ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 червня 2020 року
м. Київ
Справа № 903/206/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Кушнір І.В. - головуючий, Пільков К.М., Мачульський Г.М.,
за участю секретаря судового засідання - Шпорта В.О.
розглянувши касаційну скаргу Заступника прокурора Рівненської області на рішення Господарського суду Волинської області від 07.11.2019 (суддя Дем`як В.М.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.02.2020 (головуючий суддя - Тимошенко О.М., судді: Демидюк О.О., Крейбух О.Г.)
за позовом Заступника керівника Володимир-Волинської місцевої прокуратури Волинської області в інтересах держави
до 1.Нововолинської міської ради Волинської області,
2. Киричук Людмили Володимирівни
про скасування рішення Нововолинської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов`язання повернути нежитлове приміщення у комунальну власність,
За участю представників сторін:
прокурор: Збарих С.М. - прокурор відділу,
від відповідача-1: не з`явився,
від відповідача-2: не з`явився,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. Заступник керівника Володимир-Волинської місцевої прокуратури звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом до Нововолинської міської ради Волинської області та Киричук Людмили Володимирівни та просив:
- скасувати рішення Нововолинської міської ради №14/11 від 24.02.2017 "Про внесення змін до Програми забезпечення оформлення права власності та процесу приватизації об`єктів комунальної власності міста Нововолинська на 2014-2018 роки" в частині включення до переліку об`єктів комунальної власності, що підлягають приватизації у 2017 році нежитлового приміщення площею 51,6 кв.м. за адресою :15 Мікрорайон, будинок 33, шляхом його викупу орендарем.
- визнати недійсним договір купівлі-продажу частини вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку від 04.07.2017, який укладено між територіальною громадою міста Нововолинська в особі Нововолинської міської ради та Киричук Людмилою Володимирівною ;
- зобов`язати Киричук Людмилу Володимирівну повернути частину вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку "літер А-9", площею 51,6 кв.м., що знаходяться за адресою: Волинська обл., м. Нововолинськ, 15-ий Мікрорайон, 33, у комунальну власність територіальної громади м. Нововолинська в особі Нововолинської міської ради.
1.2. В обґрунтування вимог вказує, що відповідачами недотримано законодавчо визначеної процедури, передбаченої Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", щодо прийняття рішення Нововолинською міською радою №14/11 від 24.02.2017 "Про внесення змін до Програми забезпечення оформлення права власності та процесу приватизації об`єктів комунальної власності міста Нововолинська на 2014-2018 роки", яка передує підписанню договору купівлі-продажу нерухомого майна від 04.07.2017.
1.3. Відповідач-1 проти позову заперечував, просив закрити провадження в частині першої позовної вимоги, оскільки це акт індивідуальної дії, який застосовується одноразово і після реалізації вичерпав свою дію, в решті позовних вимог відмовити, вказуючи на пропуск позовної давності.
Відповідач-2 просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі за безпідставністю вимог.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Волинської області від 07.11.2019, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.02.2020, в позові відмовлено.
3. Процедура касаційного провадження у Верховному Суді
3.1. 18.03.2020 (згідно з відміткою на конверті) Заступником прокурора Рівненської області до Касаційного господарського суду подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Волинської області від 07.11.2019 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.02.2020 у справі № 903/206/19.
3.2. Витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2020 у справі № 903/206/19 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Пільков К.М., Мачульський Г.М.
3.3. 04.05.2020 суд постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження по справі та призначення до розгляду на 24.06.2020, якою повідомлено учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги та визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 21.05.2020.
3.4. 22.06.2020 судом отримано відзив на касаційну скаргу, направлений відповідачем-2 на адресу суду 20.06.2020.
Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 № 392 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" на території України продовжено карантин до 22.06.2020.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 № 540-IX (який набрав чинності 02.04.2020) розділ X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України було доповнено пунктом 4 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 46, 157, 195, 229, 256, 260, 288, 295, 306, 321, 341, 346, 349, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, апеляційного оскарження, залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги, подання заяви про скасування судового наказу, розгляду справи по суті, строки, на які зупиняється провадження, подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, звернення зі скаргою, оскарження рішення третейського суду, судового розгляду справи, касаційного оскарження, подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)".
Враховуючи вказані норми чинного законодавства строк на подачу відзиву на касаційну скаргу є продовженим в силу вищевказаного Закону, тому суд приймає поданий відповідачем-2 відзив.
3.5. В судове засідання з`явився прокурор, який просив суд задовольнити касаційну скаргу, скасувати судові рішення, прийняти нове, яким в повному обсязі задовольнити позовні вимоги. Представники відповідачів у судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду касаційної скарги.
