КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
У Х В А Л А
про повернення позовної заяви
14 лютого 2017 року 810/451/17
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лиска І.Г., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку,
в с т а н о в и в:
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку.
Ухвалою суду від 30.01.2017 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви до 14.02.2017, шляхом надання суду копії всіх сторінок паспорту ОСОБА_1, довідки про реєстрацію місця проживання (форми 1) - ОСОБА_1 або довідки, що підтверджує місце його перебування, передбачену вимогами ч.4 ст. 6 Закону України, від 15.04.2014 № 1207-VII, оригіналу документу про сплату судового збору за подання адміністративного позову (виходячи з заявлених позовних вимог майнового характеру) до Київського окружного адміністративного суду та доказів зарахування його до спеціального фонду Державного бюджету України, у розмірі, передбаченому ст. 4 Закону України "Про судовий збір".
13.02.2017 на адресу суду надійшла заява позивача про усунення недоліків позовної заяви. До заяви було додано копії усіх заповнених сторінок паспорту, оригінал квитанції про сплату судового збору та копію довідки Подільського районного відділу в м. Києві ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві.
Надаючи оцінку поданою позивачем заяву з додатками суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" для реєстрації особа або її законний представник подає, серед іншого, документ, до якого вносяться відомості про місце проживання.
Згідно зі статтею 3 цього ж Закону документи, до яких вносяться відомості про місце проживання та місце перебування особи, - паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, довідка про звернення за захистом в Україні.
Пунктом 1.2 Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22.11.2012 N 1077, передбачено, що реєстрація місця проживання або місця перебування особи - внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції.
Відомості про місце проживання та місце перебування особи вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - паспортний документ), довідки про звернення за захистом в Україні.
Згідно з пунктом 2.9 цього Порядку працівник територіального підрозділу ДМС, а після утворення центрів - адміністратор центру (крім внесення відомостей про реєстрацію місця проживання до паспортного документа та картки реєстрації особи), зокрема, вносить відомості про реєстрацію місця проживання до паспортного документа та картки реєстрації особи шляхом проставлення в них штампа реєстрації місця проживання особи (далі - штамп реєстрації місця проживання), зразок якого наведено в додатку 3 до Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом МВС України від 13 квітня 2012 року N 320, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 02 липня 2012 року за N 1089/21401.
Аналогічним чином до паспортного документа вносяться відомості про зареєстроване місце перебування особи (Розділ ІV Порядку).
Відповідно до пункту 6 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. N 2503-XII (в редакції Постанови Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року N 3423-XII) відмітки про реєстрацію постійного місця проживання громадянина робляться на одинадцятій - шістнадцятій сторінках паспорта.
Суд зазначає, що позивачем подано копії всіх заповнених сторінок паспорту, де на сторінці 11 зазначено останнє місце проживання позивача за адресою: АДРЕСА_3. Будь-які інші записи на сторінці 11 відсутні.
Отже, оскільки будь-яких інших записів, у тому числі відомостей про зняття з останнього місця проживання відсутні, то суд дійшов висновку, що єдиним належним підтвердженням місця реєстрації, знаходження та перебування позивача є останнє місце реєстрації за адресою яка зазначена в паспорті, а саме: АДРЕСА_3.
У такому випадку суд не бере до уваги довідку Подільського районного відділу ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві №8/2-17 від 09.02.2017, оскільки Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачено конкретний перелік документи до яких вносяться відомості про місце проживання та місце перебування особи. В даній довідці зазначено, що ОСОБА_1 09.02.2017 подав письмову заяву, тобто після звернення до суду з даною позовною заявою зареєстрованою від 30.01.2017, в якій зазначив таку адресу: АДРЕСА_1 за якою може бути вручена офіційна кореспонденція. У такому випадку, позивач тільки отримує офіційну кореспонденцію за адресою яку зазначив - АДРЕСА_1, але особисто за даною адресою не проживає та належним чином не зареєстрований. Також суд звертає увагу, що позивачем в позовній заяві вказано АДРЕСА_2, як поштову адресу.
