RUEDJ

Registre unifié
des décisions de justice

Ухвала № 85574635

Lecture à voix haute momentanément indisponible

УХВАЛА

04 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 916/2286/16

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду:

Пількова К. М. - головуючого, Баранця О. М., Булгакової І.В., Дроботової Т.Б., Катеринчук Л.Й., Львова Б.Ю., Селіваненка В. П., Ткача І.В., Ткаченко Н.Г.,

розглянув матеріали касаційної скарги ОСОБА_1

на ухвалу Господарського суду Одеської області від 21.02.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.05.2019

за заявою ОСОБА_1

у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк"

до Спільного українсько-індійського підприємства "Кораса"

про стягнення 868 369, 68 грн,

ВСТАНОВИВ:

18.08.2016 Публічне акціонерне товариство "Радикал Банк" (далі - Позивач. Банк) звернулось до Спільного українсько-індійського підприємства "Кораса" (далі - Відповідач, Підприємство) з позовом про стягнення заборгованості за Кредитним договором № КЛ-12885/1-980 на відкриття відновлювальної відкличної кредитної лінії від 29.07.2014 (далі - Кредитний договір) у сумі 868 369,68 грн, з яких: 650 000 грн заборгованість за тілом кредиту, яка складається з поточної заборгованості в розмірі 360 000,00 грн та простроченої заборгованості в розмірі 290 000,00 грн; 13 319,68 грн - поточна заборгованість з процентів за користування кредитними коштами; 149 560,54 грн - прострочена заборгованість з процентів за користування кредитними коштами; 31 303,05 грн - пеня за несвоєчасне погашення простроченого кредиту; 24 186, 41 грн - пеня за несвоєчасне погашення прострочених процентів. Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням Відповідачем умов Кредитного договору в частині своєчасного виконання зобов`язань із сплати процентів за користування кредитом.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.10.2016, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13.12.2016, позов задоволено; стягнуто з Підприємства на користь Банку заборгованість за тілом кредиту в загальному розмірі 650 000,00 грн, проценти за користування кредитом в загальному розмірі 162 880,22 грн, пеню в загальному розмірі 55 489,46 грн.

23.12.2016 Господарський суд Одеської області на виконання рішення від 25.10.2016 видав наказ.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 26.09.2018 задоволено заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвест-Кредо" (далі також - Товариство), замінено сторону (стягувача) у виконавчому провадженні з примусового виконання наказу від 23.12.2016, виданого Господарським судом Одеської області у цій справі, з Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" на його правонаступника - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвест-Кредо", з огляду на укладення між Товариством та Банком договору про відступлення права вимоги № ДВ-12885/1-980, відповідно до пункту 1 якого Товариство набуло право вимоги до боржника - Спільного українсько-індійського підприємства "Кораса" за Кредитним договором.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 (далі - Заявник) звернувся до місцевого господарського суду з заявою, в якій просив замінити стягувача - Товариство у виконавчому провадженні № 53692175 з примусового виконання наказу від 23.12.2016 у цій справі на його правонаступника - ОСОБА_1 , посилаючись на укладення між ним та Товариством 15.01.2019 договору про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги, за яким Товариство відступило шляхом продажу ОСОБА_1 право вимоги за Кредитним договором та договором поруки.

21.02.2019 Господарський суд Одеської області ухвалою, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.05.2019, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження з тих мотивів, що ОСОБА_1 не є юридичною особою, а, отже, не може надавати фінансові послуги згідно з положеннями статей 514, 516, 517 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг", що узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №909/968/16. Також суд апеляційної інстанції послався на відсутність у матеріалах справи доказів здійснення повної оплати за Договором відступлення.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 не погоджується з наведеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, зазначивши про відсутність у матеріалах справи документів, які б свідчили про визнання недійсним Договору відступлення, а також послався на відсутність заперечень учасників справи щодо правомірності укладення цього договору. Крім того, вказав на те, що посилання суду апеляційної інстанції на відсутність у Заявника ліцензії на здійснення фінансових послуг не є предметом розгляду цієї справи у межах вирішення питання про наявність підстав для заміни стягувача у виконавчому провадженні, а сторонами Договору відступлення погоджено, що його ціна cплачена до моменту укладення цього договору.

Ухвалою Верховного Суду від 22.07.2019 у цій справі поновлено строк на касаційне оскарження та відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.05.2019 та ухвалу Господарського суду Одеської області від 21.02.2019 у письмовому провадженні.

Ухвалою Верховного Суду від 17.09.2019 справу № 916/2286/16 разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у зв`язку з необхідністю відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.10.2018 у справі № 923/151/17, щодо застосування норми права у справах про заміну сторони виконавчого провадження на підставі договору відступлення права вимоги (факторингу) особі (фізичній чи юридичній), яка не є фінансовою установою на стадії виконавчого провадження.

Ухвалою від 03.10.2019 касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 21.02.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.05.2019 у цій справі прийнято до розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та ухвалено здійснювати перегляд оскаржуваних судових рішень у письмовому провадженні.

Відповідно до частини першої статті 52 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу.

Положенням частини п`ятої статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Згідно зі статтею 334 ГПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником.

Підставою для здійснення заміни сторони виконавчого провадження з виконання наказу Господарського суду Одеської області у цій справі ОСОБА_1 зазначає, що набув право вимоги до боржника за Кредитним договором та договором поруки на підставі договору про відступлення права вимоги.

Водночас підставою заміни учасника процесуальних правовідносин є факт набуття таким учасником відповідних прав, у даному випадку кредитора, у матеріальних правовідносинах.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Поряд з цим, право грошової вимоги до боржника може бути відступлене також на підставі договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким, згідно з частиною першою статті 1077 ЦК України, одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відповідно до частини першої статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Статтею 1079 ЦК України визначено, що сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Висновок щодо розмежування договорів відступлення права вимоги (цесії) та договорів факторингу викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, в якій Суд зазначив, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України).

Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (статті 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". При цьому Суд резюмував, що факторинг є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Разом з цим, як зазначено у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду, правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зумовлює його недійсність.

У постанові від 31.10.2018 у справі № 465/646/11 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, як вбачається з норм статей 510, 512, 514, 1054 ЦК України та статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Як вбачається із встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. Також Суд послався на те, що аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11.09.2018 (справа № 909/968/16).

Так, у постанові від 24.04.2019 у справі № 465/647/11 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що ОСОБА_5 неналежно виконувала договори про надання кредиту, у зв`язку з чим у неї виникла заборгованість перед КС "Християнська злагода" за кредитом у загальному розмірі 1 023 478,74 грн; згідно з договором про відступлення права вимоги від 07.12.2010 КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_6 (поручитель за договорами поруки) та ОСОБА_5 у частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед вказаними особами, а саме: ОСОБА_3 за судовим наказом Галицького районного суду міста Львова від 30.04.2009 у справі № 2н-291/09 у розмірі 155 968,89 грн; ОСОБА_2 за рішенням Галицького районного суду міста Львова від 18.12.2009 у справі № 2-1534/09 у сумі 29 004,62 грн; ОСОБА_1 за судовим наказом Галицького районного суду міста Львова від 30.04.2009 у справі № 2н-287/09 у сумі 123 546,02 грн; ОСОБА_4 за рішення Галицького районного суду міста Львова від 21.05.2010 у справі № 2-1844/2010 у сумі 400 000,00 грн, всього на загальну суму 708 519, 36 грн.