4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
4.1. У касаційній скарзі Заступник прокурора Рівненської області просить прийняті у справі рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
4.2. Скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 20.02.2020 у справі №297/616/17 щодо сумісності заходу втручання держави в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
4.3. У відзиві на касаційну скаргу відповідач-2 просить суд відмовити у її задоволенні з підстав помилковості доводів скаржника, а судові рішення залишити без змін, як законні та правомірні.
5. Фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій
5.1. Між Житлово-комунальним об`єднанням Нововолинської міської ради, в особі генерального директора ЖКО ОСОБА_3 (Орендодавець), та підприємцем Киричук Людмилою Володимирівною (Орендар) 18.08.2014 укладено договір оренди майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Нововолинська за № 109.
Відповідно до п.1.1 даного договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування комунальне майно, а саме нежитлове приміщення площею 51,6 кв.м., розміщене за адресою: м. Нововолинськ, 15-й м-н , 33 на першому поверсі будинку, що перебуває на балансі ЖКО, вартість якого визначена розрахунком експертної оцінки станом на 01.08.2014 і становить 68 022,24 грн.
Згідно з п.1.2 даного договору майно передається з метою здійснення підприємницької діяльності під склад.
Пунктом 2.2 договору передбачено, що передача майна в оренду не тягне за собою виникнення у орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається територіальна громада міста Нововолинська, а орендар користується ним протягом строку оренди.
Згідно пункту 6.4 договору одним із прав Орендаря є переважне право на викуп об`єкта оренди у разі відсутності заборгованості з орендної плати.
Строк дії договору становить 2 роки 11 місяців, що діє з 18 серпня 2014 року по 17 липня 2017 року включно.
З наявного в матеріалах справи акту приймання-передачі орендованого майна від 18.08.2014 судами встановлено, що орендодавець - Житлово-комунальне об`єднання Нововолинської міської ради в особі генерального директора ОСОБА_3 за умовами договору №109 від 18.08.2014 передало, а орендар - підприємець Киричук Л.В. прийняла нежитлове приміщення площею 51,6 кв.м. за адресою: м . Нововолинськ , 15-й м-н , 33 , в користування на умовах оренди.
5.2. Рішенням від 16.12.2013 за № 29/6 Нововолинська міська рада затвердила Програму забезпечення оформлення права власності та процесу приватизації об`єктів комунальної власності міста Нововолинська на 2014-2018.
Згідно розділу 3 метою програми є: захист майнових територіальної міста Нововолинська; забезпечення організації процесу приватизації майнових об`єктів комунальної власності міста Нововолинська 2014-2018.
5.3. В подальшому рішення Нововолинської міської ради від 24.02.2017 за № 14/11 внесено зміни в Додаток 1 Програми забезпечення права власності та процесу приватизації об`єктів комунальної власності міста Нововолинська на 2014-2018 роки. Зокрема, в п. 1 рішення визначено перелік об`єктів комунальної власності, що підлягають приватизації у 2017 році. Згідно додатку 1, у переліку об`єктів комунальної власності, що підлягають приватизації у 2017 році, під номером 6 вказано, що нежитлове приміщення площею 51,6 кв.м. за адресою: м. Нововолинськ, 15-й м-н , 33 підлягає приватизації шляхом його викупу орендарем.
5.4. Громадянка Киричук Л.В. 02.06.2017 звернулась до Нововолинської міської ради із заявою про приватизацію об`єкта малої приватизації, що перебуває на балансі ЖКО Нововолинської міської ради за № 273.
5.5. В подальшому 04.07.2017 між територіальною громадою міста Нововолинська Волинської області в особі Нововолинської міської ради Волинської області від імені якої діє перший заступник міського голови, секретар міської ради Сторонський Андрій Миронович (Продавець) та - Киричук Людмилою Володимирівною (Покупець) було укладено договір купівлі-продажу частини нежитлового приміщення багатоквартирного будинку.
Згідно п. 1.1 Договору, продавець продає, а покупець купує частинку вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку «літер А-9», площею 51,6 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Нововолинськ, 15-й м-н , 33 - у відповідності з рішенням № 14/11 Нововолинської міської ради Волинської області від 24.02.217 року «Про внесення змін до Програми забезпечення оформлення права власності та процесу приватизації об`єктів комунальної власності міста Нововолинська на 2014-2018 роки» та рішенням № 17/17-1 Нововолинської міської ради Волинської області від 24.05.2017 «Про затвердження експертної оцінки майна, яке підлягає приватизації», та яке належить територіальній громаді міста Нововолинська Волинської області, в особі- Нововолинської міської ради Волинської області, право власності за якою зареєстровано 25.01.2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером: 18702764 реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1155210207107.
