USRCD

Unified State Register
of Court Decisions

Ухвала № 123733698

Reading aloud is unavailable for now

УХВАЛА

12 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 140/90/20

провадження № К/990/45310/24

Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Смоковича М. І., перевіривши касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (за участі третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Львів) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

у с т а н о в и в :

25 листопада 2024 року зазначену касаційну скаргу сформовано за допомогою підсистеми «Електронний суд».

За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.

Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Імперативними приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).

Із системного аналізу наведених положень процесуального закону висновується, що під час касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення ним (ними) норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт (пункти) частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга .

Дослідивши касаційну скаргу на предмет відповідності вищенаведеним вимогам процесуального закону, суд установив, що автор скарги як підставу касаційного оскарження судових рішень зазначив пункти 1, 2 частини четвертої статті 328 КАС України.

В обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження автор касаційної скарги покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування частин першої та другої статті 235 Кодексу законів про працю України у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20.

Верховний Суд зауважує, що у разі, коли автор касаційної скарги уважає, що судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, необхідним є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами (пункт, частину, статтю); 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновку суду, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) у чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Обов`язковим є взаємозв`язок усіх чотирьох умов.

Так, у постанові 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20, на яку покликається автор касаційної скарги, Верховний Суд досліджував питання, зокрема, застосування положень частини третьої статті 235 Кодексу законів про працю України - зміну формулювання причин звільнення, а не питання порушення роботодавцем установленого законом порядку звільнення працівника, що свідчить про незаконність такого звільнення та в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Варто зазначити, що ця справа переглядалась у касаційному порядку, за наслідком якого справа була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій застосовувалась відповідна правова позиція Верховного Суду.

Наведене свідчить про необґрунтованість посилання автора касаційної скарги на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Також в обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження автор скарги покликається на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме щодо необхідності відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2023 року у справі № 140/8173/22, від 05 квітня 2023 року у справі № 640/12871/21 та від 12 квітня 2023 року у справі № 340/1791/22, щодо застосування пункту 11 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у подібних правовідносинах.

Суд звертає увагу автора касаційної скарги, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення постанови Верховного Суду, у якій викладено висновок щодо правильного застосування норми права, від якого належить відступити; вмотивоване обґрунтування необхідності такого відступу.

Так, відступленням від висновку варто розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, провадження № 11-377апп18).

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), або зміни суспільного контексту.

Тобто у касаційній скарзі автор має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього варто відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи. Сама ж по собі вмотивованість такого клопотання автора скарги оцінюється судом касаційної інстанції при застосуванні наведеного процесуального фільтру під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.

З огляду на викладене, Суд вважає безпідставним покликання автора касаційної скарги на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.

Обґрунтування ж підстав касаційного оскарження судового рішення зводиться до викладення обставин справи, цитування нормативно-правових актів та незгоди з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, що не є належним правовим обґрунтуванням підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України.

З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX і які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

За таких обставин касаційну скаргу необхідно повернути як таку, що не містить підстав касаційного оскарження.

Варто зазначити, що відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.

У касаційній скарзі заявник повинен навести мотиви незгоди з судовим рішенням (рішеннями) із урахуванням передбачених КАС України підстав для його скасування або зміни (статті 351-354 Кодексу) з вказівкою на конкретні висновки суду (судів), рішення якого (яких) оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом. Автор касаційної скарги повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та/або апеляційної інстанцій застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі ж подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України заявник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку автора касаційної скарги, відповідна норма повинна застосовуватися.

У разі, якщо автор касаційної скарги вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо неналежного дослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому на думку автора касаційної скарги останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.

Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Автор касаційної скарги повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.

Керуючись статтями 328, 330, 332 Кодексу адміністративного судочинства України,

у х в а л и в :

1. Касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року у справі № 140/90/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (за участі третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Львів) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу повернути особі, яка її подала.

2. Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та не оскаржується.

