ЄДРСР

Єдиний державний реєстр
судових рішень

Рішення № 106922275

Озвучення тимчасово недоступне

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

02068, м. Київ, вул. Кошиця, 5-А

справа № 753/22860/17

провадження № 2/753/2002/22

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" вересня 2022 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді КАЛІУШКА Ф.А.

при секретарі ДАНЬКО В.В.

за участю сторін:

позивача ОСОБА_1 ;

представника відповідача ОСОБА_2 ;

третя особа не з`явилась;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державного нотаріуса Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Дорофєєвої Тетяни Михайлівни, про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 (далі по тексту - відповідач, ОСОБА_3 ) про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними.

У своєму позові, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просить встановити факт родинних відносин між ним та ОСОБА_4 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 як між чоловіком і дружиною. Окрім того, позивач просить визнати житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері, яка померла 1994 року, та визнати за ним право власності на ј цього будинку, визнати недійсним заповіт, що був складений батьком 16 жовтня 2003 року, а також визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім`я ОСОБА_3 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є сином ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Через невідповідність у написанні власного прізвища і прізвищ батьків (« ОСОБА_5 », « ОСОБА_4 ») в різних документах позивач не має змоги оформити спадкові права, відтак просить встановити факт родинних зв`язків.

Зазначає, що після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 (далі по тексту - Будинок). Оскільки будинок був придбаний батьками в шлюбі, то є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. В 1994 році померла матір позивача, після її смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частки будинку. Позивач вказує, що фактично прийняв спадщину після смерті матері разом зі своїм батьком, оскільки вони були зареєстровані і проживали разом з нею. Відтак просить встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері.

Вказує, що в 2003 році батько склав заповіт, яким усе належне йому майно залишив відповідачу. Проте за життя батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту 2003 року. Тому просить визнати недійсним заповіт, який склав батько 16.10.2003 року.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 27.06.2018 року провадження у справі та призначено її розгляд у підготовче засідання.

Під час підготовчого засідання, відповідачем подано зустрічний позов до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 .

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Вказує, що в серпні 1994 року померла її матір, а після її смерті ОСОБА_3 вступила в управління і володіння спадщиною, оскільки у неї наявна ощадна книжка матері.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 26 листопада 2018 року зустрічну позовну заяву було прийнято до спільного розгляду разом з первісним позовом.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2019 року справу було прийнято до провадження суддею Каліушком Ф.А. та призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 29 листопада 2019 року було задоволено клопотання позивача і направлено окреме судове доручення про виконання (вчинення) окремих процесуальних дій до компетентного суду Жлобинського району Гомельської області, Республіки Білорусь. На час виконання доручення провадження у справі було зупинено.

У зв`язку з надходженням документів з Республіки Білорусь ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 28 вересня 2020 року провадження у справі було поновлено.

За клопотанням позивача ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 лютого 2021 року у справі було призначено посмертну комплексну психолого-психіатричну експертизу.

05 січня 2022 року Державною установою «Науково-дослідний інститут психіатрії Міністерства охорони здоров`я України», у зв`язку з проведенням експертизи, до суду були повернуті матеріали справи з доданим до неї висновком експерта.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 10 січня 2022 року провадження у справі було поновлено.

Відповідач скористалася своїм правом і надала до суду відзив, в якому вона просить відмовити в задоволенні первісних позовних вимог на тій підставі, що позивачем необґрунтовано та не доведено конкретні обставини і факти по справі. Також подала заяву, якою просила застосувати позовну давність до вимог позивача.

Позивач також скористався своїм правом і надав до суду відзив на зустрічний позов, в якому просить відмовити в задоволенні зустрічних вимог.

У відбувшихся судових засіданнях позивач і представник позивача позовні вимоги підтримали, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві, просили суд задовольнити первісний позов у повному обсязі, а зустрічний позов - відхилити.

Відповідач та представник відповідача у відбувшихся судових засіданнях заперечили проти задоволення первісних позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Зустрічний позов підтримали і просили задовольнити.

Третя особа в судове засідання не з`явилася, про час і місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Направила до суду завірену копію спадкової справи до майна померлого ОСОБА_5 .

