ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Ухвала № 89564113

Озвучення тимчасово недоступне

Ухвала

18 травня 2020 року

м. Київ

справа № 753/22860/17

провадження № 61-46016сво18

Верховний Суд у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.

суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Шкардун Маргарита Володимирівна,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - ОСОБА_3 ,

треті особи: нотаріус Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Тетяна Михайлівна, ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Чорнієм Дмитром Олександровичем, на постанову Апеляційного суду м. Києва у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Левенця Б. Б. від 19 вересня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: нотаріус Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Т. М., ОСОБА_4 , про встановлення факту родинних відносин, визнання майна спільним сумісним майном подружжя та визначення його частки, визнання права власності на спадкове майно, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту недійсним.

15 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до місцевого суду із заявою про забезпечення позову, у якій просив накласти арешт на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 19 січня 2018 року.

В обґрунтування заяви посилався на те, що в грудні 2017 року він звернувся до суду із зазначеним позовом, предметом якого є спадкове майно, а саме, домоволодіння АДРЕСА_1 , яке залишилось після смерті його батьків. За час перебування справи в провадженні суду відповідач ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину на спірний будинок. Після отримання спірного будинку в одноособову власність відповідача, вона може у будь-який момент здійснити його відчуження, що значно ускладнить або зробити неможливим виконання рішення суду в разі задоволення позову. У зв`язку з цим позивач просив вжити заходів забезпечення позову.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

Відмовляючи у забезпеченні позову, суд першої інстанції виходив із тотожності заходів забезпечення позову, які просив застосувати позивач, із заявленими позовними вимогами, що є неможливим.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року скасовано, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково.

Накладено арешт на ј частини домоволодіння АДРЕСА_1 , загальною площею 65,8 кв. м, житловою площею 34,4 кв. м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 19 січня 2018 року Шістнадцятою київської державною нотаріальною конторою, серія та номер: 6-29.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відсутність заходів забезпечення, про які просить заявник, може ускладнити або зробити неможливим подальше виконання рішення суду в зв`язку з існуванням можливості реалізації відповідачем нерухомого майна.

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

У жовтні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що жодних дій, які б давали підстави вважати загрозу відчуження майна та утруднення виконання рішення суду реальною відповідачем не вчинялося; у постанові суду апеляційної інстанції фактично відсутнє будь-яке обґрунтування реальної загрози відчуження спірного майна, а тому відсутні підстави для застосування заходів забезпечення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 753/22860/17 з Дарницького районного суду м. Києва.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2019 року вказану справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 753/22860/17 передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року справу № 753/22860/17 прийнято до свого провадження та призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

2. Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 , поданої представником - адвокатом Чорнієм Д. О., на постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2018 року здійснюється Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована необхідністю формування єдності у практиці застосування одних й тих самих норм процесуального права щодо оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.

Так, у справі, яка переглядається, Верховний Суд у складі колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлена за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, може бути предметом перегляду судом касаційної інстанції на підставі пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України.

Аналогічних висновків, розглянувши касаційні скарги на постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлених за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 01 серпня 2019 року у справі № 308/5395/19 (провадження № 61-13604ск19), від 15 квітня 2019 року у справі № 754/8595/18 (провадження № 61-6922ск19), від 24 вересня 2019 року у справі № 404/330/19 (провадження № 61-16138ск19); у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 308/1/15 (провадження № 61-15883ск19), від 29 травня 2019 року у справі № 522/23242/17 (провадження № 61-2065св19); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 24 жовтня 2019 року у справі № 379/226/19 (провадження № 61-9321св19).

У той же час, вирішуючи спори за подібних обставин застосування норм процесуального права, суд вищої інстанції приймав інші за змістом судові рішення.

Так, постановами Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2019 року у справі № 461/3072/19 (провадження № 61-19199ск19), від 07 листопада 2019 року у справі № 752/9160/19 (провадження № 61-19101ск19), від 04 листопада 2019 року у справі № 520/11876/19 (провадження № 18952ск19) відмовлено у відкритті касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України з тих підстав, що постанови апеляційного суду про забезпечення позову, постановлені за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, не підлягають касаційному оскарженню, оскільки ухвала суду першої інстанції, переглянута апеляційним судом, якою відмовлено у забезпеченні позову, відсутня в переліку ухвал, які підлягають оскарженню у касаційному порядку відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України. Не може бути предметом перегляду у касаційному порядку і постанова апеляційного суду, прийнята за результатами апеляційного перегляду такої ухвали суд першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що існує необхідність відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному в ухвалах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2019 року у справі № 461/3072/19 (провадження № 61-19199ск19), від 07 листопада 2019 року у справі № 752/9160/19 (провадження № 61-19101ск19), від 04 листопада 2019 року у справі № 520/11876/19 (провадження № 18952ск19).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, вирішуючи питання щодо права касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпечені позову, дійшов таких висновків.