Суддя М. І. Смокович

Рішення № 90082235

Open the full view

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2020 року

Луцьк

Справа № 140/90/20

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Димарчук Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Гринчук Я.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_4,

представників відповідачів та третьої особи Мельник О. М., Савчук Г.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Волинській області, за участю третьої особи на стороні відповідача Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Волинській області про визнання протиправними та скасування наказів Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення» та Головного територіального управління юстиції у Волинській області від 24.12.2019 №1508/3 «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлення на рівнозначній посаді у новоствореному Західному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції тій, що ним займалась у Головному територіальному управління юстиції у Волинській області та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив, що займав посаду заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області. 26.12.2019 був звільнений із займаної посади відповідно до п.1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби. Підстави - наказ Міністерства юстиції України від 20.12.2019 № 3973/к; наказ Головного територіального управління юстиції у Волинській області від 24.12.2019 №1508/3.

Наказ Головного територіального управління юстиції у Волинській області від 24.12.2019 №1508/3 про його звільнення за змістом аналогічний наказу Міністерства юстиції України від 20.12.2019 № 3973/к, проте наявне розпорядження про виплату грошової компенсації за 32 календарних дні невикористаної щорічної відпустки, а також про передачу справ заступнику ОСОБА_2 .

Позивач вважає накази про своє звільнення протиправними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки мала місце не ліквідація юридичної особи публічного права Головного територіального управління юстиції у Волинській області, а її реорганізація з переходом майна, прав та обов`язків до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), а також зважаючи на те, що Міністерство юстиції України у порушення вимог ст.ст. 40, 49-2 КЗпП України не запропонувало позивачу вакантні посади у новоутвореній установі.

З наведених підстав просить позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 13.01.2020 відкрито провадження та призначено справу до судового розгляду за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 11.02.2020 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (79000, м. Львів, площа Шашкевича буд. 1, код ЄДРПОУ 43317547).

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 10.04.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У відзиві на позовну заяву (а.с. 25-37) від 04.02.2020 представник відповідача Міністерства юстиції України позовних вимог не визнала та просила відмовити у позові посилаючись на те, що наказ Міністерства юстиції України від 20.12.2019 № 3973/к про звільнення ОСОБА_1 відповідає вимогам статті 87 Закону України «Про державну службу», оскільки вказана стаття є спеціальною нормою, що регулює питання припинення державної служби у зв`язку з ліквідацією державного органу та виключає застосування пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. У наведених обґрунтуваннях своїх вимог та посиланні на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України, позивачем не враховано зміни норм Закону України «Про державну службу», які набрали чинності з 25.09.2019 та стосуються спрощення порядку звільнення з державної служби, в тому числі у зв`язку з ліквідацією державного органу.

Таким чином, з 25.09.2019 ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», не містить будь-яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною та достатньою підставою для її припинення. При ліквідації Управління державної виконавчої служби, в якому працював позивач, законодавством не передбачена пропозиція іншої роботи, оскільки звільнення відбувається саме у зв`язку з ліквідацією державного органу на підставі спеціальної норми - пункту «г» частини першої статті 87 Закону.

Відповідно до частини п`ятої статті 22 Закону України «Про державну службу» у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Слово «може» у вказаній нормі Закону визначає дискреційне право суб`єкта призначення, а не обов`язок.

В даному випадку, законодавець надає суб`єкту призначення - Мін`юсту, дискреційні повноваження, тобто певний ступінь свободи при прийнятті рішення. Як випливає зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Крім того, відповідно до частини другої статті 41 Закону переведення здійснюється лише за згодою державного службовця. Разом з тим, позивач не звертався із заявою про переведення його на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду у будь-якому новоствореному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції та не посилається у позовній заяві на обставини такого звернення.