З огляду на зазначені обставини, пославшись на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 909/968/16 від 11.09.2018, Суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не можуть надавати фінансові послуги та, відповідно, звертатися до суду з позовом про стягнення заборгованості з інших фізичних осіб на підставі відступлених їм КС "Християнська злагода" прав вимоги, враховуючи, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Отже, у зазначеній справі Верховний Суд дійшов висновку про правомірність відмови здійснити заміну стягувача на фізичну особу як нового кредитора при тому, що договір про відступлення права вимоги, на підставі якого фізична особа, як вона стверджувала, набула право вимоги, не був визнаний судом недійсним і стосовно нього суд не робив висновку про нікчемність.

Разом з цим, у постанові від 11.09.2018 у справі № 489/762/17 Верховний Суд у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що зі змісту укладеного 24.11.2016 договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та за кредитним договором сторони погодили, що розрахунки за договорами між ними проводитимуться на підставі договору від 11.11.2016, за яким ОСОБА_5 отримує право грошової вимоги до ОСОБА_2 та ОСОБА_1, вчиняє дії щодо стягнення з них заборгованості та звернення стягнення на іпотечне майно та, в разі виконання боржниками зобов`язань, повертає кошти ТОВ "ФК "Єврокредит", яке, у свою чергу, сплачує ОСОБА_5 на підставі додаткового договору винагороду, обумовлену сторонами в майбутньому, що свідчить про те, що укладений 24.11.2016 договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та за кредитним договором між ТОВ "ФК "Єврокредит" та ОСОБА_5 за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу; цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу; при цьому сама по собі назва оспорюваного у цій справі договору не змінює його правової природи.

Відтак Суд дійшов висновку про те, що з укладенням 24.11.2016 договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та за кредитним договором відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу особу - ОСОБА_5, який не може належати до фінансових установ у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" і не може надавати фінансові послуги, у тому числі й у формі факторингу, отже, з огляду на те, що відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить наведеним приписам цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу, він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України.

У постанові від 09.10.2019 у справі № 686/12230/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, взявши до уваги, що, як встановлено судами, 18.04.2018 між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу майнових прав № 388/К, за яким ПАТ "Дельта Банк" передало у власність ОСОБА_1 майнові права, які виникли та можуть виникнути в майбутньому, зокрема, з кредитного договору від 26.06.2007 № 39.3ВН/7/15-клн, укладеного між ОСОБА_2 та ВАТ "Кредитпромбанк", іпотечного договору від 26.06.2007 № 39.3ВН/7/101/15-клн, укладеного між ПП "Оптіма" та ВАТ "Кредитпромбанк", та договору поруки від 26.06.2007 № 39.3ВН/7/П01/15-клн, укладеного між ОСОБА_3 та ВАТ "Кредитпромбанк". Підставою для укладення договору стала перемога ОСОБА_1 на електронному аукціоні, який відбувся в межах процедури ліквідації АТ "Дельта Банк", щодо продажу майнових прав, активів АТ "Дельта Банк" від 23.03.2018, відповідно до рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.07.2017 № 3145 "Про затвердження умов продажу активів АТ "Дельта Банк". ОСОБА_1 за укладеним договором купівлі-продажу майнових прав від 18.04.2018 № 388/К сплачено грошові кошти у сумі 5 347 692,91 грн.

Відтак, з огляду на положення статті 509, пункту 1 частини першої статті 512, статей 514, 1054 ЦК України та пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 31.10.2018 у справі № 465/646/11, Суд дійшов висновку про те, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Як вбачається із встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права, отже відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт - кредитор, яким може бути лише банк або інша фінансова установа.

На підставі наведеного Суд скасував прийняті у справі судові рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У постанові від 29.05.2019 у справі № 308/5729/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, пославшись на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 465/646/11, за якою фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ, погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що укладений 06.05.2016 між ОСОБА_2 та ПАТ "ОТП Банк" договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 20.09.2005 № CNL 800/347/2005, згідно з умовами якого ОСОБА_2 як новий кредитор сплатив первісному кредитору ПАТ "ОТП Банк" грошову суму в розмірі 54 000,00 доларів США як плату та отримав право вимоги до позивача, за своєю правовою природою є факторингом, однак ОСОБА_2 (фактор) не має відповідної ліцензії з правом надання фінансових послуг, що суперечить статті 1079 ЦК України та статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг"; крім того цей договір укладений з порушенням Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю", оскільки ОСОБА_2 не має ліцензії на здійснення операцій з валютою; а договір, всупереч абзацу шостому частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", не містить істотних умов.

Поряд з цим, у постанові від 20.12.2018 у справі № 754/15560/16-ц Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з таких встановлених судами обставин, що 21.07.2016 ТОВ "ФК "Гровінг Стейт" укладено з ОСОБА_5 договори відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, за якими ТОВ "ФК "Гровінг Стейт" відступило своє право вимоги за договорами кредиту та іпотеки від 07.09.2005 ОСОБА_5, а остання набула право на одержання задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Суд зазначив, що з огляду на положення частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 509, частини першої статті 510, пункту 1 частини першої статті 512, частини першої статті 626, частини першої статті 628 ЦК України та статті 24 Закону України "Про іпотеку", а також враховуючи фактичні обставини справи, судами обґрунтовано встановлено відсутність доказів на підтвердження того, що договори від 21.07.2016 про відступлення ТОВ "ФК "Гровінг Стейт" права вимоги ОСОБА_5 за кредитним та іпотечним договорами, згідно з якими відбулась заміна особи у зобов`язаннях, укладені з порушенням вимог чинного законодавства, що свідчить про відсутність підстав для визнання їх недійсними.

При цьому Суд відхилив посилання скаржника на відсутність у ОСОБА_5 ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, оскільки правовий аналіз статті 1, частин першої, другої, четвертої статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (зі змінами) свідчить, що право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до іншої особи за договором відступлення таких прав, не є валютною операцією, яка потребує генеральної або індивідуальної ліцензії у розумінні положень вказаного Декрету, тому така ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, а не договорів відступлення прав вимоги за кредитним і іпотечним договорами, які оспорюються позивачем.

