Справа № 446/484/19 Головуючий у 1 інстанції: Бакай І.А.
Провадження № 22-ц/811/3810/21 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П.
Категорія справи:19
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 липня 2022 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого – судді Цяцяка Р.П.,
суддів Ванівського О.М. та Шеремети Н.О.,
за участю секретаря Івасюти М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 27 травня 2021 року,
В С Т А Н О В И В:
У березні 2019 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» звернулося до суду з позовом до Кам`янка-Бузької міської ради та ОСОБА_1 у якому просило суд визнати недійсними рішення Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20.06.2000 року № 222 та виданий на підставі цього рішення Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЛВ 000918 від 15.01.2001 року, а також стягнути з відповідачів судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що з метою оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування землями смуги відведення залізниці в межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області Державним територіально-галузевим об`єднанням "Львівська залізниця" була розроблена Технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів - Ківерці" від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області. В результаті польового обстеження було виявлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться в приватній власності громадян. Так, згідно Зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО Львівська залізниця на ділянці "Львів - Ківерці" від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька встановлено, що відповідачці ОСОБА_1 рішенням Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів від 20.06.2000 року № 222 передано у власність земельну ділянку площею 0,0900 га в межах м. Кам`янка-Бузька, частина якої площею 0,0372 га перетинається з земельною ділянкою смуги відведення залізниці. Вважає, вищевказане рішення міської ради та виданий на його підставі державний акт на право власності на земельну ділянку такими, що суперечать законодавству, порушують права позивача на користування наданою йому відповідно до норм чинного законодавства земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху.
Згідно "Плану меж смуги відведення лінії Львів-Ківерці Львівської залізничної дороги в адміністративних межах Кам`янка-Бузького району Львівської області", розробленого проектною організацією "Дорпроект Південно-Західної залізниці" у 1956 році, ширина смуги відведення на вказаній ділянці перегону становить 52 м від осі колії, тобто - з врахуванням земельної ділянки, яка надана відповідачу у приватну власність. В той же час, відповідно до частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі під державними залізницями (а.с. 2-7).
На клопотання позивача (а.с. 113) ухвалою Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 21 травня 2021 року Кам`янка-Бузьку міську раду було замінено належним відповідачем - Кам`янка-Бузькою територіальною громадою (а.с. 127).
Оскаржуваним рішенням у задоволенні позову відмовлено – у зв`язку зі спливом позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20.06.2000 року № 222 через майже 19 років після прийняття оскаржуваного рішення, а інші позовні вимоги є похідними від цієї вимоги (а.с. 132-136).
Вищезгадане рішення оскаржили представники позивача - Акціонерного товариства «Українська залізниця».
Апелянт просить рішення суду скасувати і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та на неправильне застосування норм матеріального і процесуального права (а.с. 145-155).
04 квітня 2022 року на клопотання апелянта/позивача (а.с. 229-230) апеляційний розгляд справи було відкладено на 11-00 год. 18 липня 2022 року (а.с. 234), про що апелянта належним чином було повідомлено (а.с. 236, 237, 240). Однак, будучи своєчасно (06.04.2022 року) належним чином повідомленим про час та місце апеляційного розгляду справи, апелянт явку свого представника в судове засідання не забезпечив та про причини такої неявки суд не повідомив, що (у відповідності до частини 2 статті 372 ЦПК України) не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.
ЦПК України встановлено, що:
- цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, і що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (статті 12 і 81);
- обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (частина 1 статті 82);
- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76).
Згідно позовної заяви, предметом позовних вимог є визнання недійсними:
-рішення Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20.06.2000 року № 222;
-виданого на підставі вищезгаданого рішення Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЛВ 000918 від 15.01.2001 року (а.с. 7).
Як стверджується матеріалами справи, в обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем було долучено до позовної заяви копію виданого відповідачці ОСОБА_2 на підставі рішення виконкому Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20.06.2000 року № 222 Державного акту на право постійного користування землею серії ЛВ 000918 від 15.01.2001 року (а.с. 13).