Пунктом 1.2 даного договору (в редакції зі змінами до нього від 18.07.2018), сторони визначили, що ринкова вартість предмету договору становить 210 000 грн. із врахуванням ПДВ - 35 000,00 грн. згідно висновку про вартість, наданого Товариством з обмеженою відповідальністю «Волинь-експерт» (Сертифікат суб`єкта оціночної діяльності № 17187/14 від 14.11.2014 року) від 30.04.2017.
Згідно акту передачі проданого нерухомого майна від 05.07.2017 продавець Нововолинська міська рада передала, а покупець Киричук Л.В. прийняла частину вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку, площею 51,6 кв.м., за адресою: м . Нововолинськ, 15-й м-н , 33.
5.6. З наявної в матеріалах справи інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 155508563 договір купівлі-продажу частини вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку, загальною площею 51,6 кв.м., зареєстрований 04.07.2017 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 35981476 від 04.07.2017.
6. Короткий виклад мотивів судових рішень судів попередніх інстанцій
6.1. Місцевий суд відмовив у позові за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами.
6.2. Апеляційна інстанція, визнавши такі висновки місцевого суду помилковими, підтримала відмову у позові з огляду на прецеденту практику Європейського суду з прав людини, вказавши, що прокурором не доведено суспільної значимості та об`єктивної необхідності для надання державі мотивів втручання в право на мирне володіння майном пропорційно визначеним цілям.
7. Позиція Верховного Суду
7.1. Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України в редакції станом на момент подання касаційної скарги (далі ГПК):
1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням по новому обставин справи.
7.2. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020), у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був урахований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
7.3. Відкриваючи касаційне провадження, суд касаційної інстанції виходив, зокрема із того, що скаржник обґрунтував наявність підстав для касаційного оскарження, передбачених наведеним пунктом частини 2 статті 287 ГПК, і таке обґрунтування полягало у неврахуванні судом апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 05.02.2020 у справі №297/616/17 щодо сумісності заходу втручання держави в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
7.4. Дослідивши доводи касаційної скарги та заперечень на неї колегія суддів касаційного суду приймає до уваги таке.
7.5. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Перший протокол ратифікований Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.
При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.
7.6. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
Згідно вказаної практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
7.7. Такі правові висновки викладені як у постановах Верховного Суду від 05.02.2020 у справі № 297/616/17 та від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, наведених прокурором, так і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №357/9328/15-ц та у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 у справі №922/2246/19.
Водночас наведені правові позиції вказували, що зазначені висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника.
Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
7.8. Так, ч.3 ст.7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" у редакції від 06.08.2014, що була чинною на час прийняття спірного рішення від 24.02.2017 №14/11 (далі Закон), визначено, що:
"Включення об`єктів малої приватизації до переліків, зазначених у частині першій цієї статті, здійснюється з ініціативи державного органу приватизації, уповноваженого органу управління чи покупця."
З оскаржуваних судових рішень не вбачається судового дослідження та встановлення факту того, за чиєю саме ініціативою: Нововолинської міської ради Волинської області чи Киричук Людмили Володимирівни було включено спірне майно до рішення Ради від 24.02.2017 №14/11, яке було визнано судами як незаконне, і, якщо саме відповідача-2, то чи законними були її дії, якщо ні - яким чином це впливає на оцінку вищевказаних критеріїв втручання у її право на майно.
7.9. З урахуванням викладеного, колегія суддів касаційного суду вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги і посилання скаржника в цій частині на правові висновки, наведені у постановах Верховного Суду від 05.02.2020 у справі №297/616/17 та від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15.
7.10. Проте, суд касаційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
7.11. Суди попередніх інстанцій визнали, що Нововолинська міська рада недотримала законодавчо визначеної процедури, передбаченої Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", щодо прийняття рішення від 24.02.2017 №14/11 «Про внесення змін до програми забезпечення оформлення права власності та процесу приватизації об`єктів комунальної власності міста Нововолинська на 2014-2018» та укладення договору купівлі-продажу від 04.07.2017, тобто, фактично дійшли висновку про незаконність спірного рішення та укладеного на його підставі договору.
Суди свої висновки мотивували тим, що відносно спірного нежитлового приміщення багатоквартирного будинку «Літер А-9» площею 51,6 кв.м. не приймалось окреме положення про порядок відчуження об`єктів комунального майна, крім цього, аукціон та конкурс з приводу укладення договорів оренди та договорів купівлі- продажу Нововолинською міською радою не проводився.