У постанові від 20.02.2019 у справі № 128/639/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що на підставі укладеного 15.06.2012 з ПАТ "Дельта Банк" договору купівлі-продажу прав вимоги ПАТ "Альфа-Банк" набуло право вимоги за кредитним договором від 21.08.2008 № 0101/0808/88-215, іпотечним договором від 21.08.2008 № 0101/0808/88-215-Z-01 та договором поруки № 0101/0808/88-215-Р-01 від 21.08.2008, з огляду на що 13.04.2016 направило боржнику та поручителю повідомлення про наявність кредитної заборгованості у розмірі 43 352,90 долара США. У подальшому право вимоги за кредитним договором та забезпечувальним договорами іпотеки та поруки на підставі договору факторингу, укладеного 27.05.2016, перейшло від ПАТ "Альфа-Банк" до ТОВ "ФК "Комфорт Фінанс", а 30.05.2016 останнім укладено договір відступлення прав вимоги з ОСОБА_2, згідно з умовами якого сторони домовились, що ТОВ "ФК "Комфорт Фінанс" відступає ОСОБА_2 своє право вимоги за іпотечним договором від 21.08.2008 № 0101/0808/88-215-Z-01, який забезпечує виконання умов кредитного договору від 21.08.2008 № 0101/0808/88-215. Також встановлено, що відповідно до пункту 4.1 укладеного сторонами договору про відступлення права вимоги від 30.05.2016 ціна цього договору становить 1 014 039,80 грн, які ОСОБА_2 сплатила до укладення цього договору.

На підставі наведених обставин, враховуючи положення статей 526, 610, 611, частини першої статті 628, статей 1054, 1077 ЦК України, а також з посиланням на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/11, Суд дійшов висновку про те, що у цих правовідносинах відсутні елементи договору факторингу, оскільки не встановлено факту фінансування фінансовою установою фізичної особи (клієнта) за відступлення права грошової вимоги, а навпаки, встановлено факт набуття права вимоги фізичною особою на підставі компенсації частини отриманого права, отже ОСОБА_2 правомірно на підставі договору цесії набула право вимоги за кредитним договором та забезпечувальними договорами, тому підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги, укладеного 30.05.2016, відсутні.

Отже, у цій справі, на відміну від справ, зазначених вище у цій ухвалі, Верховний Суд дійшов висновку про те, що відсутність у відносинах за договором про відступлення права грошової вимоги фізичній особі окремих елементів договору факторингу не є підставою для визнання такого договору недійсним, навіть з урахуванням того, що право грошової вимоги було передано за ціну, що є нижчою, за номінальну вартість права вимоги. Тобто невідповідність договору окремим вимогам, які ставляться до договору факторингу, стала підставою для висновку про те, що цей договір не є договором факторингу, а не для висновку про те, що це договір факторингу, який не відповідає вимогам закону, внаслідок чого може бути визнаний недійсним, як це мало місце у інших, розглянутих вище справах.

Також у справі № 766/112/16-ц суди встановили, що ПАТ "Дельта Банк" відповідно до умов договору купівлі-продажу права вимоги від 15.06.2012 відступило набуте на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги від 25.05.2012, укладеного з ПАТ "Омега Банк", право вимоги за кредитним договором від 01.11.2007 ПАТ "Альфа-Банк". Рішенням Суворовського районного суду міста Херсона від 26.01.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 30.09.2015 та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.03.2016, позов ПАТ "Альфа-Банк" задоволено та стягнуто з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в солідарному порядку на користь банку заборгованість за кредитним договором від 01.11.2007 у розмірі 488 660,06 грн. У постанові від 06.02.2019 у цій справі Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що за спірними договорами право вимоги до боржника передано від ПАТ "Омега Банк" (раніше "Сведбанк") до ПАТ "Дельта Банк", а в подальшому до ПАТ "Альфа-Банк" за умови отримання грошової компенсації (винагороди), у зв`язку з чим, пославшись на положення частини першої статті 203, частини першої статті 215, пункту 1 частини першої статті 512, статті 514, статті 1077 ЦК України, а також правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, дійшов висновку, що у правовідносинах сторін відсутні елементи договору факторингу, оскільки не встановлено факту фінансування фінансовою установою фізичної особи (клієнта) під відступлення права грошової вимоги, а навпаки, встановлено факт набуття права вимоги до фізичної особи на підставі компенсації частини отриманого від права вимоги.

При цьому доводи скаржника про те, що договори купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором мають ознаки договору факторингу й укладені з порушенням вимог чинного законодавства визнані Судом такими, що не спростовують висновків судів та зводяться до переоцінки доказів, а також незгоди з висновками судів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У справі № 522/9066/16 встановлено, що 17.11.2015 ПАТ АБ "Порто Франко" та ТОВ "ФК "Фактор Плюс" уклали договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 14.03.2014 № 166/1-14, договорами застави та іпотеки від 14.03.2014. 25.11.2015 ТОВ "ФК "Фактор Плюс" та ТОВ "Альянс Фінанс" уклали договір про відступлення права вимоги за вказаними кредитним договором, договорами застави та іпотеки. 26.01.2016 ТОВ "Альянс Фінанс" та ОСОБА_6 уклали договір про відступлення права вимоги № 0126, згідно з яким до ОСОБА_6 перейшло право вимоги за кредитним договором від 14.03.2014 № 166/1-14. Цього ж дня ТОВ "Альянс Фінанс" та ОСОБА_6 уклали посвідчений договір відступлення прав вимоги за договорами застави та іпотеки. Відповідно до пункту 1.1 цього договору ТОВ "Альянс Фінанс" передало ОСОБА_6 право грошової вимоги до боржника ОСОБА_4 за кредитним договором від 14.03.2014 № 166/1-14, укладеним між ПАТ "АБ "Порто-Франко" та ОСОБА_4, право вимоги виконання боржником боргових зобов`язань за кредитним договором в сумі 870 783,61 грн станом на 17.11.2015 та зі збереженням подальших нарахувань згідно з умовами кредитного договору на дату підписання цього договору, яка складається з 719 998,23 грн заборгованості за кредитом та 150 785,38 грн заборгованості за відсотками. За змістом пунктів 1.1, 1.3. 4.3 договору про відступлення права вимоги від 26.01.2016 кредитор передає, а новий кредитор приймає на себе право вимоги, що належить кредиторові, і стає кредитором за кредитним договором від 14.03.2014 № 166/1-14, за договорами застави та іпотеки від 14.03.2014. Вартість відступлених прав вимоги за цим договором становить 315 000 грн; відступлення вимоги згідно з цим договором не тягне за собою ніяких змін умов основних договорів.

У цій справі Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 дійшов висновку, що з огляду на положення пункту 1 частини першої статті 512, частини першої статті 1077 ЦК України, з посиланням на правові позиції, викладені у постанові Верховного Суду України від 06.07.2015 у справі № 6-301цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, зазначив. що за договором факторингу фактор передає грошові кошти клієнту, за що отримує право вимоги за грошовим зобов`язанням боржника та плату за надані грошові кошти, а клієнт - отримує грошові кошти, за що передає право вимоги до боржника та сплачує плату за отримані кошти. Також вказав, що суди встановили, що під час укладення договору про відступлення права вимоги від 26.01.2016 № 0126 сторони керувалися положеннями статей 512 - 519 ЦК України; за цим договором право вимоги до боржника передано ТОВ "ФК "Альянс Фінанс" до ОСОБА_6 за 315 000 грн, тобто у правовідносинах сторін відсутні елементи договору факторингу, оскільки не встановлено факту фінансування фінансовою установою фізичної особи (клієнта) під відступлення права грошової вимоги, а встановлено факт набуття права вимоги фізичною особою на підставі компенсації частини отриманого від права вимоги.

З огляду на що Суд зазначив про обґрунтованість висновків судів про те, що договір, укладений між ТОВ "Альянс Фінанс" та ОСОБА_6 є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання його недійсним та визнання недійсним договорів про відступлення права вимоги за договором іпотеки та застави.

У постанові від 18.12.2018 у справі № 501/2309/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що, як встановлено судами, 12.12.2011 ПАТ "УкрСиббанк" укладено з ТОВ "Кей Колект" договір факторингу та договір відступлення права вимоги за договором іпотеки, відповідно до пункту 1.1 якого клієнт ПАТ "УкрСиббанк" передав у власність фактору ТОВ "Кей Колект", а фактор за плату прийняв право вимоги за договором іпотеки. 27.01.2016 ТОВ "Кей-Колект" і ТОВ "Арма Факторинг" укладено договір факторингу та договір відступлення права вимоги за договором іпотеки, відповідно до пункту 1.1 якого клієнт ТОВ "Кей Колект" зобов`язалось передати у власність фактору ТОВ "Арма Факторинг", а фактор - прийняти права вимоги та в їх оплату надати грошові кошти в розпорядження клієнта, а також плату на умовах, визначених договором. У той же день 27.01.2016 між ТОВ "Арма Факторинг" і ОСОБА_4 укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до пункту 1.1 якого ТОВ "Арма Факторинг" відступило новому кредитору гр. України ОСОБА_4 належне первісному кредиторові право вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення; пунктом 2.1.1 цього договору передбачено, що новий кредитор зобов`язаний перерахувати первісному кредиторові суму відшкодування (компенсації) за відступлення права вимоги за кредитним договором, договорами забезпечення у розмірі 3 500, 00 грн; зазначена сума не є платою, винагородою первісному кредиторові за здійснення відступлення права вимоги. Як встановлено у цивільній справі № 501/1930/16-ц при укладенні договору відступлення права вимоги від 27.01.2016 ТОВ "Арма Факторинг" та ОСОБА_4 керувалися положеннями статей 512 - 519 ЦК України, на підставі чого Суд дійшов висновку, що спірний договір є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу.

Виходячи з наведених обставин, з урахуванням положень статті 217, пункту 1 частини першої статті 512, статей 514, 1077 ЦК України, з посиланням на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, Суд вказав, що за спірним договором право вимоги до боржника передано від ТОВ "Арма Факторинг" відповідачу ОСОБА_4, за що отримано від неї компенсацію у розмірі 3 500 грн, отже у спірних правовідносинах відсутні елементи договору факторингу, оскільки не встановлено факту фінансування фінансовою установою фізичної особи (клієнта) під відступлення права грошової вимоги, а навпаки, встановлено факт набуття права вимоги фізичною особою на підставі компенсації частини отриманого від права вимоги, таким чином висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що право вимоги за кредитним договором перейшло до відповідача ОСОБА_4 на підставі договору цесії є таким, що відповідає встановленим обставинам справи та нормам матеріального права.

При цьому Суд відхилив доводи скаржника про нікчемність договору факторингу, укладеного між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей Коллект" на підставі договору факторингу від 11.12.2011, що має наслідком недійсність всіх наступних правочинів; розпорядження Нацкомфінпослуг від 03.04.2009 № 231, на яке посилається скаржник, обмежень щодо укладення договору факторингу щодо боржників-фізичних осіб не містить. З огляду на викладене Суд вважав обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 27.01.2016 в частині відступлення права вимоги за кредитним договором.

Разом з цим, у постанові від 03.07.2019 у справі № 639/4836/17-ц, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що, як встановлено судами, після проведення аукціону та визначення ТОВ "ФК "Ратіо Інвест" переможцем, останнє уклало договір відступлення права вимоги, ціна продажу прав вимоги встановлювалась не сторонами договору, а в результаті проведеного аукціону; за договором відступлення прав вимоги, укладеним 29.07.2016 між ПАТ "Банк Форум" та ТОВ "ФК "Ратіо Інвест", первісний кредитор (ПАТ "Банк Форум") відступив новому кредитору ТОВ "ФК "Ратіо Інвест" права вимоги до боржника (ОСОБА_1), що належать первісному кредитору на підставі кредитного договору від 20.08.2008 та у зв`язку з ним, а новий кредитор прийняв зазначені права вимоги та сплатив визначену договором ціну відступлення прав вимоги у розмірі 17 110 232,70 грн. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що ТОВ "ФК "Ратіо Інвест" станом на час проведення торгів (конкурсу) та укладення оспорюваного договору про відступлення прав вимоги від 29.07.2016 не мало ліцензії, виданої Національною комісією, що здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг на право надання кредитів, належної правової оцінки цьому не надав.

Суд, з огляду на положення частини першої статті 509, частини першої статті 510, пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України, зазначив, що відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору; відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. Таким чином, ознаками договору факторингу є: 1) фактор (новий кредитор) надає послуги по фінансуванню діяльності клієнта (первісний кредитор) шляхом надання в його розпорядження коштів; 2) такі послуги надаються за винагороду у вигляді здійснення клієнтом (первісний кредитор) відповідної плати послуг фактора (новий кредитор); 3) грошові кошти передаються в рахунок грошової вимоги клієнта (первісного кредитора) до третьої особи (боржника). Отже, обов`язковою умовою договору факторингу є оплата, яку має здійснити первісний кредитор (клієнт) новому кредитору (фактору) за надання в його розпорядження коштів під відступлення права вимоги.

При цьому Суд вказав, що таку плату здійснює саме клієнт (первісний кредитор), а не навпаки. Також, враховуючи положення статей 514, 516, частини другої статті 517 ЦК України, а також з посиланням на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, Суд дійшов висновку про те, що апеляційний суд належним чином не дослідив положень спірного договору відступлення, не з`ясував правової природи цього правочину, чи має він ознаки факторингу та відповідності його умов вимогам чинного законодавства, не встановив чи є ТОВ "ФК "Ратіо Інвест" по суті фактором за договором фінансовою установою, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу; крім того предметом оспорюваного договору визначено, зокрема, й майбутню вимогу, а право вимоги має бути дійсним та існуючим на момент такого відступлення - майбутня вимога (вимога, що може виникнути в майбутньому) не може бути предметом договору про відступлення права вимоги (цесії).

Водночас у вирішенні питання про заміну учасника процесуальних правовідносин у зв`язку з відступленням права вимоги за правочином має місце неоднозначність застосування положень законодавства, якими врегульовано правовідносини з договорів відступлення права вимоги та договору факторингу.