Позивачем не було долучено до матеріалів справи належно оформленої копії, ні рішення Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20.06.2000 року № 222, ні копії рішення виконкому Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20.06.2000 року № 222.
Однак, суд на вищенаведені розбіжності уваги не звернув, хоча безспірним є те, що рішення міської ради і рішення виконавчого комітету цієї міської ради є різними рішеннями.
В той же час, позивач не заявляв позовної вимоги про визнання недійсним рішення виконкому Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20.06.2000 року № 222, на підставі якого (а не рішення міської ради) і було видано Державний акт на право постійного користування землею (а не на право власності на земельну ділянку) серії ЛВ 000918 від 15.01.2001 року.
На замовлення ДТГО "Львівська залізниця" була розроблена Технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га Державному територіально-галузевому об`єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів - Ківерці" від 40км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка - Бузька Кам`янка - Бузького району Львівської області і (на твердження позивача) в ході розробки цієї документації було встановлено, що на смугу відведення земельної ділянки залізниці накладається частина земельній ділянки, яка перебуває «у власності» (також на твердження позивача) відповідачки ОСОБА_2 , а саме: площею 0,0372 га.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Згідно зі статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила:
«50. Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
51. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.
52. Оскільки вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.
53. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження №14-208цс18), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав».
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи .
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
Як вбачається зі змісту мотивувальної частини оскаржуваного рішення, відмовляючи у задоволенні позову апеляційний суд посилався на те, що АТ «Українська залізниця» є належним користувачем спірної земельної ділянки відповідно до законодавства. Частина цієї земельної ділянки, що перебуває у власності відповідачки ОСОБА_2 , накладається на землю залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні АТ «Українська залізниця», а тому наявні підстави для задоволення позову. Проте, оскільки однією з вимог позивача є визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20 червня 2000 року № 222 у частині передачі у приватну власність спірної земельної ділянки відповідачці ОСОБА_2 , а позивач звернувся до суду з позовом лише 06 березня 2019 року, то з урахуванням поданих відповідачами заяв про застосування позовної давності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України.
З такими висновками колегія суддів погодитися не може з огляду на таке.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).
У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункти 115, 143 постанови від 14 листопада 2018 року). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункти 116, 144 постанови від 14 листопада 2018 року). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21), в якій колегія суддів дійшла висновку, що обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають.
Водночас у цій справі позивач просив «визнати недійсними» рішення міської ради та державний акт на право власності на земельну ділянку. Проте такі вимоги не є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав, що не приводить до їх поновлення.
Належним способом захисту є вимоги про витребування спірного майна (віндикаційний позов), проте позивач з такими вимогами до суду не звертався.
З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку про те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права. Оскільки задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У таких випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, то вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України, є неефективними.
Вищенаведена правова позиція знайшла своє відображення у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19); Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17.
У пункті 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто - на вказану вимогу не поширюється позовна давність.
Подібні висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14-364цс19).
З урахуванням вищенаведеного колегія суддів констатує, що у цій справі позивачем обраний спосіб захисту порушеного права, який є неефективним, а тому приходить до висновку про те, що суд першої інстанції неповно зясував всі обставини, що мають значення для справи, а також неправильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права та не звернув уваги на те, що обраний спосіб захисту порушеного права є неефективним, що унеможливлює застосування наслідків спливу позовної давності як підстави для відмови у позові.
Застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження №12-143гс18)).
Відтак, колегія суддів вважає за необхідне частково задовольнити вимоги апеляційної скарги, оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову із наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цьому випадку за результатами апеляційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.2, 376 ч.1 п.п. 1-4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.
Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 27 травня 2021 року скасувати.
У позові Акціонерного товариства «Українська залізниця» до Кам`янка-Бузької міської ради та ОСОБА_1 про визнання недійсними рішення Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів Кам`янка-Бузького району Львівської області від 20.06.2000 року № 222 та Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЛВ 000918 від 15.01.2001 року – відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повну постанову складено 18 липня 2022 року.
Головуючий: Цяцяк Р.П.
Судді: Ванівський О.М.
Шеремета Н.О.