7.12. Разом з цим, ще у суді першої інстанції відповідач-2 посилався на переважне право викупу спірного приміщення, передбачене умовами пункту 6.4 договору оренди №109 від 18.08.2014, та на здійснення поліпшення орендованого майна не менше ніж на 25 відсотків його ринкової вартості (а.с.144-147 т.1).
7.13. При цьому, пункт 1 частини 1 статті 18-2 названого Закону встановив, що:
"Приватизація об`єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей:
1) у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна."
З оскаржуваних судових рішень не вбачається судового дослідження та висновків щодо доводів відповідача-2 про те, що вона здійснила поліпшення спірного майна не менше ніж 25 відсотків його ринкової вартості.
Також, в них відсутня правова оцінка, чому суди визначили, що цей пункт Закону підлягає застосуванню саме до спірних правовідносин, оскільки, як слідує з наведеної норми, вона стосується саме державного майна, а в даному випадку спір виник через приватизацію комунального майна.
Разом з цим, про те, що вказаний Закон регулює правовідносини щодо приватизації як державного, так і комунального, майна свідчить, зокрема, стаття 4 цього Закону.
7.14. Крім того, у частині 1 статті 11 Закону зазначено, що:
"Викуп застосовується щодо об`єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими актами."
Частина 1 статті 289 Господарського кодексу України у редакції від 08.12.2016, визначала, що:
"Орендар має право на викуп об`єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди."
Абзац 6 частини 1 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у редакції від 24.05.2016, котра була чинною на час прийняття відповідачем-1 спірного рішення, передбачав:
"Нерухоме майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної рикордонної служби України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, правоохоронних органів і органів доходів і зборів, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, може бути передано в оренду без права викупу орендарем та передачі в суборенду."
Конструкція вказаної норми, як і попередньої, свідчить, що передача майна в оренду без права викупу розглядалася на той момент законодавцем більше як виключення з правила, ніж правило.
7.15. Як встановлено у справі, згідно з пунктом 6.4 договору одним із прав Орендаря є переважне право на викуп об`єкта оренди у разі відсутності заборгованості з орендної плати.
7.16. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Бейелер проти Італії " (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28.09.2004 у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява №44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 35).
Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02.07.2002 у справі "Гайдук та інші проти України" (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 50) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16).
7.17. Зазначене у сукупності свідчить, що суди неналежним чином дослідили доводи відповідача-2 в цій частині, які стосуються основного предмету доказування у даній справі, а саме, чи дійсно мало місце порушення законодавства, яке регулювало спірні правовідносини, при прийнятті оскаржуваного рішення від 24.02.2017 за №14/11 та укладанні на його підставі договору купівлі-продажу від 04.07.2017, та дійшли в цій частині передчасних висновків про незаконність спірних рішення та договору.
Разом з тим, суд касаційної інстанції в силу положень наведеної ч.2 ст.300 ГПК позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.
8. Висновки Верховного Суду
8.1. Згідно з ч.ч.1,2,5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України:
"1. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
5. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи."
Відповідно до п.48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 3 липня 2014 року, остаточне 17.11.2014:
"Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року)."
8.2. Згідно з п.2 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України:
"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:
2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду."
Відповідно до п.п.1,3 ч.3 ст.310 Господарського процесуального кодексу України:
"Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:
1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу;
3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи."
8.3. На підставі викладеного, суд доходить висновку про необхідність часткового задоволення касаційної Заступника прокурора Рівненської області, скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
8.4. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Заступника прокурора Рівненської області на рішення Господарського суду Волинської області від 07.11.2019 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.02.2020 задовольнити частково.
2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.02.2020 та рішення Господарського суду Волинської області від 07.11.2019 у справі №903/206/19 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. Кушнір
Судді К. Пільков
Г. Мачульський
Постанова № 97966232
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 903/206/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Грищенка М.А.,
Нововолинської міської ради Волинської області - не з`явився,
ОСОБА_1 - не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.02.2021 (у складі колегії суддів: Саврій В.А. (головуючий), Дужич С.П., Коломис В.В.)
та рішення Господарського суду Волинської області від 04.11.2020 (суддя Кравчук А.М.)