Згідно ч. 1 ст. 107 Кодексу адміністративного суду України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує чи подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; чи має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею 106 цього Кодексу; чи належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства; чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); чи немає інших підстав для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Правила територіальної підсудності адміністративних справ визначені у статті 19 КАС Україні.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 КАС України адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Положеннями ч. 2 ст. 19 КАС України передбачено, що адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об'єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача, або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Якщо така особа не має місця проживання (перебування, знаходження) в Україні, тоді справу вирішує адміністративний суд за місцезнаходженням відповідача.
З аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що КАС України встановлює декілька видів територіальної підсудності, в тому числі: загальну (залежно від місця проживання чи місцезнаходження відповідача) та альтернативну (за вибором позивача).
Альтернативний характер підсудності надає позивачу право вибору суду, до якого він може звернутися. Це один з двох судів: або суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) позивача, або суд за місцезнаходженням відповідача.
З матеріалів адміністративного позову вбачається, що адресою місцезнаходження відповідача у справі є м. Київ, тобто вирішення спору за правилами загальної підсудності чи альтернативної (у разі обрання суду за місцезнаходженням відповідачів) має здійснюватися окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
Положеннями статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" №1207-VII від 15 квітня 2014 року зазначено, що у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим, змінено. Зокрема, забезпечено розгляд адміністративних справ Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим - Київським окружним адміністративним судом, адміністративних справ Окружного адміністративного суду міста Севастополя - Окружним адміністративним судом міста Києва; Севастопольського апеляційного адміністративного суду - Київським апеляційним адміністративним судом.
Позивач звернувся із даним позовом саме до Київського окружного адміністративного суду, повноваження якого згідно Додатку № 1 до Указу Президента України від 16.11.2004 N 1417/2004 "Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі" розповсюджуються на територію Київської області.
За таких обставин та враховуючи, що місцезнаходженням відповідача є м. Київ, а позивача - м. Сімферополь, а також застосовуючи правила альтернативної підсудності адміністративних справ, даний спір має вирішуватися Київським окружним адміністративним судом лише в тому випадку, якщо місцем проживання (перебування, знаходження) позивача чи відповідача є саме Київська область.
Отже, позовна заява подана з порушенням правил територіальної підсудності, у зв'язку з чим дана справа не підсудна Київському окружному адміністративному суду, а підсудна Окружному адміністративному суду міста Києва.
Крім того, суд звертає увагу та ту обставину, що позивач неодноразово звертався з аналогічними позовними заявами до Окружного адміністративного суду м. Києва про стягнення середнього заробітку та рішеннями Окружного адміністративного суду м. Києва позовні вимоги позивача були задоволені частково.
Згідно з п. 6 ч. 3 ст. 108 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо справа не підсудна цьому адміністративному суду.
Таким чином, дана справа за правилами територіальної підсудності не підсудна Київському окружному адміністративному суду та підлягає поверненню позивачу.
При цьому, повернення позовної заяви, згідно з вимогами частини шостої статті 108 Кодексу адміністративного судочинства України, не позбавляє права позивача для повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Керуючись статтями 108, 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у х в а л и в:
1. Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку - повернути позивачу.
2. Копію ухвали невідкладно надіслати особі, яка її подала, разом із позовною заявою з усіма доданими до неї матеріалами.
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.
Суддя Лиска І.Г.
Ухвала № 86402009
У Х В А Л А
11 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 810/451/17
Провадження № 11-1210апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Анцупової Т. О.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
перевіривши наявність підстав для прийняття Великою Палатою Верховного Суду справи № 810/451/17 за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року,
УСТАНОВИЛА:
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 57919,68 грн за період з 25 березня 2016 року по 28 грудня 2016 року.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що до спірних правовідносин положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) не застосовуються.
Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зважаючи на зміст трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
З посиланням на положення статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у попередній редакції, суд апеляційної інстанції зазначив, що право позивача на вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку виникло з набранням законної сили постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, а не на підставі заяви про розрахунок від 24 березня 2016 року, як вважає позивач. Крім того, у цій заяві позивач не просив стягнути з відповідача вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку.
