ESRG

Einheitliches staatliches Register
der Gerichtsentscheidungen

Ухвала № 64975653

Vorlesen ist vorübergehend nicht verfügbar

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

про повернення позовної заяви

14 лютого 2017 року 810/451/17

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лиска І.Г., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку.

Ухвалою суду від 30.01.2017 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви до 14.02.2017, шляхом надання суду копії всіх сторінок паспорту ОСОБА_1, довідки про реєстрацію місця проживання (форми 1) - ОСОБА_1 або довідки, що підтверджує місце його перебування, передбачену вимогами ч.4 ст. 6 Закону України, від 15.04.2014 № 1207-VII, оригіналу документу про сплату судового збору за подання адміністративного позову (виходячи з заявлених позовних вимог майнового характеру) до Київського окружного адміністративного суду та доказів зарахування його до спеціального фонду Державного бюджету України, у розмірі, передбаченому ст. 4 Закону України "Про судовий збір".

13.02.2017 на адресу суду надійшла заява позивача про усунення недоліків позовної заяви. До заяви було додано копії усіх заповнених сторінок паспорту, оригінал квитанції про сплату судового збору та копію довідки Подільського районного відділу в м. Києві ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві.

Надаючи оцінку поданою позивачем заяву з додатками суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" для реєстрації особа або її законний представник подає, серед іншого, документ, до якого вносяться відомості про місце проживання.

Згідно зі статтею 3 цього ж Закону документи, до яких вносяться відомості про місце проживання та місце перебування особи, - паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, довідка про звернення за захистом в Україні.

Пунктом 1.2 Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22.11.2012 N 1077, передбачено, що реєстрація місця проживання або місця перебування особи - внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції.

Відомості про місце проживання та місце перебування особи вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - паспортний документ), довідки про звернення за захистом в Україні.

Згідно з пунктом 2.9 цього Порядку працівник територіального підрозділу ДМС, а після утворення центрів - адміністратор центру (крім внесення відомостей про реєстрацію місця проживання до паспортного документа та картки реєстрації особи), зокрема, вносить відомості про реєстрацію місця проживання до паспортного документа та картки реєстрації особи шляхом проставлення в них штампа реєстрації місця проживання особи (далі - штамп реєстрації місця проживання), зразок якого наведено в додатку 3 до Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом МВС України від 13 квітня 2012 року N 320, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 02 липня 2012 року за N 1089/21401.

Аналогічним чином до паспортного документа вносяться відомості про зареєстроване місце перебування особи (Розділ ІV Порядку).

Відповідно до пункту 6 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. N 2503-XII (в редакції Постанови Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року N 3423-XII) відмітки про реєстрацію постійного місця проживання громадянина робляться на одинадцятій - шістнадцятій сторінках паспорта.

Суд зазначає, що позивачем подано копії всіх заповнених сторінок паспорту, де на сторінці 11 зазначено останнє місце проживання позивача за адресою: АДРЕСА_3. Будь-які інші записи на сторінці 11 відсутні.

Отже, оскільки будь-яких інших записів, у тому числі відомостей про зняття з останнього місця проживання відсутні, то суд дійшов висновку, що єдиним належним підтвердженням місця реєстрації, знаходження та перебування позивача є останнє місце реєстрації за адресою яка зазначена в паспорті, а саме: АДРЕСА_3.

У такому випадку суд не бере до уваги довідку Подільського районного відділу ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві №8/2-17 від 09.02.2017, оскільки Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачено конкретний перелік документи до яких вносяться відомості про місце проживання та місце перебування особи. В даній довідці зазначено, що ОСОБА_1 09.02.2017 подав письмову заяву, тобто після звернення до суду з даною позовною заявою зареєстрованою від 30.01.2017, в якій зазначив таку адресу: АДРЕСА_1 за якою може бути вручена офіційна кореспонденція. У такому випадку, позивач тільки отримує офіційну кореспонденцію за адресою яку зазначив - АДРЕСА_1, але особисто за даною адресою не проживає та належним чином не зареєстрований. Також суд звертає увагу, що позивачем в позовній заяві вказано АДРЕСА_2, як поштову адресу.

Згідно ч. 1 ст. 107 Кодексу адміністративного суду України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує чи подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; чи має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею 106 цього Кодексу; чи належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства; чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); чи немає інших підстав для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Правила територіальної підсудності адміністративних справ визначені у статті 19 КАС Україні.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 КАС України адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Положеннями ч. 2 ст. 19 КАС України передбачено, що адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об'єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача, або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Якщо така особа не має місця проживання (перебування, знаходження) в Україні, тоді справу вирішує адміністративний суд за місцезнаходженням відповідача.

З аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що КАС України встановлює декілька видів територіальної підсудності, в тому числі: загальну (залежно від місця проживання чи місцезнаходження відповідача) та альтернативну (за вибором позивача).

Альтернативний характер підсудності надає позивачу право вибору суду, до якого він може звернутися. Це один з двох судів: або суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) позивача, або суд за місцезнаходженням відповідача.

З матеріалів адміністративного позову вбачається, що адресою місцезнаходження відповідача у справі є м. Київ, тобто вирішення спору за правилами загальної підсудності чи альтернативної (у разі обрання суду за місцезнаходженням відповідачів) має здійснюватися окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Положеннями статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" №1207-VII від 15 квітня 2014 року зазначено, що у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим, змінено. Зокрема, забезпечено розгляд адміністративних справ Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим - Київським окружним адміністративним судом, адміністративних справ Окружного адміністративного суду міста Севастополя - Окружним адміністративним судом міста Києва; Севастопольського апеляційного адміністративного суду - Київським апеляційним адміністративним судом.

Позивач звернувся із даним позовом саме до Київського окружного адміністративного суду, повноваження якого згідно Додатку № 1 до Указу Президента України від 16.11.2004 N 1417/2004 "Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі" розповсюджуються на територію Київської області.

За таких обставин та враховуючи, що місцезнаходженням відповідача є м. Київ, а позивача - м. Сімферополь, а також застосовуючи правила альтернативної підсудності адміністративних справ, даний спір має вирішуватися Київським окружним адміністративним судом лише в тому випадку, якщо місцем проживання (перебування, знаходження) позивача чи відповідача є саме Київська область.

Отже, позовна заява подана з порушенням правил територіальної підсудності, у зв'язку з чим дана справа не підсудна Київському окружному адміністративному суду, а підсудна Окружному адміністративному суду міста Києва.

Крім того, суд звертає увагу та ту обставину, що позивач неодноразово звертався з аналогічними позовними заявами до Окружного адміністративного суду м. Києва про стягнення середнього заробітку та рішеннями Окружного адміністративного суду м. Києва позовні вимоги позивача були задоволені частково.

Згідно з п. 6 ч. 3 ст. 108 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо справа не підсудна цьому адміністративному суду.

Таким чином, дана справа за правилами територіальної підсудності не підсудна Київському окружному адміністративному суду та підлягає поверненню позивачу.

При цьому, повернення позовної заяви, згідно з вимогами частини шостої статті 108 Кодексу адміністративного судочинства України, не позбавляє права позивача для повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Керуючись статтями 108, 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

1. Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку - повернути позивачу.

2. Копію ухвали невідкладно надіслати особі, яка її подала, разом із позовною заявою з усіма доданими до неї матеріалами.

Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.

Суддя Лиска І.Г.

Постанова № 68001391

Vollansicht öffnen

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 липня 2017 року № 810/451/17

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Лапія С.М., суддів: Щавінського В.Р., Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Києві адміністративну справу за позовом гр. ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,-

в с т а н о в и в :

До Київського окружного адміністративного суду звернувся гр. ОСОБА_1 з позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 57 919, 68 грн. за період з 25.03.2016 по 28.12.2016.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Наказом Міністерства доходів і зборів України від 28.08.2014 № 2085-о із змінами, внесеними наказом від 29.09.2014 № 2119-о, його звільнено із займаної посади з 29.08.2014 на підставі п.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штатної чисельності.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.12.2015 у справі № 826/14834/14 зазначені накази визнано протиправними та скасовано, а його поновлено на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України з 29.08.2014.

На виконання постанови суду від 22.12.2015 Міністерством доходів і зборів України 21.01.2016 видано наказ № 5-о «Про виконання рішення суду».

У зв'язку з допущеними Міністерством доходів і зборів України у відношенні позивача порушеннями законодавства про працю останнім 19.02.2016 було подано заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Проте, наказом Міністерства доходів і зборів України від 09.03.2016 № 21-о позивача звільнено з займаної посади з наступним формулюванням: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України»

Після отримання копії вказаного наказу позивачем було направлено до Державної фіскальної служби України засобами електронної пошти заяву від 24.03.2016 про проведення розрахунку.

У той же день Державною фіскальною службою України виплачено йому грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2014 по 23.04.2015, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2015 по 09.03.2016 та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19.08.2015 по 18.08.2016, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком.

При цьому виплату вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку не здійснено.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2016 у справі № 826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2016, визнано протиправним вказаний наказ Міністерства доходів і зборів України в частині підстави звільнення та зобов'язано Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до наказу від 09.03.2016 № 21-о, вказавши:

«Звільнити 09 березня 2016 ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч.3 ст. 38 КЗпП України».

Стягнути з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26 112,12 грн.

Вказану вихідну допомогу виплачено позивачу 28.12.2016 у сумі, з урахуванням утриманих податків та зборів - 21 020,26 грн.