у справі № 903/206/19
за позовом Заступника керівника Володимир-Волинської місцевої прокуратури в інтересах держави
до Нововолинської міської ради Волинської області, ОСОБА_1
про скасування рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов`язання повернути нежитлове приміщення у комунальну власність,
ВСТАНОВИВ:
У березні 2019 року Заступник керівника Володимир-Волинської місцевої прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Нововолинської міської ради Волинської області (далі - Нововолинська міськрада), ОСОБА_1 , у якому просив:
- скасувати рішення Нововолинської міськради від 24.02.2017 № 14/11 «Про внесення змін до Програми забезпечення оформлення права власності та процесу приватизації об`єктів комунальної власності міста Нововолинська на 2014-2018 роки» у частині включення до переліку об`єктів комунальної власності, що підлягають приватизації у 2017 році, нежитлового приміщення площею 51,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом його викупу орендарем;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу частини вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку від 04.07.2017, укладений між територіальною громадою м. Нововолинська в особі Нововолинської міськради та ОСОБА_1 ;
- зобов`язати ОСОБА_1 повернути частину вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку літ. «А-9», площею 51,6 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , у комунальну власність територіальної громади м. Нововолинська в особі Нововолинської міськради.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення Нововолинської міськради від 24.02.2017 № 14/11 та укладений на його підставі договір купівлі-продажу частини вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку суперечать законодавству, оскільки приватизація об`єкта комунальної власності шляхом викупу орендарем відбулася з порушенням порядку, передбаченого Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (чинного на час виникнення спірних правовідносин).
Нововолинською міськрадою заявлено про застосування позовної давності.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 07.11.2019, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.02.2020, в позові відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 24.06.2020 зазначені судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Волинської області від 04.11.2020, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.02.2021, позов задоволено в повному обсязі.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у березні 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 04.11.2020 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.02.2021, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.04.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 903/206/19 за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.06.2021.
Заступник керівника Волинської обласної прокуратури у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити оскаржені судові рішення без змін.
Нововолинська міськрада, ОСОБА_1 в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК не зверталися.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «В`ячеслав Корчагін проти Росії», те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 18.08.2014 між Житлово-комунальним об`єднанням Нововолинської міськради (орендодавець) і підприємцем ОСОБА_1 (орендар) укладено договір № 109 оренди майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Нововолинська, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування комунальне майно, а саме нежитлове приміщення площею 51,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , на першому поверсі будинку, що перебуває на балансі ЖКО, вартість якого на 01.08.2014 становить 68 022,24 грн; майно передається в оренду з метою здійснення підприємницької діяльності, під склад (пункт 1.2); передача майна в оренду не тягне за собою виникнення у орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається територіальна громада міста Нововолинська, а орендар користується ним протягом строку оренди (пункт 2.2); орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої рішенням міської ради, або за результатами конкурсу на право оренди комунального майна і становить без ПДВ 922,61 грн (пункт 1.3). За змістом пункту 6.4 договору орендар має переважне право на викуп об`єкта оренди у разі відсутності заборгованості з орендної плати. Строк дії договору становить 2 роки 11 місяців, що діє з 18.08.2014 до 17.07.2018 включно.
За актом приймання-передачі орендованого майна від 18.08.2014 зазначене майно передано в користування підприємця ОСОБА_1 на умовах оренди.
Судами встановлено, що матеріали справи не містять заяви про включення до переліку об`єктів приватизації, яка подається відповідно до Порядку продажу об`єктів малої приватизації шляхом викупу на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 02.04.2012 № 439 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), проте нежитлове приміщення площею 51,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , включено до відповідного переліку на підставі заяви підприємця ОСОБА_1 від 14.06.2016, поданої на ім`я міського голови, про надання дозволу на викуп приміщення.
Рішенням Нововолинської міськради від 24.02.2017 № 14/11 внесено зміни до додатку 1 до Програми забезпечення оформлення права власності та процесу приватизації об`єктів комунальної власності міста Нововолинська на 2014-2018 роки, затвердженої рішенням Нововолинської міськради від 16.12.2013 № 29/6. У цьому додатку визначено перелік об`єктів комунальної власності, що підлягають приватизації у 2017 році, до якого під № 6 включено нежитлове приміщення площею 51,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , з визначенням способу приватизації як викуп орендарем.
02.06.2017 громадянка ОСОБА_1 звернулася до Нововолинської міськради із заявою (реєстраційний № 273) про приватизацію об`єкта малої приватизації, що перебуває на балансі ЖКО Нововолинської міськради.
04.07.2017 між територіальною громадою міста Нововолинська Волинської області в особі Нововолинської міськради (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу частини вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку, за умовами якого покупець купує частину вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку літ. «А-9», площею 51,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до рішень Нововолинської міськради від 24.02.2017 № 14/1 та від 24.05.2017 № 17/17-1 «Про затвердження експертної оцінки майна, яке підлягає приватизації», яке належить територіальній громаді міста Нововолинська в особі Нововолинської міськради, право власності за якою зареєстровано 25.01.2017 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 18702764 реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1155210207107. У пункті 1.2 договору (у редакції договору про внесення змін від 18.07.2018) ринкова вартість предмета договору становить 210 000,00 грн (з урахуванням ПДВ 35000,00 грн).