Статтею 2 ЦПК України однієї із засад цивільного судочинства передбачено забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом. Отже, таке обмеження права на доступ до суду касаційної інстанції має ґрунтуватись на спеціальній нормі процесуального законодавства.

Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень урегульовано зокрема у главі 2 розділу V ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:

1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті;

2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку;

3) ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Згідно із частиною десятою статті 153 ЦПК України ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпечення позову може бути оскаржено.

Відповідно до пунктів 3-5 частини першої статті 353 ЦПК України в апеляційному порядку можна оскаржувати такі ухвали суду першої інстанції, які стосуються питань забезпечення позову: ухвали про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову (пункт 3); ухвали про скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову (пункт 4); ухвали про зустрічне забезпечення або зміну чи скасування зустрічного забезпечення (пункт 5).

Відповідно до статті 389 ЦПК України з тих ухвал, які стосуються питань забезпечення позову, до касаційного перегляду належать лише ті ухвали, що підпадають під пункт 3 частини першої статті 353 ЦПК України, а саме, ухвали суду першої інстанції, які стосуються забезпечення позову або заміни заходу забезпечення позову. При цьому, в разі залишення без змін таких ухвал постановою суду апеляційної інстанції, об`єктом перегляду в касаційному суді є як ухвала суду першої інстанції, так я постанова апеляційної інстанції.

Ухвали суду першої інстанції, що постановлені з приводу скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову, зустрічного забезпечення або зміни чи скасування зустрічного забезпечення, передбачені пунктами 4 та 5 частини першої статті 353 ЦПК України, можуть бути переглянуті лише в апеляційному порядку. В касаційному порядку такі ухвали суду не підлягають перегляду, як і постанови суду апеляційної інстанції, якими вони залишені без змін.

Водночас, згідно з пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України в касаційному порядку переглядаються ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення. Проте ця норма закону стосується ухвал апеляційної інстанції, постановлених вперше, а не за наслідками перегляду судових рішень першої інстанції.

Слід врахувати, що згідно з частинами першою та другою статті 381 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами статті 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у статті 382 цього Кодексу.

Процедурні питання, пов`язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного, на підставі пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України переглядаються саме ухвали суду апеляційної інстанції, які стосуються питань забезпечення позову, прийнятих у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, а не постанови суду. У касаційному порядку можуть переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції, якими позов був забезпечений вперше, не в порядку оскарження відповідної ухвали суду першої інстанції з цих питань, а під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду. Це відповідає змісту частини другої статті 149 ЦПК України, де зазначено, що забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Поширення на постанови апеляційного суду за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України нівелює положення пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України, яким звужено перелік об`єктів касаційного оскарження.

Системний аналіз пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України дозволяє дійти висновку про те, що в касаційному порядку може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову після її апеляційного перегляду. Визначальним у цій правовій ситуації, виходячи із тлумачення цієї норми права, є не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яка після апеляційного перегляду може бути оскаржена в касаційному порядку.

Тобто, не може бути оскаржена в касаційному порядку постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, якщо судом апеляційної інстанції було скасовано ухвалу суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову і постановою суду апеляційної інстанції вжиті заходи забезпечення позову, оскільки її оскарження у статті 389 ЦПК України, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачено.

Разом з тим розглянути справу і вирішити поставлене процесуальне питання Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не може, оскільки існує інше вирішення цього питання Великою Палатою Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у справі за аналогічних застосованих норм процесуального права й подібних правовідносин дійшла протилежних висновків у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19).

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду залишила без змін постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року про задоволення заяви ОСОБА_5 про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.

Постанова Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що незабезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Обраний судом апеляційної інстанції вид забезпечення позову - накладення арешту на майно, що належить відповідачу на праві власності, є співмірним із заявленими позовними вимогами.

Тобто, Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» на постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року по суті, дійшовши висновку про те, що постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлена за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, підлягає касаційному оскарженню.