Вислухавши позивача, представника позивача, відповідача і його представника, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті вважає, що первісна позовна заява підлягає частковому задоволенню, а зустрічна позовні заява підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту - ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 3 ст. 12, чч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно зі свідоцтва про смерть від 16 серпня 1994 року № НОМЕР_1 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася.

Згідно довідки відділу РАЦС Жлобинського виконкому Республіки Білорусь, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в аг. Пиревичи, Жлобинського району Гомельської області Республіки Білорусь. До майна померлого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою було заведено спадкову справу №58/2016.

Спадщину після смерті ОСОБА_5 шляхом подання заяви нотаріусу прийняли позивач та відповідач. Інших спадкоємців судом не встановлено.

Згідно свідоцтва про народження від 17 квітня 1964 року батьками позивача вказані ОСОБА_8 (рос.) та ОСОБА_4 (рос.). Згідно витягу з ДРАЦС від 18 травня 2016 року батьками позивача вказані ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Відповідно до долученого до позову копії паспорта прізвище батька позивача було зазначено як « ОСОБА_5 ». Інші анкетні дані (дата народження, місце народження, місце проживання) є ідентичними в усіх наявних у справі документах. Допитані в судовому засіданні свідки також підтвердили, що позивач і відповідач є рідними дітьми ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Вказана обставина не заперечувалася і Відповідачем.

Згідно відомостей, що містяться у свідоцтві про народження від 04 грудня 1968 року, довідці центрального відділу реєстрації шлюбів м. Києва від 21 червня 2007 року №4014/5.12, свідоцтві про розірвання шлюбу від 03 червня1997 року № НОМЕР_2 та свідоцтві про шлюб від 16 липня 2010 року № НОМЕР_3 відповідач є донькою ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

Відтак суд приходить до висновку, що українські записи « ОСОБА_4 », « ОСОБА_5 » виникли при перетвореннях через посередництво відповідного російського запису в умовах українсько-російської міжмовної взаємодії. Позивачем надано достатні та належні докази підтвердження родинних зв`язків.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами. Згідно роз`яснень ВС, викладених у Постанові від 22.04.2020 року №200/14136/17, якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення, що мають юридичне значення» та п.9 Листа ВССУ від 16.05.2013 №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів.

З огляду на викладене вище, врахувавши встановлені судом обставини та покази свідків, вимоги позивача за первісним позовом про встановлення факту родинних відносин між ним та ОСОБА_4 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 як між чоловіком і дружиною підлягають задоволенню.

Що стосується визнання заповіту недійсним, суд виходить з такого.

02 серпня 1999 року ОСОБА_5 склав заповіт за №2-3763, яким усе своє майно заповів позивачу і відповідачу в рівних долях.

В подальшому, 16 жовтня 2003 року, ОСОБА_5 склав новий заповіт за №4-2038, посвідчений нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєвою Тетяною Михайлівною, яким змінив свою волю і усе належне йому майно заповів відповідачу.

Наполягаючи на визнанні складеного ОСОБА_5 16 жовтня 2003 року заповіту недійсним, позивач вказує, що батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, то не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту.

За клопотанням позивача, судом в порядку виконання доручення про виконання (вчинення) окремих процесуальних дій витребувано медичну документацію ОСОБА_5 . Окрім того, було допитано в якості свідків осіб, які за життя знали померлого ОСОБА_5 , спілкувалися з ним і могли надати відомості про його характер, спосіб життя, особливості поведінки.

В подальшому, за клопотання Позивача призначено посмертну комплексну психолого-психіатричну експертизу.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23 вересня 2021 року №49, експертами були надані наступні висновки: ОСОБА_5 на період укладення заповіту від 16 жовтня 2003 року, враховуючи визначені індивідуально-психологічні особливості, міг осмислювати власні дії, самостійно приймати рішення, прогнозувати їх наслідки та керувати своєю поведінкою. Органічні розлади, які мав ОСОБА_5 , не впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_5 під час складання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Відповідно до статті 1233 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача.

Згідно частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України.

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 1247 ЦК України визначені загальні вимоги до форми заповіту, відповідно до яких, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Згідно зі статтею 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про нотаріат», нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, - законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Згідно пункту 1 глави 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року, нотаріус посвідчує заповіти фізичних осіб з повною цивільною дієздатністю, у тому числі подружжя, які складені відповідно до вимог статей 1233-1257 Цивільного кодексу України та особисто подані нотаріусу. Посвідчення заповіту через представників не допускається. У заповіті зазначаються місце і час складення заповіту, дата та місце народження заповідача. Заповіт особисто підписує заповідач.

У статті 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, та зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині 3статті 203 ЦК України.

Також, як роз`яснено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону.

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України).

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам Цивільного Кодексу України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:

1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;

2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);

3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Встановлено, що заповіт, складений ОСОБА_5 16 жовтня 2003 року, відповідає вищенаведеним вимогам закону. Вказаний заповіт складений та посвідчений у відповідності до вимог закону, зокрема: державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори, було встановлено особу заповідача та визначено обсяг його цивільної дієздатності; заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням усіх відомостей, передбачених законом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в матеріалах справи відсутні належні, достатні та допустимі докази про те, що нотаріусом при посвідченні заповіту були порушені вимоги до його форми та порядку його посвідчення. Посилання позивача на те, що ОСОБА_5 не усвідомлював значення своїх дій, тобто його волевиявлення не було вільним, спростовуються висновком експертів від 23 вересня 2021 року і є безпідставними. Інших доказів протилежного судом не здобуто, а позивачем не надано. Суд не може взяти до уваги посилання Позивача на рукописні листи, долучені до позовної заяви, оскільки неможливо встановити достовірно ні їх автора, ні адресата, ні осіб, про яких йдеться у цих листах.

Відтак суд приходить до переконання, що спірний заповіт від 16 жовтня 2003 року є чинним і визнанню недійсним не підлягає.

Що стосується встановлення факту прийняття позивачем і відповідачем спадщини після смерті матері, суд виходить з такого.

Згідно зі свідоцтва про смерть від 16 серпня 1994 року № НОМЕР_1 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася.

На підтвердження своїх вимог позивач надав копію свого паспорта, паспорта громадянина УРСР з відміткою про реєстрацію місця проживання за адресою АДРЕСА_1 , з 01.12.1994 року. Окрім того, надав Форми №1 (заява на видачу паспорта) на себе, ОСОБА_4 , лист з військового комісаріату про перебування на обліку.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику в справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом тощо.

Відповідно до стст. 548, 549 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

ЦК УРСР 1963 року, що діяв на час відкриття спадщини після ОСОБА_4 , регулював спірні правовідносини по іншому, ніж ЦК України. З аналізу положень стст. 548, 549 ЦК УРСР, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України 1994 року та ЦК України вбачається, що сам по собі факт реєстрації з померлим на момент смерті не є належним доказом вступу в управління спадковим майном.

Суд також враховує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 06.11.2019 року №483/637/16, згідно якого навіть витяг з домової книги (або довідка про місце реєстрації) про те, що спадкоємець і спадкодавець були зареєстровані за однією адресою не є підтвердженням факту спільного проживання, адже поняття реєстрація та проживання не є тотожними.

З наданих же Позивачем документів неможливо достовірно встановити, що на час відкриття спадщини після ОСОБА_4 , позивач був зареєстрований разом з нею. Сам факт реєстрації з померлою в даному випадку може бути підтверджений будинковою книгою або витягом з реєстру територіальної громади м. Києва, проте таких доказів позивач не надав.

Не надано позивачем і доказів того, що на час відкриття спадщини він фактично проживав з ОСОБА_4 як вказувалося вище, реєстрація та проживання не є тотожними.

Варто також відзначити, що з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 і до часу розгляду справи позивач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спадщини або про вступ в управління спадковим майном.

Відтак, суд приходить до висновку, що позивач не надав належних і допустимих доказів прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 шляхом вступу в управління спадковим майном або подання заяви нотаріусу, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають відхиленню.