Зазначене нерухоме майно за актом передачі проданого нерухомого майна від 05.07.2017 передано покупцю ОСОБА_1 .
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 155508563 договір купівлі-продажу частини вбудованого нежитлового приміщення багатоквартирного будинку, загальною площею 51,6 кв. м, зареєстровано 04.07.2017 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35981476 від 04.07.2017.
Прокурор, звертаючись до суду з відповідним позовом, обґрунтував вимоги обставинами приватизації об`єкта комунальної власності шляхом викупу орендарем з порушенням порядку, передбаченого Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (чинного на час виникнення спірних правовідносин). Водночас прокурором одним із співвідповідачів визначено Нововолинську міськраду, рішення якої оскаржується через недотримання процедури приватизації нежитлових приміщень, чим прокурором було і обґрунтовано відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів саме у спірних правовідносинах.
Суди розглядали справу неодноразово.
Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, зокрема, що судам необхідно встановити обставини, які мають значення для справи, надати оцінку доводам і доказам відповідачки та дослідити обставини наявності/відсутності факту проведення ОСОБА_1 невід`ємних поліпшень орендованого майна не менше ніж на 25 відсотків його ринкової вартості, що відповідно до вимог чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, надає орендарю право на викуп такого майна.
За результатами нового розгляду справи позов прокурора задоволено з огляду на обґрунтованість і доведеність позовних вимог. При цьому суди, виконавши вказівки Верховного Суду, встановили, що продаж спірного об`єкта нерухомого майна мав бути проведений виключно за результатами аукціону або конкурсу; ОСОБА_1 належними і допустимими доказами не доведено факту здійснення за згодою орендодавця невід`ємних поліпшень спірного майна в період його перебування в оренді, що виключає можливість реалізації права відповідачки на викуп зазначеного приміщення. Разом із тим судами при вирішенні справи було застосовано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику ЄСПЛ та встановлено, що позбавлення набувача його майна шляхом часткового скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним і зобов`язання повернути майно у комунальну власність є пропорційним втручанням з боку держави у право на мирне володіння майном, а отже є законним в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Також суд дійшов висновку, що оскільки прокурором про порушення інтересів держави стало відомо у лютому 2019 року, а з відповідним позовом він звернувся до суду у березні 2019 року, то строк позовної давності не пропущено.
У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 послалася на те, що судами першої та апеляційної інстанції при вирішенні справи здійснено безпідставне посилання на постанови Верховного Суду та ЄСПЛ у справах, обставини у яких є відмінними від обставин цієї справи, та не враховано правових позицій Верховного Суду стосовно того, що при застосуванні його висновків необхідним є встановлення саме подібності правовідносин у контексті вирішення відповідної категорії спорів, що наведено у постановах від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, від 14.12.2020 у справі № 922/1668/19, від 13.10.2020 у справі № 910/6891/19, від 23.12.2020 у справі № 484/2781/19-ц; судами попередніх інстанції не враховано правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 14.03.2007 у справі № 21-8во07, Верховного Суду від 29.10.2019 у справі № 905/2236/18, від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, від 21.01.2021 у справі № 914/371/19 стосовно того, що порушення умов і порядку приватизації не є безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними в разі не доведення винної, протиправної поведінки самого покупця; судами попередніх інстанції при новому розгляді справи не надано оцінки доводам і доказам відповідачки та не враховано правової позиції Верховного Суду щодо відповідності судового рішення вимогам статті 236 ГПК, викладеній у постанові від 24.06.2020 у справі № 903/206/19 (у якій подано касаційну скаргу); судами не надано оцінки обставинам проведення відповідачкою поліпшень орендованого майна, що надає їй право на його викуп, та не враховано відповідної позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.09.2020 у справі № 906/967/19; судами не надано оцінки доказам, наявних у матеріалах справи, а саме: листу ЖКО Нововолинської міськради від 17.05.2016 № 136-1/01-06 щодо надання згоди на проведення поліпшень орендованого майна, та акту прийняття в експлуатацію лічильника теплової енергії від 21.10.2014; судами не враховано, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки було придбано під час перебування в шлюбі з ОСОБА_2 .
Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтувала висновками Верховного Суду України та Верховного Суду у наведених вище справах.
Так, у справі № 21-8во07 Верховний Суд України постановою від 14.03.2007 скасував судові рішення попередніх інстанцій, а справу передав на новий розгляд для з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема дотримання процедури проведення конкурсу з продажу акцій ВАТ «Нікопольський завод феросплавів» у процесі приватизації.