Так, у постанові від 20.02.2019 у справі № 910/16109/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, змінюючи мотивувальну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 14.11.2018, визнав помилковими висновки суду про неможливість ТОВ "Маркет-Сервіс" бути належним правонаступником позивача у виконавчому провадженні з виконання наказу Господарського суду міста Києва від 20.10.2015 у цій справі на тій підставі, що матеріали справи не містять ліцензії ТОВ "Маркет-Сервіс" на здійснення фінансових послуг, пославшись на те, що зазначене питання не є предметом розгляду цієї справи у межах вирішення питання про наявність підстав для заміни стягувача у виконавчому провадженні.

У постанові від 23.07.2019 у справі № 905/1976/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, вказав на помилковість висновку суду апеляційної інстанції про неможливість СГ ТОВ "Ілюс" бути належним правонаступником позивача у виконавчому провадженні з виконання наказів Господарського суду Донецької області виданих у справі № 905/1976/16, на тій підставі, що СГ ТОВ "Ілюс" не є фінансовою установою, а недійсність правочину про відступлення права вимоги не є предметом розгляду цієї справи у межах вирішення питання про наявність підстав для заміни стягувача у виконавчому провадженні.

Водночас у постанові від 16.10.2018 у справі № 923/151/17, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що з укладенням договору № 67/К від 01.12.2017 та договору № 67/К/1 від 01.12.2017 про відступлення права вимоги за кредитним договором № 04.1/14/11-КЛТ від 12.09.2011 відбулася заміна кредитодавця-банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу - ОСОБА_2 , який не є юридичною особою та фінансовою установою, а тому не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. В цій справі Суд також послався на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, тому визнав правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_2 про заміну стягувача в наказі від 02.01.2018, оскільки ОСОБА_2 не може бути належним правонаступником кредитодавця у спірних правовідносинах. При цьому Суд відхилив доводи скаржника про вихід судів за межі поданого клопотання з тих підстав, що для встановлення наявності підстав для здійснення процесуального правонаступництва суду необхідно встановити факт переходу до особи матеріальних прав попередника, однак в силу наведених норм права у цих правовідносинах фізична особа не може виступати кредитодавцем, і укладений договір не може змінити імперативні приписи законодавства.

У постанові від 15.11.2018 у справі № 5008/579/2012 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що на відміну від місцевого суду суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_3 та заміни сторони у виконавчому провадженні у справі, оскільки ТОВ "Фактор Стандарт" (первісний кредитор) уступив грошову вимогу до ТОВ "Експедиційно-транспортна компанія "Сіко" (боржник) в обмін на грошові кошти в сумі 461 000, 00 грн, які ОСОБА_3 (новий кредитор) зобов`язалася сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу, а з укладенням договору про відступлення права вимоги № 30-16062016 у кредитному договорі № 1/4-08 від 12.02.2008 фактично відбулася заміна кредитора (яким в силу частини першої статті 1054 ЦК України може бути банк або інша фінансова установа) на фізичну особу - ОСОБА_3 , яка не може мати статус фінансових установ у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу.

Відповідно до частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

При передачі справ як таких, що містять виключну правову проблему, на розгляд Великої Палати, касаційним судам належить обґрунтовувати відсутність, суперечливість, неповноту, невизначеність (неясність, нечіткість) або неефективність правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів та неефективність існуючого їх правового захисту, в тому числі внаслідок неоднакової судової практики.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.

Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

За якісним критерієм виключна правова проблема полягає, зокрема, у відсутності сталої судової практики, необхідності застосування інституту аналогії, необхідності здійснення судового тлумачення норм закону. За своєю правовою природою виключна правова проблема має зачіпати фундаментальні (конституційні, конвенційні) права та свободи (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в ухвалі від 12.08.2019 у справі № 175/3057/17-к).

Враховуючи наведене, Суд доходить висновку, що ця справа містить виключну правову проблему у зв`язку з неоднаковим тлумаченням судом касаційної інстанції положень закону, якими врегульовано правовідносини, що виникають з договорів відступлення права вимоги та факторингу: щодо з`ясування правової природи зазначених правочинів, їх розмежування; застосування наслідків недотримання сторонами вимог щодо форми, змісту, суб`єктного складу цих договорів; підстав недійсності (нікчемності) зазначених договорів; вирішення питання щодо можливості заміни сторони у зобов`язанні на підставі цих правочинів, у тому числі як підстави для здійснення заміни учасника у правовідносинах процесуальних.

Висновки касаційного суду, викладені у наведених вище постановах, вказують на існування різних підходів до таких питань:

1. Чи є правочин, якому не притаманні ознаки, на які Велика Палата Верховного Суду звернула увагу у пункті 106 постанови від 11.09.2018 зі справи № 909/968/16 (зокрема, ознака специфічного суб`єктного складу), правочином з відступлення права вимоги, а не договором факторингу, або ж відсутність окремих з цих ознак слід розглядати як порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу, що відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зумовлює його недійсність?

2. Чи є порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу (які за висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 зі справи № 909/968/16, відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зумовлюють його недійсність) підставою для висновку про недійсність правочину як нікчемного або можливою підставою визнання такого правочину недійсним як оспорюваного?

3. Чи повинен суд виходити з презумпції правомірності правочину в процесі розгляду заяви про заміну стягувача у виконавчому провадженні, поданої особою, яка обґрунтовує існування підстави для заміни набуттям нею права вимоги до боржника на підставі договору про відступлення права вимоги, якщо суд встановлює відсутність у цього правочину ознак, на яких наголосила Велика Палата Верховного Суду у пункті 106 постанови від 11.09.2018 зі справи № 909/968/16, зокрема щодо специфічного суб`єктного складу правочину?

За таких обставин передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду має значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно з частиною шостою статті 303 ГПК України про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 302 цього Кодексу.

З огляду на викладене справа № 916/2286/16 Господарського суду Одеської області підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 234, 235, 294, 302 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Справу № 916/2286/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до Спільного українсько-індійського підприємства "Кораса" про стягнення 868 369, 68 грн передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя К. М. Пільков

Судді О. М. Баранець

І. В. Булгакова

Т. Б. Дроботова

Л. Й. Катеринчук

Б. Ю. Львов

В. П. Селіваненко

І. В. Ткач

Н. Г. Ткаченко

Постанова № 63405036

Ouvrir la consultation complète

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" грудня 2016 р.

Справа № 916/2286/16

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді: Лисенко В.А.

Суддів: Гладишевої Т.Я., Ярош А.І.

Секретар судового засідання: Молодов В.С.

За участю повноважних представників сторін:

від позивача – ОСОБА_1, за довіреністю;

Представник Спільного українсько-індійського підприємства «Кораса» в судове засідання не з'явився. Про час, дату та місце його проведення повідомлений належним чином.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Спільного українсько-індійського підприємства «Кораса»

на рішення Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2016 року

по справі № 916/2286/16

за позовом Публічного акціонерного товариства «Радикал Банк»

до Спільного українсько-індійського підприємства «Кораса»

про стягнення 868 369, 68 грн.