Оцінюючи вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом та надані нею докази, суд приходить до висновку, що позивач вступила в управління і володіння спадщиною і підтвердженням цього є наявність у неї ощадної книжки ОСОБА_4 , оригінал якої надано для огляду в судовому засіданні саме ОСОБА_3 . Це відповідає приписам Наказу Мін`юсту від 14.06.1994 року №18/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», за положеннями якого доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, серед іншого, наявність у спадкоємців ощадної книжки, виданих на ім`я спадкодавця.

При цьому, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 584/639/19 (провадження № 61-10930св20) зазначено, що: «за загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутись до суду за захистом свого права, а тому підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин відсутні». Аналогічний висновок викладений і у наступних постановах, зокрема у постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 543/994/17.

Таким чином, врахувавши наведене, суд дійшов висновку, що на вимоги про встановлення факту прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном позовна давність не поширюється.

Відтак вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом підлягають задоволенню.

Що стосується визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку, суд виходить з такого.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 25 квітня 1974 року ОСОБА_5 був власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно витягу з ДРАЦС від 18 травня 2016 року судом встановлено, що між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 26 травня 1963 року було зареєстровано шлюб.

За положеннями ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 1224 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно ст. 1261 ЦК України та ст. 529 ЦК УРСР у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно ст. 29 КпШС, який діяв на час шлюбу між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Враховуючи, що позивач хоч і є спадкоємцем першої черги за законом після смерті як матері, так і батька, проте вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері та таким, що не здійснює спадкування після смерті батька через наявність чинного заповіту на ім`я відповідача.

Тому суд приходить до наступних висновків.

По-перше, вимога про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності є похідною від встановлення факту прийняття спадщини позивачем.

По-друге, позивач вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері та не здійснює спадкування після смерті батька через наявність заповіту на ім`я Відповідача.

З огляду на викладене, питання визнання будинку спільним майном подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , а також відповідне визнання права власності за позивачем - не стосується його прав, свобод чи законних інтересів, відсутнє порушення, невизнання або оспорювання таких прав. Інших доказів чи доводів порушення прав позивача суду не надано.

Відтак, вимоги позивача про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку підлягають відхиленню.

За наслідком вищевикладеного та встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд доходить висновку про те, що первісні позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а зустрічний позов - задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до стст. 133, 134, 141 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 10, 12, 18, 76-83, 89, 95, 141, 247, 258, 263-265, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними - задовольнити частково.

Встановити факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Встановити факт родинних відносин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , як чоловіка та дружини.

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини - задовольнити.

Встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_3 після смерті матері - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Стягнути зі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) судовий збір у розмірі 704 грн. 80 коп.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

СУДДЯ: КАЛІУШКО Ф.А.

Ухвала № 89564113

Відкрити повний перегляд

Ухвала

18 травня 2020 року

м. Київ

справа № 753/22860/17

провадження № 61-46016сво18

Верховний Суд у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.

суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Шкардун Маргарита Володимирівна,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - ОСОБА_3 ,

треті особи: нотаріус Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Тетяна Михайлівна, ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Чорнієм Дмитром Олександровичем, на постанову Апеляційного суду м. Києва у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Левенця Б. Б. від 19 вересня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: нотаріус Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Т. М., ОСОБА_4 , про встановлення факту родинних відносин, визнання майна спільним сумісним майном подружжя та визначення його частки, визнання права власності на спадкове майно, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту недійсним.

15 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до місцевого суду із заявою про забезпечення позову, у якій просив накласти арешт на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 19 січня 2018 року.

В обґрунтування заяви посилався на те, що в грудні 2017 року він звернувся до суду із зазначеним позовом, предметом якого є спадкове майно, а саме, домоволодіння АДРЕСА_1 , яке залишилось після смерті його батьків. За час перебування справи в провадженні суду відповідач ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину на спірний будинок. Після отримання спірного будинку в одноособову власність відповідача, вона може у будь-який момент здійснити його відчуження, що значно ускладнить або зробити неможливим виконання рішення суду в разі задоволення позову. У зв`язку з цим позивач просив вжити заходів забезпечення позову.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

Відмовляючи у забезпеченні позову, суд першої інстанції виходив із тотожності заходів забезпечення позову, які просив застосувати позивач, із заявленими позовними вимогами, що є неможливим.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року скасовано, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково.