У справі № 905/2236/18 Верховний Суд постановою від 29.10.2019 залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, з огляду на встановлені судами фактичні обставини, підтверджені наявними в матеріалах справи доказами, що на момент прийняття рішення про приватизацію орендованого майна орендарем (відповідачем у справі) здійснено та сплачено за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, а також дотримано умови та порядок приватизації зазначеного майна.
Верховний Суду у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 погодився з висновками суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову прокурора про визнання незаконним та скасування рішення ради, визнання договору купівлі-продажу нежитлових будівель недійсним та ін., та зазначив, що викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статей 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу. Проте судом апеляційної інстанції у цій справі встановлено обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв`язку з нездійсненням ним поліпшень майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, що свідчить про недобросовісність дій орендаря. Отже, позбавлення такої особи майна не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки такі наслідки обумовлені протиправною поведінкою самого набувача майна.
У постанові від 22.09.2020 (справа № 906/967/19) Верховний Суд навів правовий висновок про те, що надання орендодавцем згоди орендарю уже після здійснення останнім невід`ємних поліпшень орендованого майна свідчить про подальше схвалення радою невід`ємних поліпшень, як і виконання робіт щодо невід`ємних поліпшень орендованого майна до прийняття рішення про приватизацію цього майна, не суперечать положенням Закону України «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» і Порядку № 686.
У справі № 914/371/19 Верховний Суд (постанова від 21.01.2021) навів правові висновки при вирішенні спору у правовідносинах про захист ділової репутації.
Натомість у справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій на виконання вказівок, наведених у постанові Верховного Суду від 24.06.2020, при новому розгляді справи встановлено, що відповідачкою належними і допустимими доказами не доведено обставин, які б підтверджували факт звернення відповідачки із заявою до міської ради про надання дозволу на здійснення поліпшень орендованого майна, факту здійснення таких невід`ємних поліпшень спірного нерухомого майна в період перебування його в оренді (зокрема заміну окремих конструктивних елементів орендованих приміщенні, які зазнали руйнування внаслідок тривалої експлуатації, заміну системи опалення, водопостачання, каналізації, тощо), а також подання до органу приватизації документів щодо здійснення таких невід`ємних поліпшень, зокрема експертного висновку, проектно-кошторисної документації; будь-яких доказів проведення радою відповідної перевірки здійснення орендарем поліпшень орендованого майна, відповідно до умов договору оренди, матеріали справи також не містять; звіт про оцінку спірного майна, складений суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «Волинь-експерт» станом на 30.04.2017 на замовлення Нововолинської міськради, також не містить відомостей про проведення ремонтних робіт щодо здійснення невід`ємних поліпшень нежитлового приміщення.
Водночас судами встановлено, що за умовами договору оренди від 18.08.2014, укладеного між відповідачами, своєчасне здійснення капітального, поточного та інших видів ремонтів орендованого майна є обов`язком орендаря і ця умова договору не розглядається як дозвіл на здійснення поліпшень орендованого майна.
Судами відхилено посилання відповідачки на те, що встановлення лічильника обліку теплової енергії свідчить про здійснення невід`ємних поліпшень об`єкта нерухомого майна, у тому числі й у зв`язку з не доведенням неможливості зняття (демонтажу) лічильника без завдання шкоди приміщенню; при цьому судами зауважено, що за відсутності відповідної згоди орендодавця на проведення робіт з невід`ємного поліпшення орендованого майна, встановлення такого лічильника було свідомою волею орендаря і не може впливати на права та обов`язки орендодавця.
Отже, оцінивши у сукупності докази, подані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень, на підставі встановлених фактичних обставин справи, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про порушення відповідачами умов і порядку приватизації комунального майна шляхом викупу, що є підставою для часткового скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу майна та повернення нежитлового приміщення у комунальну власність територіальної громади м. Нововолинська.
Суд касаційної інстанції відхиляє як на підтвердження підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, від 14.12.2020 у справі № 922/1668/19, від 13.10.2020 у справі № 910/6891/19, від 23.12.2020 у справі № 484/2781/19-ц, у яких, на думку скаржника, конкретизовано критерії подібності правовідносин, оскільки зазначене не є підтвердженням неправильного застосування судами у справі, яка розглядається, норм права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, та не свідчить про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі № 903/206/19, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 903/206/19 відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК за касаційною скаргою ОСОБА_1 у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК.