Щодо застосування до спірних відносин статей 116, 117 КЗпП, то апеляційний суд зазначив, що вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку, присуджена судом після встановлення під час розгляду трудового спору факту порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, має іншу правову природу і за своєю суттю є відповідальністю роботодавця перед працівником за порушення його трудових прав, та стягнення коштів, присуджених позивачу судовим рішенням у справі № 826/5898/16, має здійснюватись на загальних підставах, зокрема, добровільно або якщо боржник відмовляється здійснити перерахунок відповідних сум - у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». У порядку цього ж Закону має вирішуватися питання відповідальності боржника за несвоєчасне виконання (виконання не у повному обсязі) рішення суду про стягнення середнього заробітку.
Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій просив постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга обґрунтована, зокрема, тим, що факт протиправної невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні встановлено судовим рішенням у справі № 826/5898/16. Вихідну допомогу за цим судовим рішенням позивачу виплатили 28 грудня 2016 року. З посиланням на статті 116, 117 КЗпП позивач зазначив, що період затримки розрахунку при звільненні треба обчислювати з 24 березня 2016 року, дати його звернення за розрахунком, до 28 грудня 2016 року - дати фактичної виплати вихідної допомоги.
Скаржник зазначив, що такий підхід відповідає правовій позиції, яку висловив Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року № 21-1765а15, висновки якого суди нижчих інстанцій, відповідно до статті 244-2 КАС України (у попередній редакції) повинні враховувати при вирішення спорів. У цій справі суди попередніх інстанцій відступили від висновку Верховного Суду України і, на думку позивача, зробили це безпідставно. Натомість суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи взяв до уваги рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України», однак не пояснив, чому він застосовує правозастосовну практику цього Суду у справі, яка стосується тлумачення норм національного законодавства (статей 116, 117 КЗпП) і не містить тлумачення і застосування норм Конвенції, адже саме в цій частині рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України викладено в новій редакції.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Ухвалою від 06 листопада 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі пункту 8 частини першої Перехідних положень КАС України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду мотивував своє рішення необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 15 вересня 2015 року (№ 21-1765а15).
У постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року (№ 21-1765а15) зазначено, що відповідно до приписів частини першої статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначає, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин у справі № 810/451/17, однак, на думку колегії, цей правовий висновок Верховного Суду України не узгоджується з підходами (поглядами) Європейського суду з прав людини щодо тлумачення і застосування положень статті 117 КЗпП, висловленими у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02; рішення від 08 квітня 2010 року), фактичні обставини якої за суттю теж є подібними до обставин справи № 810/451/17.
В аспекті спірних правовідносин колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що слушним був би висновок, за яким у зв`язку з прийняттям судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсацію у роботодавця (колишнього) виникає обов`язок виконати це судове рішення і на правовідносини, які виникають у зв`язку з таким виконанням, положення статей 116, 117 КЗпП не поширюються.
Оскільки колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду.
Щодо заявленого в касаційній скарзі клопотання скаржника про розгляд справи за його участю слід зазначити таке.
Згідно зі статтею 344 КАС України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 341 цього Кодексу.
Відповідно до частини п`ятої статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
За правилами частини шостої статті 262 КАС України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, а також якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Отже, питання щодо виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується касаційним судом з урахуванням необхідності заслуховування таких пояснень.
З огляду на доводи касаційної скарги, зміст оскаржуваних судових рішень, характер спірних правовідносин у цій справі, суд не вбачає необхідності заслуховування в судовому засіданні пояснень сторін у зазначеній справі у ході її касаційного перегляду, у зв`язку з чим підстави для касаційного розгляду справи за участю учасників справи відсутні.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе призначити цю справу до розгляду в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами без виклику учасників справи.
Водночас суд вважає за необхідне поінформувати учасників справи щодо вчинення процесуальних дій стосовно розгляду їх справи в порядку письмового провадження шляхом надіслання копій цієї ухвали.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 248, 345 і 346 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
1. Прийняти до розгляду справу № 810/451/17 за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.
2. Призначити справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на 04 березня 2020 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
3. Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Т. О. Анцупова
Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
В. В. Британчук Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців В. В. Пророк
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
О. С. Золотніков О. С. Ткачук
О. Р. Кібенко О. Г. Яновська