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Радикал Банк» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Спільного українсько-індійського підприємства «Кораса» про стягнення заборгованості в загальному розмірі 868 369,68 грн., яка складається із заборгованості по тілу кредиту у розмірі 650 000, 00 грн., поточної заборгованості за процентами в сумі 13 319, 68 грн., простроченої заборгованості за процентами в сумі 149 560, 54 грн., пені за несвоєчасне погашення простроченого кредиту у розмірі 31 303, 05 грн. та пені за несвоєчасне погашення прострочених процентів у розмірі 24 186, 41 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані фактом неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе грошових зобов’язань щодо своєчасного повернення кредиту, наданого відповідачу згідно умов договору № КЛ-12885/1-980 на відкриття відновлювальної відкличної кредитної лінії від 29 липня 2014 року.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2016 року (суддя Желєзна С.П.) позовні вимоги задоволено; Стягнуто з Спільного українсько-індійського підприємства «Кораса» заборгованість по тілу кредиту в загальному розмірі 650 000, 00 грн., проценти за користування кредитом в загальному розмірі 162 880, 22 грн., пеню у загальному розмірі 55 489, 46 грн. 46 коп. та судовий збір у розмірі 13 025, 55 грн.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що з матеріалів справи підтверджується факт наявності у відповідача боргу перед позивачем, який підлягає стягненню на підставі ст.ст. 193, 345, 346 ГК України, ст.ст. 11, 509, 525, 526, 530, 549, 610 – 612, 617, 625, 629, 640, 1046, 1048, 1049, 1050, 1054, 1056-1 ЦК України, ст. ст. 2, 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.1996р. №543/96-ВР (з наступними змінами та доповненнями).

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Спільне українсько-індійське підприємство «Кораса» звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги сторона посилається на те, що позивач не надав суду докази та не довів, що передана СП «Кораса» грошова сума у розмірі 700 000, 00 грн є кредитом/траншем кредиту, наданого на підставі Кредитного договору № КЛ-12885/1-980, оскільки позивачем не доведено наявність заявок про надання грошових коштів, які є умовою для отримання певної частини траншу. Тому вимоги ПАТ «Радикал Банк» про стягнення з СП «Кораса» частини переданої грошової суми, процентів за користування чужими грошовими коштами та пені на підставі Кредитного договору № КЛ-12885/1-980 є незаконними.

Також, апелянт у скарзі зазначив, що місцевим судом при розгляді справи невірно було встановлено, що між ПАТ «Радикал Банк» та СП «Кораса» було укладено договір іпотеки.

Крім того, мотивуючи скаргу апелянт зазначає, що він не був належно повідомлений про дату та місце розгляду справи та суд першої інстанції позбавив його можливості користуватися правами, встановленими ст. 22 ГПК України.

Більш детальніше доводи викладені у скарзі.

У відзиві на апеляційну скаргу Публічне акціонерне товариство «Радикал Банк» висловило заперечення щодо викладених доводів апеляційної скарги та вважає рішення місцевого господарського суду таким, що не підлягає скасуванню.

В судовому засіданні, призначеного на 13 грудня 2016 року, представником позивача заявлено клопотання про залучення до матеріалів справи додаткових доказів, а саме відповідних заявок про надання банком відповідачу грошових коштів, які є умовою для отримання певної частини траншу згідно кредитного договору № КЛ-12885/1-980 від 29.07.2014р. Дані докази залучені судом апеляційної інстанції до матеріалів справи, оскільки причина подання цих доказів до апеляційної інстанції є спростування доводів апеляційної скарги щодо неотримання відповідачем від банку грошової суми у розмірі 700 000, 00 грн, наданих на підставі Кредитного договору № КЛ-12885/1-980 від 29.07.2014р.

Представник відповідача у судове засідання, призначеного на 13 грудня 2016 року, не з’явився, не скористався наданими їм ст. 22 ГПК України правом.

Апеляційною інстанцією також враховано, що явка представників сторін не визнавалась судом обов’язковою.

Пунктом 2 інформаційного листа Вищого господарського суду від 15.03.2010р. № 01-08/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві» роз’яснено, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві. У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Судова колегія дійшла висновку про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті за відсутністю представника відповідача.

Заслухавши пояснення представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки Господарським судом Одеської області, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступників висновків.

За приписами ст. 101 ГПК України визначено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до постанови Правління НБУ від 09.11.2015 № 769 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Радикал Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 09.11.2015 № 203 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Радикал Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Згідно з зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Радикал Банк»», призначено уповноважену особу Фонду гарантування та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Радикал Банк»» ОСОБА_2 на 2 роки з 10.11.2015 року до 09.11.2017 року включно.

Положеннями п. 5. ч. 2. статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що на Уповноважену особу Фонду покладено повноваження заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 29 липня 2014 року між ПАТ «Радикал Банк» (Кредитодавець – далі по тексту Кредитор) та СП «Кораса» (Позичальник) було укладено кредитний договір №КЛ-12885/1-980 на відкриття відновлювальної відкличної кредитної лінії, за умовами якого Кредитор надає Позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання шляхом відкриття відновлювальної відкличної кредитної лінії, надалі за текстом – «Кредит», „Транш кредиту”, а Позичальник зобов’язується отримати кредит/транш кредиту, використати його за цільовим призначенням, сплатити проценти за користування кредитом/траншем кредиту, комісії та інші платежі, встановлені цим договором, а також додатковими договорами до нього, що складають невід’ємну частину договору.

Під терміном «відновлювальна кредитна лінія» розуміється відклична кредитна лінія, при якій ліміт кредитування визначається у вигляді максимальної суми кредитних коштів, що може знаходиться у користуванні позичальника на будь-яку дату протягом строку (терміну) дії цього договору. У разі часткового або повного повернення кредиту/траншу кредиту позичальник може повторно отримати кредит/транш кредиту в межах зазначеного ліміту протягом строку (терміну) кредитної лінії на умовах і в порядку, що передбачений цим договором. Під терміном «транш кредиту» розуміється кожна окрема частина кредиту, що може бути надана або надана кредитодавцем позичальнику в рамках ліміту відновлювальної відкличної кредитної лінії на умовах цього договору.

Пунктом 1.1.1. Договору передбачено, що ліміт кредитної лінії становить 700 000, 00 грн.

Пунктами 1.1.2-1.1.3 Договору зазначено, що термін остаточного повернення кредиту „29” липня 2016р. включно, якщо такий термін (строк) не наступить раніше з підстав, що передбачені умовами цього договору або законодавством. Процентна ставка за користування кредитом/траншем кредиту складає 25% річних та може бути змінена при видачі кожної з частин кредиту, в межах кредитної лінії, за рішенням уповноваженого органу Кредитора щодо користування грошовими коштам, рішення про видачу яких в межах розміру ліміту кредитної лінії розглядається уповноваженим органом Кредитора.