Зазначене свідчить про різний підхід щодо правового висновку про оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, а тому не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики та забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

У зв`язку із наведеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) щодо оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.

Керуючись статтями 389, 400, 403 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 753/22860/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: нотаріус Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Тетяна Михайлівна, ОСОБА_4 , про встановлення фактів родинних відносин, визнання майна спільним сумісним майном подружжя та визначення його частки, визнання права власності на спадкове майно, встановлення факту прийняття спадщини, визнання недійсним заповіту, за касаційною скаргою ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Чорнієм Дмитром Олександровичем, на постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2018 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: В. С. Висоцька

Б. І. Гулько

В. І. Крат

Д. Д. Луспеник

Є. В. Синельников

В. М. Сімоненко

Постанова № 110263987

Відкрити повний перегляд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2023 року м. Київ

Унікальний номер справи № 753/22860/21

Апеляційне провадження 22-ц/824/2831/2023

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді - доповідача: Махлай Л.Д.,

суддів: Немировської О.В., Ящук Т.І.

при секретарі: Кролівець О.В.

сторони

позивач ОСОБА_1

за зустрічним

відповідач

відповідач ОСОБА_2

за зустрічним

позивач

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Каліушка Ф.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Державний нотаріус Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Тетяна Михайлівна про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини,

в с т а н о в и в :

у грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив встановити факт родинних відносин між ним та ОСОБА_3 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 як між чоловіком і дружиною; визнати житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері, яка померла 1994 року, та визнати за ним право власності на 1/4 частину цього будинку, визнати недійсним заповіт, що був складений батьком 16.10.2003, а також визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім`я ОСОБА_2 .

В обґрунтування позову зазначав, що він є сином ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Через невідповідність у написанні власного прізвища і прізвищ батьків (« ОСОБА_3 », « ОСОБА_4 ») в різних документах він не має змоги оформити спадкові права.

Після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 . Оскільки будинок був придбаний батьками в шлюбі, то є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. В 1994 році померла матір, а після її смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частки будинку. Вважає, що він фактично прийняв спадщину після смерті матері разом зі своїм батьком, оскільки вони були зареєстровані і проживали разом з нею.

В 2003 році батько склав заповіт, яким усе належне йому майно залишив відповідачці. Проте за життя батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту 2003 року.

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просила встановити факт своєчасного прийняття нею спадщини після смерті матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є донькою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Після смерті матері вона вступила в управління і володіння спадщиною, оскільки у неї наявна ощадна книжка спадкодавиці.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26.09.2022 первісний позов задоволено частково. Зустрічний позов задоволено. Встановлено факт родинних відносин, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 . Встановлено факт родинних відносин ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як чоловіка та дружини. Встановлено факт прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті матері ОСОБА_3 . Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні його позовних вимог та в частині задоволених вимог за зустрічним позовом, та ухвалити в цих частинах нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити, а його вимоги задовольнити у повному обсязі. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. А саме, судом не враховано, що спірний будинок придбано його батьками за час перебування у шлюбі, а тому у рівних частках належав обом батькам. Він є спадкоємцем першої черги та після смерті матері вчинив дії, що свідчать про прийняття спадщини, а тому питання визнання будинку спільним сумісним майном батьків стосується його прав та інтересів. Після смерті матері фактично прийняли спадщину він та його батько, оскільки вони мешкали та були зареєстровані за однією адресою разом із спадкодавицею. Ним надано належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин. Суд не врахував, що будинок за адресою АДРЕСА_2 , на сьогодні належить ОСОБА_7 , яка є рідною сестрою ОСОБА_3 . Його батьки мешкали в цьому будинку доки не побудували поряд свій АДРЕСА_1». Побудувавши будинок переїхали до нього, при цьому залишились прописані за адресою АДРЕСА_1. Суд не надав належної оцінки показам свідків, які підтвердили його проживання з матір`ю за однією адресою на момент її смерті. У спірному будинку він проживає до сих пір, що свідчить про те, що він фактично вступив у володіння спадковим майном. Судом не враховано лист ОСОБА_9 , надісланий на адресу суду, в якому вона повідомляє, що померлий ОСОБА_4 бажав, щоб ОСОБА_1 жив у спірному будинку та, що відповідачка ввела батька в оману та в подальшому ввела в оману і саму ОСОБА_9 . Батько, складаючи заповіт на відповідачку не розумів, що тим самим позбавляє його права на спадкування. Ураховуючи вади здоров`я батька та покази свідків, а також листи дружини померлого батька, вважає, що суд мав підстави для визнання заповіту недійсним, а відповідно і свідоцтво про право на спадщину є недійсним. Наявність ощадної книжки не підтверджує факту, що цей вклад є спадковим майном, що на цьому рахунку є кошти, які б могли бути спадковим майном. Ощадна книжка матері після її смерті знаходилася у батька, а до відповідачки потрапила уже після смерті батька. Інших обставин, які б вказували на те, що відповідачка фактично прийняла спадщину після смерті матері відповідачка не зазначала.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_10 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Зазначає, що позивач сам вказував, що факт реєстрації його з матір`ю міг бути підтверджений будинковою книгою, проте клопотання про витребування такого доказу не заявляв. З часу смерті матері він не вчиняв жодних дій щодо оформлення спадщини чи встановлення факту її прийняття. Вважає, що поведінка позивача підпадає під доктрину заборони суперечливої поведінки. За висновком експерта, який грунтується на медичних документах батько усвідомлював значення своїх дій на час підписання заповіту, та жодної конструктивної критики до висновку позивач не наводить, а суб`єктивна думка ОСОБА_11 не має правового значення, до того ж не надано доказів, що лист підписано саме цією особою. Доводи позивача про те, що у неї ощадна книжка матері з`явилася після спливу шести місяців з моменту відкриття спадщини не підтверджені доказами.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_12 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_10 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Третя особа подала заяву про розгляд справи у її відсутності.

Вислухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася.

Згідно довідки відділу РАЦС Жлобинського виконкому Республіки Білорусь, ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в аг. Пиревичи, Жлобинського району Гомельської області Республіки Білорусь. До майна померлого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 58/2016.

Заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 у встановлений законом строк подали позивач та відповідач.

Згідно свідоцтва про народження від 17.04.1964 батьками позивача вказані ОСОБА_4 (рос.) та ОСОБА_3 (рос.).

Згідно витягу з ДРАЦС від 18.05.2016 батьками позивача вказані « ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Відповідно до копії паспорта прізвище батька позивача було зазначено як « ОСОБА_3 ». Інші анкетні дані (дата народження, місце народження, місце проживання) є ідентичними в усіх наявних документах.

Допитані в судовому засіданні свідки підтвердили, що позивач і відповідач є рідними дітьми ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Вказана обставина визнана сторонами.

Згідно відомостей, що містяться у свідоцтві про народження від 04.12.1968, довідці центрального відділу реєстрації шлюбів м. Києва від 21.06.2007 № 4014/5.12, свідоцтві про розірвання шлюбу від 03.06.1997 № 142276 та свідоцтві про шлюб від 16.07.2010 № НОМЕР_1 відповідач є донькою ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

02.08.1999 ОСОБА_4 склав заповіт за № 2-3763, яким усе своє майно заповів позивачу і відповідачу у рівних долях.

16.10.2003 ОСОБА_4 склав новий заповіт за № 4-2038, посвідчений нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєвою Т.М., яким змінив свою волю і усе належне йому майно заповів відповідачці.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23.09.2021 № 49 ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 міг осмислювати власні дії, самостійно приймати рішення, прогнозувати їх наслідки та керувати своєю поведінкою. Органічні розлади, які мав ОСОБА_4 , не впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_4 під час складання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Відмовляючи в частині визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку померлої у праві спільної сумісної власності, суд першої інстанції виходив того, що позивач хоч і є спадкоємцем першої черги за законом після смерті як матері, так і батька, проте вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері, оскільки в установлений строк не вступив в управління або володіння спадковим майном.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

За матеріалами справи встановлено, що мати сторін ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . На час її смерті спадкоємцями померлої були її діти - сторони по справі та чоловік ОСОБА_4 (батько сторін). Спадкоємці із заявами про прийняття спадщини не зверталися, спадщину після смерті ОСОБА_3 не оформляли.

Оскільки спадщина відкрилася до введення в дію ЦК України (01.01.2004) чинного на теперішній час, при вирішенні питань щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом тощо суд правильно керувався нормами ЦК 1963 року, який діяв до 01.01.2004.

Відповідно до ст. 548 ЦК 1963 року для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 549 цього ж Кодексу визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

На відміну від ст. 1268 ЦК, який діє на теперішній час, на час смерті матері сторін не мало значення чи зареєстровані спадкодавець та спадкоємець за однією і тією ж адресою та чи проживали вони разом.