Крім того, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення з огляду на решту доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , які також стали підставою для відкриття касаційного провадження, враховуючи встановлені ГПК межі такого перегляду, виходить із такого.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 послалася на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме лист ЖКО Нововолинської міськради від 17.05.2016 № 136-1/01-06 та акт прийняття в експлуатацію лічильника теплової енергії від 21.10.2014, якими, на думку скаржника, підтверджено обставини надання згоди на проведення поліпшень орендованого майна та їх проведення.
За змістом статей 73, 74, 77, 86 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Судами встановлено, що у пункті 5.6 договору оренди від 18.08.2014 № 109, укладеного між відповідачами, визначено обов`язки орендаря, до яких входить своєчасне здійснення за власний рахунок капітального, поточного та інших видів ремонтів орендованого майна. Ця умова договору не розглядається як дозвіл на здійснення поліпшень орендованого майна і не тягне за собою зобов`язання орендодавця щодо компенсації вартості поліпшень. У разі, якщо орендар подає заяву на погодження орендодавцем здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна, він зобов`язаній надати експертний висновок та проектну-кошторисну документацію на здійснення невід`ємних поліпшень.
Будь-яких обставин того, що відповідачкою виконано умови договору щодо дотримання порядку здійснення поліпшень орендованого майна, як і здійснення самих невід`ємних поліпшень, що відповідно до положень законодавства, між іншим, надають орендарю можливість одержати право на викуп такого майна, а також дотримання відповідачами порядку та умов відчуження об`єктів права комунальної власності, судами попередніх інстанцій установлено не було, і таких обставин під час розгляду справи не було доведено відповідачами належними і допустимими доказами.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що судами не враховано наведені вище лист від 17.05.2016 № 136-1/01-06 і акт від 21.10.2014, що, на думку скаржника, є підставою для скасування постановлених у справі судових рішень, відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили і оцінюються судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.
Судами попередніх інстанцій при вирішенні справи, яка розглядається, зазначені документи оцінено та враховано у сукупності з іншими доказами, поданими сторонами, та за висновками судів надані ОСОБА_1 докази не підтверджують факт здійснення відповідачкою невід`ємних поліпшень об`єкта нерухомого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, а також не спростовують доводів прокурора та встановлені обставини щодо допущених порушень при відчуженні комунального майна.
Крім того, послання відповідачки на неврахуванням судами обставин припуску прокурором позовної давності для звернення до суду з цим позовом, про застосування якої заявлено відповідачем, є безпідставними, оскільки як правильно зауважено судами попередніх інстанцій, норми Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки був чинним на час їх виникнення, не містить положень про строк позовної давності, отже за вимогами прокурора у цій справі застосовується загальний строк позовної давності в три роки, який, за встановлених судами обставин, прокурором не пропущено.
Отже, наведені у касаційній скарзі аргументи відповідачки є необґрунтованими, спростовуються встановленими судами обставинами та матеріалами справи.
При цьому необхідно зауважити, що враховуючи межі розгляду справи відповідно до статті 300 ГПК, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Доводи ОСОБА_1 , наведені у касаційній скарзі, стосовно того, що судові рішення у цій справі стосуються прав і законних інтересів ОСОБА_2 , з яким відповідачка перебувала у шлюбі на час придбання спірного майна і якого не було залучено до участі у справі, відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки оскарження судового рішення в інтересах іншої особи поза межами представництва господарським процесуальним законодавство не передбачено, а відповідачкою підстав для представництва інтересів ОСОБА_2 не підтверджено, такі її доводи не були предметом розгляду судів попередніх інстанцій, при цьому ОСОБА_1 не обґрунтовано, яким чином ці обставини порушують права самої відповідачки.
Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій, установивши обставини відчуження майна комунальної власності в процесі приватизації з попущенням вимог законодавства, яке регулює спірні правовідносини, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову прокурора.
При вирішенні цієї справи суди попередніх інстанцій, виконавши вказівки Верховного Суду, наведені у постанові від 24.06.2020, щодо встановлення відповідних обставин, правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цих судів є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.
Будь-яких обставин, які є обов`язковою підставою для скасування постановлених у справі судових рішень відповідно до частини 1 статті 310 ГПК, касаційна скарга ОСОБА_1 не містить.
Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом статті 309 ГПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційну скаргу ОСОБА_1 у частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК, необхідно залишити без задоволення.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Закрити касаційне провадження у справі № 903/206/19 за касаційною скаргою ОСОБА_1 у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
2. Касаційну скаргу ОСОБА_1 у частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
3. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.02.2021 та рішення Господарського суду Волинської області від 04.11.2020 у справі № 903/206/19 залишити без змін.
4. Поновити виконання рішення Господарського суду Волинської області від 04.11.2020 у справі № 903/206/19.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко