заявленого позову відповідач посилався, зокрема, на таке:

- позивачем у позовній заяві не обґрунтовано, що сторонами спірного правочину свідомо, з певною метою, документально оформлений один правочин, але насправді між ними встановлено інші правовідносини, направлені на досягнення іншої мети;

- для задоволення позову необхідно встановити не лише те, що правочин є удаваним, але й наявність порушення цивільного права та охоронюваного законом інтересу, за захистом яких позивач звернувся до суду;

- про оспорюваний договір позивачу було відомо з 15.04. 2012, а позовні вимоги заявлені лише в 2022, а отже строк позовної давності є таким що минув.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частинами першою, третьою статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов`язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов`язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов`язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені у статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.

З аналізу статей 202, 203, 235 ЦК України вбачається, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов`язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставою для визнання його недійсним. Однак удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто, для того щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач по справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.

Так, у статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин за своєю формою прикриває реальний правочин.

Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.

Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Таким чином, обов`язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши при розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 ЦК України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до положень ст. 228 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Позивач вважає, що договір про інвестування в житлове будівництво № К-2824 від 08.12.2004 є договором про закупівлю (договір купівлі-продажу).

За змістом ст.ст. 655-656 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому. Особливості купівлі-продажу об`єктів незавершеного будівництва та майбутніх об`єктів нерухомості визначаються законом. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу, що укладається на організованих ринках капіталу та організованих товарних ринках, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і договорів купівлі-продажу фінансових інструментів, укладених поза організованим ринком, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (в редакції станом на момент укладення оспорюваного правочину), інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Інвестиційною діяльністю відповідно до статті 2 Закону України «Про інвестиційну діяльність» є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Положеннями статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» передбачено, що забороняється інвестування в об`єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Відповідно до статті 71 Закону України «Про Національний банк України» (в редакції станом на дату підписання спірного правочину) Національному банку України забороняється, зокрема: здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов`язані із забезпеченням діяльності Національного банку та його установ; здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає функціям Національного банку.

Положеннями статті 75 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Так, преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 124 Конституції України визначають обов`язковість виконання усіма суб`єктами прав судового рішення у вказаній справі.

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Удаваний правочин, на відміну від прихованого, сторонами не виконується. Відповідні права і обов`язки сторонами не реалізуються. Сторони правочину виконують тільки ті обов`язки та реалізують ті права, що випливають із прихованого правочину (вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 13.08.2019 у справі № 925/1090/18).

У рішенні Господарського суду міста Києва у справі № 23/43 до правовідносин за спірним договором було застосовано норми законодавства щодо інвестиційної діяльності.

Так, зокрема, рішенням Господарського суду міста Києва від 14.03.2012 у справі № 23/43 задоволено позов Національного банку України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Інтербудінвест" та зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Інтербудінвест" передати Національному банку України за актом прийому-передачі 19 квартир (однокімнатні за номерами: 71, 95; двокімнатні за номерами: 31, 49, 61, 73, 85, 91, 97, 103, 109, 115, 56, 86; трикімнатні за номерами: 72, 90, 102, 45, 84), які розташовані за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 131 секція 1.

Крім того, Постановою Вищого господарського суду України від 05.07.2007 у справі № 2/280 задоволено касаційну скаргу Національного банку України, скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2007 та Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.05.2007, прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ТОВ «БІК «Інтербудінвест» про розірвання договору № К-2824 від 08.12.2004.

Як вбачається з доводів відповідача та не спростовано позивачем, спірний договір пов`язаний із забезпеченням діяльності Національного банку України та його установ, що відповідає вказаним вище вимогам статті 71 Закону України «Про Національний банк України» (в редакції станом на дату підписання спірного правочину).

Національний банк України здійснював інвестування коштів з метою подальшої передачі такого житла для працівників, які перебували у контрольному списку Національного банку України та потребували поліпшення житлових умов. Квартири, які були отримані за актами № 1/168 від 16.07.2009 та № 2/1 від 20.06.2013, то вказані житлові приміщення були розподілені між працівниками Національного банку України, які перебували в контрольному списку як особи, які потребували поліпшення житлових умов.

Відносини між позивачем та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Інтербудінвест" за договором № К-2824 від 08.12.2004 не містять ознак договору купівлі-продажу нерухомого майна, які визначені Цивільним кодексом України. На момент укладення спірного правочину його предмету фактично ще не існувало, а передача квартир мала відбутися після завершення відповідних етапів будівництва.

З огляду на наведене, оскільки позивач не довів удаваності спірного правочину та факту порушення публічного порядку під час його укладення, то до договору № К-2824 від 08.12.2004 про інвестування у житлове будівництво не можуть застосовуватися вимоги, які передбачені законодавством для договорів купівлі-продажу нерухомого майна. Тож, твердження позивача про наявність підстав для визнання правочину недійсним через відсутність його нотаріального посвідчення є необґрунтованими.

Доказів того, що в момент підписання оспорюваного інвестиційного договору була обов`язковою вимогою його нотаріальне посвідчення позивачем надано не було.

Таким чином, позивачем не доведено, що під час укладення договору № К-2824 від 08.12.2004 про інвестування у житлове будівництво між його сторонами виникли відносини купівлі-продажу, а не інвестування, а позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Що ж до застосування наслідків пропуску позовної давності, то суд виходив з того, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Зважаючи на відсутність порушеного права позивача, суд не вбачає підстав для застосування до позовних вимог строку позовної давності.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За результатами розгляду справи суд дійшов висновку, що надані відповідачем докази є більш вірогідними, ніж докази надані позивачем на обґрунтування позовних вимог.

Таким чином, зважаючи на встановлені судом фактичні обставини, приймаючи до уваги, що позивач не надав суду належні та допустимі докази на підтвердження позовних вимог, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.

Згідно з положеннями ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, приймаючи до уваги висновки суду про відмову в задоволенні позовних вимог, судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 232, 233, 237, п. 2 ч. 5 ст. 238, ст. ст. 240, 241, ч. 1 ст. 256, 288 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-будівельна фірма "АВМ" до Національного банку України відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, то строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 13.02.2023 року.

Суддя Ю.О.Підченко