З наведених підстав просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представник третьої особи на стороні відповідача у своїх поясненнях (а.с. 92-98) просить відмовити у задоволенні позову посилаючись на те, що Головне територіальне управління юстиції у Волинській області ліквідоване як юридична особа публічного права, а компетенція новоутвореної юридичної особи Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) поширюється на територію кількох областей на відміну від ліквідованого Головного територіального управління юстиції у Волинській області області. Вказує, що відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів статей 40, 49-2 КЗпП України, оскільки із Закону України «Про державну службу» у редакції, чинній на час винесення оскаржуного наказу (після 25.09.2019), виключено норму про те, що на припинення державної служби поширюється законодавство про працю, натомість статтями 22, 87 Закону України «Про державну службу» врегульовано спірні правовідносини, зокрема, визначено, що у разі реорганізації чи ліквідації переведення державного службовця на рівнозначну чи нижчу посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, здійснюється на розсуд суб`єкта призначення.

У судовому засіданні представник позивача уточнив позовні вимоги та просив поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів). Додатково пояснив, що вважає, що на спірні правовідносини поширюються приписи КЗпП України, так як Законом України «Про державну службу» не врегульована процедура звільнення державних службовців.

Представник відповідачів та представник третьої особи у судовому просили відмовити у задоволенні позову з мотивів та підстав викладених у відзиві та поясненнях до позову.

Представник відповідача додатково пояснила, що наказом Міністерства юстиції України від 23.01.2020 № 344/к «Про оголошення конкурсу на зайняття посад державної служби» оголошено конкурс на зайняття вакантних посад державної служби категорії «Б», серед яких, зокрема, посада заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів). У вказаному конкурсі позивач участі не брав. Натомість, на вказану посаду призначений переможець конкурсу ОСОБА_3 наказом Міністерства юстиції України від 16.03.2020 № 1154/к.

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши доводи учасників справи, викладені у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази, яким надано оцінку з точки зору їх достовірності, допустимості, належності та достатності, суд встановив такі обставини.

ОСОБА_1 займав посаду заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області.

Попередженням від 25.10.2019 в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції позивача попереджено про припинення державної служби на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області та звільнення з займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження. З попередженням про майбутнє звільнення позивач ознайомився особисто під підпис 25.10.2019 (а.с. 39).

Наказом Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення» звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області 26.12.2019 відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби (а.с. 6).

Наказом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Волинській області від 24.12.2019 № 1508/3 «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до ст. 83 КЗпП України, п. 4 ч.1 ст. 83, п.1-1 ч.1 ст. 87, ст. 89 Закону України «Про державну службу», ст. 24 Закону України «Про відпустки» позивачу оголошений наказ Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області 26.12.2019 відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби (а.с.7).

У трудовій книжці ОСОБА_1 26.12.2019 зроблено запис за № 21 про звільнення відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби (а.с. 8, 9).

Позивач не погоджуючись з наказами від 20.12.2019 №3973/к та від 24.12.2019 №1508/3 звернувся за захистом своїх прав та інтересів до суду.

Надаючи правову оцінку оскаржуваним наказам, суд дійшов наступних висновків.

Матеріалами справи підтверджено, що орган державної влади Головне територіальне управління юстиції у Волинській області зареєстроване як юридична особа 01.02.2007, номер запису в Єдиному державному реєстрі 11981020000003423, з 17.10.2019 перебуває в стані припинення (а.с. 262)

Частиною 1 статті 104 Цивільного кодексу України встановлено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Відповідно до частини 5 статті 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Частиною 1 статті 13 цього Закону передбачено, що територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 5 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074, орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

За приписами пункту 6 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074, права та обов`язки органів виконавчої влади переходять: у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1, зокрема, Головне територіальне управління юстиції у Волинській області.

Пунктом 2 цієї постанови утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2, зокрема, Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів).

Суд зазначає, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» не було здійснено відмову від здійснення завдань і функцій територіальних органів юстиції та не наведено жодного обґрунтування для цього.

Натомість пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» установлено, що:

територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції;

здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції;

міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема, Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) - Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Головного територіального управління юстиції у Львівській області, Головного територіального управління юстиції у Рівненській області.

Згідно з приписами пункту 3 Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 23.06.2011 № 1707/5, основними завданнями Головного територіального управління юстиції є:

реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб);

внесення на розгляд Мін`юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах;

забезпечення роботи нотаріату;

експертне забезпечення правосуддя;

протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об`єднань, суб`єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин));

здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.