За положеннями ст. 549 ЦК 1963 року у разі, якщо спадкоємець не подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини, він мав довести ту обставину, що він протягом шести місяців з дня відкриття спадщини фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Сам по собі факт реєстрації не є належним доказом вступу в управління або володіння спадковим майном.

Позивач зазначав, що він разом з матір`ю були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , а фактично проживали у новозбудованому будинку АДРЕСА_3 , куди вселилися ще у 1974 році всією сім`єю: батько, мати, він та сестра (відповідачка).

Будинкової книги або витягу з реєстру територіальної громади м. Києва щодо реєстрації позивач не надав.

Відповідно до довідки Дарницького районного у м. Києві військового комісаріату від 09.06.2017 у будинок за адресою: АДРЕСА_1 позивач зареєстрований після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_3 .

З моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 і до часу розгляду справи позивач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спадщини або про вступ в управління спадковим майном, що належало ОСОБА_3 .

Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 26.04.1974 будинок АДРЕСА_1 належить ОСОБА_15 та зареєстрований за ним на праві особистої приватної власності.

У заяві про прийняття спадщини після смерті батька від 28.01.2016 позивач зазначив, що до складу спадкового майна входить житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю.

Тобто у даній заяві позивач визнає, що будинок в цілому належав батьку та він не приймав якусь частину цього будинку у спадщину після смерті матері.

Відтак сама по собі реєстрація позивача у будинку не свідчить про те, що він вступив в управління чи володіння спадковим майном, яке належало його матері, оскільки частки подружжя не були визначені. Позивач навіть проживаючи у будинку міг користуватися власністю батька, а не матері. Будь - яких же доказів про вступ позивача в управління або володіння спадковим майном, що належало матері позивачем не надано.

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що з наданих позивачем доказів неможливо достовірно встановити, що позивач прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 шляхом вступу в управління або володіння спадковим майном.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, оскільки як вказувалося вище саме по собі проживання чи реєстрація у будинку позивача разом з матір`ю не підтверджують обставин прийняття спадщини після смерті матері у розумінні ст. 549 ЦК 1963 року.

Натомість ОСОБА_2 надала докази про те, що вона прийняла спадщину після смерті матері шляхом вступу в управління і володіння спадщиною. Підтвердженням цього факту є наявність у неї ощадної книжки ОСОБА_3 , оригінал якої надавався до суду першої інстанції для огляду в судовому засіданні саме ОСОБА_2 . Відповідно до наказу Мін`юсту від 14.06.1994 №18/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, серед іншого, наявність у спадкоємців ощадної книжки, виданих на ім`я спадкодавця.

Доводи апелянта про те, що ощадна книжка отримана відповідачкою після смерті батька не підтверджені будь - якими доказами, як і не підтверджено доказами відсутність грошових коштів на рахунку, що належав спадкодавці.

Вимога позивача про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на 1/4 частину будинку є похідною від встановлення факту прийняття спадщини після смерті матері, а тому суд дійшов правильних висновків, що такі вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача.

Згідно частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України.

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Позов про визнання заповіту недійсним заявлено з тих підстав, що на думку позивача батько на час складення заповіту не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

За клопотанням представника позивача ухвалою суду від 11.02.2021 у справі призначена посмертна комплексна психолого-психіатрична експертиза.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23.09.2021 № 49 ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

У розпорядження експертів було надано усі матеріали цивільної справи, у тому числі і звукозаписи судових засідань, в який проводився допит свідків, та які бралися експертами до уваги при наданні висновку, про що безпосередньо вказано у самому висновку.

Відтак доводи апеляційної скарги про те, що суд мав докази, які дають підстави для визнання заповіту недійсним суперечать матеріалам справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

Оскільки питання про те, чи міг ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними потребує спеціальних знань, якими не володіє суд, за наявності висновку судової експертизи такий висновок не може бути спростований поясненнями сторін чи показаннями свідків, а тому висновки суду про відмову в позові в цій частині є правильними.

За вказаних обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду в частині відмови у задоволенні первинного позову та в частині задоволення зустрічного позову є законними та обґрунтованим і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі.

Рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 не оскаржується, а відтак в апеляційному порядку не перевіряється.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня проголошення постанови до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду з підстав, викладених у ст. 369 ЦПК України.

Постанову складено 17.04.2023.

Головуючий Л. Д. Махлай

Судді О. В. Немировська

Т. І. Ящук