Пунктом 1.1.4 Договору встановлено, що кредит/транш кредиту надається на умовах цього договору за письмовим зверненням (надалі за текстом – «Заява») Позичальника в межах строку (терміну) дії відновлювальної кредитної лінії однією або кількома частинами і тільки після підписання додаткового договору до цього договору в частині надання конкретного траншу кредиту.

Згідно з п. 2.1 Договору, Кредитор відкриває позичковий рахунок № 206333001012885 (надалі за текстом – Позичковий рахунок), на якому буде враховуватись кредит/транш кредиту, наданий за цим договором, погашення кредиту/траншу кредиту, а також дострокове погашення кредиту/траншу кредиту, якщо таке буде. Такий позичковий рахунок є для Позичальника обов’язковим для обігу руху сум, які Позичальник повинен повернути Кредитору.

У відповідності до п. 2.5 Договору, моментом (днем) надання кредиту/траншу кредиту вважається день перерахування грошових коштів на рахунки, визначені відповідно до умов 2.2 цього договору та підтверджується випискою з позичкового рахунку.

З метою забезпечення виконання Позичальником своїх зобов’язань за договором № КЛ-12885/1-980 від 29.07.2014р. з фізичною особою ОСОБА_3 (Поручитель) було укладено договір поруки № ДП-12885/1-980, за умовами якого Поручитель зобов’язується перед Кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Позичальником зобов’язань щодо повернення суми кредиту, наданого в межах ліміту кредитної лінії, сплати процентів за користування кредитом, комісій та інших платежів, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором № КЛ-12885/1-980 від 29.07.2014р., що укладений між Кредитором та Позичальником та додатковими договорами до кредитного договору, що можуть бути укладені в майбутньому (т. І, а.с. 58-62).

Крім того, в забезпечення виконання Позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, 29.07.2014р. між ПАТ «Радикал Банк» (Іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю кредитно-фінансова, торгівельна компанія «Спільне українсько-британське підприємство «Єврокрим», (далі за текстом -ТОВ «Єврокрим», Іпотекодавець) було укладено Іпотечний договір, який було посвідчено приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстровано в реєстрі за № 771.

Пунктом 2.1 Іпотечного договору передабчено, що Іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов’язання, що випливає з кредитного договору №КЛ-12885/1-980 від 29.07.2014р., передає, а Іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, визначених цим договором нерухоме майно (т. І, а.с. 63-74).

В подальшому, з метою отримання кредиту та відповідно до умов договору № КЛ-12885/1-980 від 29.07.2014р. між ПАТ «Радикал Банк» та СП «Кораса» було укладено наступні додаткові договори:

1. Додатковий договір № 1 від 05.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 215 600, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

2. Додатковий договір № 2 від 08.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 70 695, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

3. Додатковий договір № 3 від 11.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 57 000, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

4. Додатковий договір № 4 від 12.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 44 200, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

5. Додатковий договір № 5 від 13.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 22 500, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

6. Додатковий договір № 6 від 14.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 27 700, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

7. Додатковий договір № 7 від 15.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 63 900, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

8. Додатковий договір № 8 від 20.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 60 408, 50 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк»», МФО 319111.

9. Додатковий договір № 9 від 21.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 22 309, 10 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

10. Додатковий договір № 10 від 26.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 11 922, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

11. Додатковий договір № 11 від 27.08.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 35 386, 36 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

12. Додатковий договір № 12 від 02.09.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 62 100, 00 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

13. Додатковий договір № 13 від 16.09.2014р., відповідно до п. 1 якого Кредитор надає Позичальнику транш кредиту у сумі 6 279, 04 грн. на поповнення обігових коштів та перераховує на поточний рахунок № 26002001012885 в ПАТ «Радикал Банк», МФО 319111.

Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України встановленоё що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до частини 2 цієї ж статті до відносин за кредитним договором застосовуються положення про позику, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За приписами ч. 1 ст. 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Положеннями ч. 1 ст. 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

За змістом ч. 1 ст. 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується із положеннями ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

З наявних у матеріалах справи банківських виписок по особовому рахунку відповідача № 20633001012885 за період з 29.07.2014р. по 09.09.2016р. вбачається, що позивач (Банк) свої зобов'язання за Кредитним договором виконав належним чином, а саме надав відповідачу кредит на суму 700 000, 00 грн.

Відповідно до Узагальнюючої податкової консультації щодо використання банківських виписок як первинних документів, затвердженої Наказом Державної податкової служби України 05.07.2012 року № 583, первинним документом вважається документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

В свою чергу господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Виписки з особових рахунків клієнтів, що є регістрами аналітичного обліку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій чи електронній формі) із особових рахунків клієнтів обумовлюються договором банківського рахунку, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунку.

З огляду на вищенаведене, додані позивачем до позовної заяви банківські виписки по особовому рахунку відповідача є первинними документами, а відповідно і належними та допустимими доказами в розумінні статей 33-34 Господарського процесуального кодексу України, тому приймаються до уваги судом.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, відповідач в порушення умов Договору та умов чинного законодавства допустив порушення своїх зобов'язань по сплаті кредиту і процентів за користування кредитними коштами.

Відповідно до п. 2.4 Договору № КЛ-12885/1-980, Позичальник здійснює повернення кредиту у валюті кредиту платіжними дорученнями на відкритий йому Позичковий рахунок у строк (терміни), визначені графіком погашення, що наведений у додатку №1.

З графіку зменшення ліміту кредитної лінії (додаток № 1) до Договору від 29.07.2014р. вбачається, що з 10.10.2014р. по 10.01.2016р. СП «Кораса» повинно повертати кредитні кошти у розмірі 10 000 ,00 грн.; з 10.02.2016р. по 29.07.2016р. Позичальник повинен здійснювати погашення кредиту у розмірі 90 000, 00 грн. (т. І, а.с. 31).

Як вбачається з виписки по рахунку № 20633001012885, Позичальником було повернуто Кредитору грошові кошти у розмірі 50 000, 00 грн., а саме: 31.10.2014р. платіжним дорученням № 454 на суму 10 000, 00 грн.; 25.12.2015р. платіжними дорученнями № 568, № 569 на суму 20 000, 00 грн.; 03.03.2015р. платіжними дорученнями № 231, № 292 на суму 20 000, 00 грн.

Як свідчать матеріали справи, в результаті неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе грошових зобов’язань щодо своєчасного повернення кредиту, наданого відповідачу згідно умов договору № КЛ-12885/1-980 від 29.07.2014р., у останнього виникла заборгованість по тілу кредиту у розмірі 650 000, 00 грн., яка складається з поточної заборгованості у розмірі 360 000, 00 грн. та простроченої заборгованості у розмірі 290 000, 00 грн.

Станом на момент розгляду справи у матеріалах справи відсутні докази погашення вищевказаної суми заборгованості за кредитним договором.

Враховуючи викладене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом у сумі 650 000,00 грн. підлягають задоволенню у повному обсязі.