Накладено арешт на ј частини домоволодіння АДРЕСА_1 , загальною площею 65,8 кв. м, житловою площею 34,4 кв. м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 19 січня 2018 року Шістнадцятою київської державною нотаріальною конторою, серія та номер: 6-29.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відсутність заходів забезпечення, про які просить заявник, може ускладнити або зробити неможливим подальше виконання рішення суду в зв`язку з існуванням можливості реалізації відповідачем нерухомого майна.

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

У жовтні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що жодних дій, які б давали підстави вважати загрозу відчуження майна та утруднення виконання рішення суду реальною відповідачем не вчинялося; у постанові суду апеляційної інстанції фактично відсутнє будь-яке обґрунтування реальної загрози відчуження спірного майна, а тому відсутні підстави для застосування заходів забезпечення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 753/22860/17 з Дарницького районного суду м. Києва.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2019 року вказану справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 753/22860/17 передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року справу № 753/22860/17 прийнято до свого провадження та призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

2. Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 , поданої представником - адвокатом Чорнієм Д. О., на постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2018 року здійснюється Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована необхідністю формування єдності у практиці застосування одних й тих самих норм процесуального права щодо оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.

Так, у справі, яка переглядається, Верховний Суд у складі колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлена за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, може бути предметом перегляду судом касаційної інстанції на підставі пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України.

Аналогічних висновків, розглянувши касаційні скарги на постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлених за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 01 серпня 2019 року у справі № 308/5395/19 (провадження № 61-13604ск19), від 15 квітня 2019 року у справі № 754/8595/18 (провадження № 61-6922ск19), від 24 вересня 2019 року у справі № 404/330/19 (провадження № 61-16138ск19); у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 308/1/15 (провадження № 61-15883ск19), від 29 травня 2019 року у справі № 522/23242/17 (провадження № 61-2065св19); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 24 жовтня 2019 року у справі № 379/226/19 (провадження № 61-9321св19).

У той же час, вирішуючи спори за подібних обставин застосування норм процесуального права, суд вищої інстанції приймав інші за змістом судові рішення.

Так, постановами Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2019 року у справі № 461/3072/19 (провадження № 61-19199ск19), від 07 листопада 2019 року у справі № 752/9160/19 (провадження № 61-19101ск19), від 04 листопада 2019 року у справі № 520/11876/19 (провадження № 18952ск19) відмовлено у відкритті касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України з тих підстав, що постанови апеляційного суду про забезпечення позову, постановлені за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, не підлягають касаційному оскарженню, оскільки ухвала суду першої інстанції, переглянута апеляційним судом, якою відмовлено у забезпеченні позову, відсутня в переліку ухвал, які підлягають оскарженню у касаційному порядку відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України. Не може бути предметом перегляду у касаційному порядку і постанова апеляційного суду, прийнята за результатами апеляційного перегляду такої ухвали суд першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що існує необхідність відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному в ухвалах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2019 року у справі № 461/3072/19 (провадження № 61-19199ск19), від 07 листопада 2019 року у справі № 752/9160/19 (провадження № 61-19101ск19), від 04 листопада 2019 року у справі № 520/11876/19 (провадження № 18952ск19).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, вирішуючи питання щодо права касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпечені позову, дійшов таких висновків.

Статтею 2 ЦПК України однієї із засад цивільного судочинства передбачено забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом. Отже, таке обмеження права на доступ до суду касаційної інстанції має ґрунтуватись на спеціальній нормі процесуального законодавства.

Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень урегульовано зокрема у главі 2 розділу V ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:

1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті;

2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку;

3) ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Згідно із частиною десятою статті 153 ЦПК України ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпечення позову може бути оскаржено.