Пунктом 3 Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 23.06.2011 №1707/5, визначено, що основними завданнями міжрегіонального управління є:

реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб);

внесення на розгляд Мін`юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах;

забезпечення роботи нотаріату;

експертне забезпечення правосуддя;

протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об`єднань, суб`єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин));

здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.

Наказом Міністерства юстиції України №4366/5 від 28.12.2019 "Про можливість забезпечення здійснення повноважень та виконання функцій" вирішено погодитись із пропозицією Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) щодо можливості забезпечення здійснення ним повноважень та виконання функцій, визначених Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 №1707/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за №759/1949, та іншими нормативно-правовими актами, з 28 грудня 2019 року. У зв`язку з цим Головному територіальному управлінню юстиції у Волинській області, Головному територіальному управлінню юстиції у Рівненській області, Головному територіальному управлінню юстиції у Львівській області припинити з 28 грудня 2019 року здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах (а.с. 17).

Таким чином, завдання та функції Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) та Головного територіального управління юстиції у Волинській області є аналогічними.

Наведені вище обставини вказують на те, що в даному випадку мала місце не ліквідація територіального органу Міністерства юстиції України - Головного територіального управління юстиції у Волинській області, а його реорганізація.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення») державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

За приписами частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу;

2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;

3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;

4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Наказом Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення» звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області 26.12.2019 відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби (а.с. 6).

Разом з тим, обставин, які б свідчили про ліквідацію Головного територіального управління юстиції у Волинській області на день звільнення позивача не існувало, що виключає можливість формулювання підстави звільнення позивача «у зв`язку з ліквідацією», тому позивач повинен бути звільнений на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з реорганізацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, а не «відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області», оскільки фактично ліквідація юридичної особи не здійснювалось, що свідчить про протиправність наказу Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення» в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області ОСОБА_1 «відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби».

Частиною 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2019 № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» наказано в.о. Державного секретаря Міністерства, директору Департаменту публічного права Кравченко Л .М. забезпечити вжиття комплексу заходів, передбачених законодавством, щодо реалізації цього наказу, у тому числі, письмове персональне попередження про звільнення керівних працівників головних територіальних управлінь юстиції в областях та місті Києві, призначення яких здійснюється Державним секретарем Міністерства, не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, у строк до 25 жовтня 2019 року.

Матеріалами справи підтверджено, що 25.10.2019 ОСОБА_1 вручено попередження про звільнення (а.с. 39).

Відповідно до частини 2 статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Частинами 2, 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Разом з тим, згідно з приписами частини 5 статті 40 КЗпП України (у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом № 113-IX від 19.09.2019) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини 2 статті 40 КЗпП України, частини другої і третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Отже, законом, що регулює статус державного службовця, є Закон України «Про державну службу».

Частинами 1, 2, 3 статті 5 Закону України «Про державну службу» встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Станом на час прийняття оскаржуваних наказів від 20.12.2019 та від 24.12.2019 Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-IX абзац другий частини третьої статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Натомість, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України «Про державну службу», якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу».

Так, частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваних наказів від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення» та від 24.12.2019 №1508/з «Про звільнення ОСОБА_1 ») встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Частиною 5 статті 22 цього Закону (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Вказані норми закону неконституційними не визнавалися.

Отже, Законом України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення»), який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб`єкта призначення, а не його обов`язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов`язкового проведення конкурсу. Станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини 2 статті 40, частин 2, 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України «Про державну службу», що передбачає не обов`язок, а право суб`єкта призначення за рішенням суб`єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. А частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Судом встановлено, що наказом Міністерства юстиції України від 23.01.2020 № 344/к «Про оголошення конкурсу на зайняття посад державної служби» відповідно до Закону України «Про державну службу» та Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2016 № 246 (зі змінами) оголошено конкурс на зайняття вакантних посад державної служби категорії «Б», серед яких, зокрема, посада заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) (а.с. 264-266).

Таким чином, суб`єкт призначення прийняв рішення здійснювати призначення на посаду (на яку претендує позивач) в державному органі, якому передаються повноваження та функції Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з обов`язковим проведенням конкурсу.