У відповідності до ч. 3 ст. 346 ГК України кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.

Статтею 1056-1 ЦК України встановлено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Як вже було зазначено, положеннями п. 1.1.3 кредитного договору встановлено, що процента ставка за користування кредитом складає 25 %. Окрім того додатково у кожному із перерахованих вище 13-ти додаткових договорів сторонами також було погоджено, що процентна ставка за користування кредитом складає 25%.

Як свідчить наданий позивачем розрахунок, станом на 30.04.2016р. за СП «Кораса» перед ПАТ «Радикал Банк» за період з 01.04.2016р. по 30.04.2016р. рахується поточна заборгованість по процентах за користування кредитними коштами у розмірі 13 319, 68 грн. та прострочена заборгованість по процентах за користування кредитними коштами протягом періоду з 01.02.2015р. по 31.03.2016р. у розмірі 149 560, 54 грн.

У зв’язку з вищевикладеним, судова колегія також погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення із відповідача відсотків за користування кредитом у загальному розмірі 162 880, 22 грн.

Крім того, позивач просив суд стягнути з СП «Кораса» пеню за несвоєчасне погашення кредиту за період з 31.10.2015р. по 30.04.2016р. у розмірі 31 303, 05 грн. та пеню за несвоєчасне погашення прострочених процентів за період з 31.10.2015р. по 30.04.2016р. у розмірі 24 186, 41 грн.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У відповідності до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Статтею 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно вимог статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання, або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до частини 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за весь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Статтею 3 вказаного Закону встановлено, що розмір пені передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Відповідно до п. 4.2. Кредитного договору за несвоєчасне погашення кредиту/Траншу кредиту, сплати процентів та комісій, визначених цим Договором, Позичальник сплачує Кредитодавцю пеню в розмірі подвійної процентної ставки, визначеної а п. 1.1.3 цього Договору, від суми відповідного непогашеного платежу за кожний день прострочення виконання, за реквізитами та у день, вказаними Кредитодавцем, але не більшої подвійної облікової ставки Національного банку України. В разі надання Кредиту/Траншу кредиту в іноземній валюті оплата здійснюється в національній валюті за офіційним курсом Національного банку України на дату платежу.

Відповідно до п. 4.9 Договору, керуючись, ч. 1 ст. 259 ЦК України. Сторони погодили, що строк позовної давності, який застосовуватиметься до стягнення штрафних санкцій (неустойки, пені, штрафу) за цим Договором, складатиме три роки. Отже, сторони дійшли згоди, що штрафні санкції за цим Договором нараховуються без обмеження шестимісячним строком встановленим частиною шостою ст. 232 ГК України та підлягають стягненню у межах строку, встановленого першим абзацом даного пункту цього Договору.

Судова колегія перевіривши розрахунок пені, у зв'язку з неналежним виконанням умов Кредитного договору щодо сплати процентів, за загальний період прострочки виконання відповідачем його договірного грошового зобов'язання вважає, що ця частина позовних вимог підлягає задоволенню.

Відтак, місцевий господарський суд правомірно стягнув з відповідача на користь позивача пеню в загальному розмірі 55 489, 46 грн.

Судова колегія відхиляє доводи апелянта стосовно того, що суд першої інстанції неправомірно розглянув справу без участі представника відповідача з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ухвали Господарського суду Одеської області направлялись відповідачу за належною адресою: 65490, Одеська область, м. Теплодар, вул. Комунальна, будинок 4.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 25.08.2016р. про порушення провадження у справі призначено справу до розгляду на 12.09.2016р. та зобов’язано відповідача надати відзив по суті позовних вимог. Зазначена ухвала отримана відповідачем, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення, яке наявне в матеріалах справи (т. І, а.с. 80).

Представник відповідача не скористався своїм правом на судовий захист, вимоги ухвали від 25.08.2016р. не виконав та у судове засідання не прибув. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 12.09.2016р. відкладено розгляд справи на 03 жовтня 2016 року та вдруге зобов’язано відповідача надати відзив по суті позовних вимог. Вказане поштове повідомлення було повернуто суду у зв’язку із неможливістю вручення адресату з приміткою: «за закінченням терміну зберігання».

03 жовтня 2016 року суд першої інстанції знову відклав розгляд справи на 17.10.2016р. та зобов’язав відповідача надати відзив по суті позовних вимог. Дане поштове повідомлення відповідач отримав 11.10.2016р. (т. І, а.с. 246).

У судове засідання 17.10.2016р. представник відповідача не з’явився, не скористався наданими йому ст. 22 ГПК України правом.

Пунктом 2 інформаційного листа Вищого господарського суду від 15.03.2010р. № 01-08/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві» роз’яснено, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві. У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Відтак, скаржник про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Доводи апелянта стосовно того, що позивач не довів, що грошові кошти у сумі 700 000, 00 грн. були надані відповідачу на підставі Кредитного договору № КЛ-12885/1-980 від 29.07.2014р. відхиляються судовою колегією, оскільки спростовуються матеріалами справи, а саме відповідними заявами на надання траншів у межах кредитного договору від 04.08.2014р. за № 1 на суму 215 600, 00 грн.; від 07.08.2014р. за № 2 на суму 70 695, 00 грн.; від 08.08.2014р. за № 3 на суму 57 000, 00 грн.; від 11.08.2014р. за № 4 на суму 44 200, 00 грн.; від 12.08.2014р. за № 5 на суму 22 500, 00 грн.; від 13.08.2014р. за № 6 на суму 27 700, 00 грн.; від 14.08.2014р. за № 7 на суму 63 900, 00 грн.; від 19.08.2014р. за № 8 на суму 60 408, 50 грн.; від 20.08.2014р. за № 9 на суму 22 309, 10 грн.; від 11.08.2014р. за № 4 на суму 44 200, 00 грн.; від 22.08.2014р. за № 10 на суму 11 922, 00 грн.; від 15.09.2014р. за № 14 на суму 6 279, 04 грн..

Колегія суддів погоджується із зауваженням скаржника про те, що місцевим господарським судом у тексті рішення невірно зазначено, що між ПАТ «Радикал Банк» та СП «Кораса» було укладено договір іпотеки. Проте, судова колегія вважає, що ця обставина є технічною опискою та не є підставою для зміни чи скасування рішення.

За таких обставин, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що місцевий суд всебічно та повно дослідив всі обставини справи, дав належну оцінку наявним у ній доказам, правильно застосував норми матеріального права та обґрунтовано задовольнив позовні вимоги в повному обсягу.

У зв'язку з таким апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду – без змін.

Судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта в порядку ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103 п. 1, 105 господарського процесуального кодексу України, судова колегія –

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Спільного українсько-індійського підприємства «Кораса» - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2016 року по справі № 916/2286/16 - залишити без змін.

Постанова в порядку ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Повний текст постанови підписано 13.12.2016р.

Головуючий суддя В.А. Лисенко

Суддя Т.Я. Гладишева

Суддя А.І. Ярош