Відповідно до пунктів 3-5 частини першої статті 353 ЦПК України в апеляційному порядку можна оскаржувати такі ухвали суду першої інстанції, які стосуються питань забезпечення позову: ухвали про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову (пункт 3); ухвали про скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову (пункт 4); ухвали про зустрічне забезпечення або зміну чи скасування зустрічного забезпечення (пункт 5).

Відповідно до статті 389 ЦПК України з тих ухвал, які стосуються питань забезпечення позову, до касаційного перегляду належать лише ті ухвали, що підпадають під пункт 3 частини першої статті 353 ЦПК України, а саме, ухвали суду першої інстанції, які стосуються забезпечення позову або заміни заходу забезпечення позову. При цьому, в разі залишення без змін таких ухвал постановою суду апеляційної інстанції, об`єктом перегляду в касаційному суді є як ухвала суду першої інстанції, так я постанова апеляційної інстанції.

Ухвали суду першої інстанції, що постановлені з приводу скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову, зустрічного забезпечення або зміни чи скасування зустрічного забезпечення, передбачені пунктами 4 та 5 частини першої статті 353 ЦПК України, можуть бути переглянуті лише в апеляційному порядку. В касаційному порядку такі ухвали суду не підлягають перегляду, як і постанови суду апеляційної інстанції, якими вони залишені без змін.

Водночас, згідно з пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України в касаційному порядку переглядаються ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення. Проте ця норма закону стосується ухвал апеляційної інстанції, постановлених вперше, а не за наслідками перегляду судових рішень першої інстанції.

Слід врахувати, що згідно з частинами першою та другою статті 381 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами статті 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у статті 382 цього Кодексу.

Процедурні питання, пов`язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного, на підставі пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України переглядаються саме ухвали суду апеляційної інстанції, які стосуються питань забезпечення позову, прийнятих у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, а не постанови суду. У касаційному порядку можуть переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції, якими позов був забезпечений вперше, не в порядку оскарження відповідної ухвали суду першої інстанції з цих питань, а під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду. Це відповідає змісту частини другої статті 149 ЦПК України, де зазначено, що забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Поширення на постанови апеляційного суду за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України нівелює положення пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України, яким звужено перелік об`єктів касаційного оскарження.

Системний аналіз пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України дозволяє дійти висновку про те, що в касаційному порядку може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову після її апеляційного перегляду. Визначальним у цій правовій ситуації, виходячи із тлумачення цієї норми права, є не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яка після апеляційного перегляду може бути оскаржена в касаційному порядку.

Тобто, не може бути оскаржена в касаційному порядку постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, якщо судом апеляційної інстанції було скасовано ухвалу суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову і постановою суду апеляційної інстанції вжиті заходи забезпечення позову, оскільки її оскарження у статті 389 ЦПК України, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачено.

Разом з тим розглянути справу і вирішити поставлене процесуальне питання Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не може, оскільки існує інше вирішення цього питання Великою Палатою Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у справі за аналогічних застосованих норм процесуального права й подібних правовідносин дійшла протилежних висновків у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19).

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду залишила без змін постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року про задоволення заяви ОСОБА_5 про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.

Постанова Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що незабезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Обраний судом апеляційної інстанції вид забезпечення позову - накладення арешту на майно, що належить відповідачу на праві власності, є співмірним із заявленими позовними вимогами.

Тобто, Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» на постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року по суті, дійшовши висновку про те, що постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлена за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, підлягає касаційному оскарженню.

Зазначене свідчить про різний підхід щодо правового висновку про оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, а тому не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики та забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

У зв`язку із наведеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) щодо оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.

Керуючись статтями 389, 400, 403 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 753/22860/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: нотаріус Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Тетяна Михайлівна, ОСОБА_4 , про встановлення фактів родинних відносин, визнання майна спільним сумісним майном подружжя та визначення його частки, визнання права власності на спадкове майно, встановлення факту прийняття спадщини, визнання недійсним заповіту, за касаційною скаргою ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Чорнієм Дмитром Олександровичем, на постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2018 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: В. С. Висоцька

Б. І. Гулько

В. І. Крат

Д. Д. Луспеник

Є. В. Синельников

В. М. Сімоненко