У вищевказаному конкурсі позивач участі не брав. Натомість, на посаду заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) призначений переможець конкурсу ОСОБА_3 наказом Міністерства юстиції України від 16.03.2020 № 1154/к (підстава: заява ОСОБА_3 , наказ Міністерства юстиції України від 20.02.2020 № 741/к «Про визначення переможців конкурсу на зайняття посад державної служби», стаття 35 Закону України «Про державну службу») (а.с. 267).

Суд критично оцінює доводи представника позивача про протиправність оскаржуваних наказів з посиланням на висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування норм права, сформовані у постановах, перелік яких представник позивача наводила у судовому засіданні, оскільки Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX були внесені зміни до Закону України "Про державну службу" та до статті 40 КЗпП України (статтю 40 доповнено частиною п`ятою), а у наведених позивачем постановах Верховним Судом України та Верховним Судом не формувалися правові висновки щодо застосування норм Закону України "Про державну службу" (статей 22, 87) та статті 40 КЗпП України у редакціях після внесення до них змін Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року №117-IX.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскаржувані накази відповідачів в частині припинення державної служби позивача відповідають вимогам статті 22 Закону України «Про державну службу», не порушують вимог частини 2 статті 40, частин 2, 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», при цьому відповідачем дотримано вимоги частини 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо належного персонального попередження позивача не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення, тому відсутні підстави для поновлення позивача на посаді заступника начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) з 26.12.2019 та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Водночас, наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» від 20.12.2019 № 3973/к та наказ Головного територіального управління юстиції у Волинській області «Про звільнення ОСОБА_1 » від 24.12.2019 №1508/з в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області ОСОБА_1 « відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області» є протиправними, оскільки не відповідають фактичним обставинам звільнення позивача, так як обставин, які б свідчили про ліквідацію Головного територіального управління юстиції у Волинській області на день звільнення позивача не існувало, натомість існували обставини щодо реорганізації Головного територіального управління юстиції у Волинській області.

Відповідно до приписів статті 235 Кодексу законів про працю України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

У пункті 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 азначено, якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є: визнання протиправним наказу Міністерства юстиції України "Про звільнення" від 20.11.2019 №3973/к та наказу Головного територіального управління юстиції у Волинській області "Про звільнення ОСОБА_1 " від 24.12.2019 №1508/з в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області ОСОБА_1 «відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області» та зобов`язання відповідачів Міністерства юстиції України та Головного територіального управління юстиції у Волинській області внести зміни до відповідних наказів щодо формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській ОСОБА_1, виклавши їх в наступній редакції: «звільнити ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з реорганізацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області», з припиненням державної служби", а також зобов`язати Головне територіальне управління юстиції у Волинській області внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На переконання суду, відповідач належними та допустимими доказами не довів правомірність оскаржуваних наказів в частині формулювання причин звільнення позивача, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити частково.

Керуючись статтями 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати протиправним наказ Міністерства юстиції України "Про звільнення" від 20.11.2019 №3973/к в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області ОСОБА_1 " відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області".

Зобов`язати відповідача Міністерство юстиції України внести зміни до наказу Міністерства юстиції України "Про звільнення" від 20.11.2019 №3973/к в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області ОСОБА_1, виклавши його в наступній редакції: "звільнити ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з реорганізацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області".

Визнати протиправним наказ Головного територіального управління юстиції у Волинській області "Про звільнення ОСОБА_1 " від 24.12.2019 №1508/з в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області ОСОБА_1 " відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області".

Зобов`язати відповідача Головне територіальне управління юстиції у Волинській області внести зміни до наказу Головного територіального управління юстиції у Волинській області "Про звільнення ОСОБА_1 " від 24.12.2019 №1508/з в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області ОСОБА_1, виклавши його в наступній редакції: "оголошується наказ Міністерства юстиції України від 20.11.2019 №3973/к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області 26 грудня 2019 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з реорганізацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби", а також внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 30 червня 2020 року.

Суддя Т.М. Димарчук