Отже, остаточний розрахунок проведено 28.12.2016, тому, на думку позивача, він має право на включення цієї суми до невиплачених йому всіх сум, що належали до виплати в день звільнення, а тому просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Позивач надав суду заяву, в якій просив розглядати справу за його відсутності та відсутності його представника.

Представник відповідача проти позову заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях на позовну заяву.

На підставі ч. 6 ст. 128 КАС України судом прийнято рішення про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши їх у сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов задоволенню не підлягає у зв'язку з наступним.

Позивач з 24.04.2013 по 09.03.2016 проходив державну службу на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України.

Наказом Міністерства доходів і зборів України від 28.08.2014 № 2085-О із змінами, внесеними наказом від 29.09.2014 № 2119-0, позивача звільнено із займаної посади з 29.08.2014 на підставі п.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штатної чисельності.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.12.2015 у справі № 826/14834/14 зазначені накази визнано протиправними та скасовано, а позивача поновлено на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України з 29.08.2014.

На виконання постанови суду від 22.12.2015 Міністерством доходів і зборів України 21.01.2016 видано наказ № 5-о «Про виконання рішення суду» щодо поновлення позивача на посаді.

У зв'язку з допущеними Міністерством доходів і зборів України у відношенні позивача порушеннями законодавства про працю останнім 19.02.2016 було подано заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Згідно із статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю працівникові має бути виплачена вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Проте, наказом Міністерства доходів і зборів України від 09.03.2016 № 21-о позивача звільнено з займаної посади з наступним формулюванням: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України», тобто без зазначення в наказі підстав звільнення, на які позивач посилався в своїй заяві.

Разом з цим постановою від 21.05.2014 № 160 Кабінет Міністрів України утворив Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів України шляхом перетворення.

Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074, орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.07.2014 № 651-р погоджено пропозицію Голови Державної фіскальної служби України про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної Служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів України, що припиняється.

Після отримання копії вказаного наказу позивачем було направлено до Державної фіскальної служби України засобами електронної пошти заяву від 24.03.2016 про проведення розрахунку.

У той же день Державною фіскальною службою України виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2014 по 23.04.2015, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2015 по 09.03.2016 та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19.08.2015 по 18.08.2016, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком.

При цьому виплату позивачу вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку не здійснено.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2016 у справі № 826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2016, визнано протиправним вказаний наказ Міністерства доходів і зборів України в частині підстави звільнення та зобов'язано Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до наказу від 09.03.2016 № 21-о, вказавши:

«Звільнити 09 березня 2016 ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч.3 ст. 38 КЗпП України».

Стягнути з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26 112,12 грн.

Вказану вихідну допомогу виплачено позивачу 28.12.2016 у сумі, з урахуванням утриманих податків та зборів - 21 020,26 грн.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, що встановлено ч. 2 ст. 117 КЗпП України.

Як зазначалось вище, постановами суду у справах №826/14834/14 та № 826/5898/16 встановлено факт незаконного звільнення позивача та стягнуто вихідну допомогу у розмірі 26 112,12 грн.

З прийняттям судових рішень статті 116 та 117 КЗпП не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Також суд звертає увагу, що позивачем не зазначається про затримку у виплаті вихідної допомоги після звільнення, а зазначається те, що вона була виплачена на виконання рішення суду.

Таким чином, в даних правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до ДФС України відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, щодо виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку належних сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП.

А отже, позовні вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2016 по 28.12.2016 в розумінні статті 117 Кодексу законів про працю України є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Згідно ч. 1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16.05.2017 у справі № 822/2663/15.

Більше того, згідно практики Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 08 квітня 2010 року зазначив наступне. "… 56. Незважаючи на відмінності в результатах проваджень проти СМЗ та СМСК виявляється, що доводи заявниці не було прийнято судами. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат (див., зокрема, пункт 15 вище). З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 Кодексу законів про працю більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. 57. У зв'язку з вищенаведеним Суд зазначає, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв'язку з цим Суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу "при відсутності спору щодо суми" заборгованості із заробітної плати звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період "фактичного розрахунку" (частина перша статті 117), а "при наявності спору про розміри сум" заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. 65. З огляду на тлумачення судами відповідного національного законодавства у справі заявниці Суд вважає, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя (див. пункти 56 і 57 вище). Зокрема, стаття 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду."

Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно статті 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого:

1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України (частина перша).

Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши їх у сукупності, дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, відповідно, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. У адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Керуючись ст. ст. 11, 14, 69, 70, 71, 94, 97, 122, 128, 158-163, 167, 254, 257 КАС України, суд -

п о с т а н о в и в:

У задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає

законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Судді Лапій С.М.

Щавінський В.Р.

Василенко Г.Ю.